refik.in.ua 1

136
Як не бажаєш, щоб близьким був, мила,

Скажи, що Вілл я твій душі сліпій.

Яка усі бажання охопила,

Тож і мої чуття хай будуть в ній.
Вілл збагатить скарби твого кохання, –

Одним бажанням він поповнить їх,

Там, де багаті маємо надбання,

Один – ніщо в рахунках чималих.
Серед тих чисел буду непомітним,

Хоч у твоїй скарбниці і одним;

Вважай мене, як хочеш, непримітним,

Нічим, але улюбленим твоїм.
Якщо любитимеш моє ім’я,

То і мене, бо Вілл – бажання я.
137
Сліпа Любове, що зробила ти,

Що дивляться, але не бачать очі?

Я знаю, де краса, та осягти

Прекрасне і потворне зір не хоче.
Як погляди потьмарених очей

На якір стали у затоці спільній,

Чому, попавшись на гачок оцей,

Я до краси удаваної схильний?
Чом серцеві приймать за дивний дім

Проїжджий двір, хоча і правду знає,

А, це побачивши, очам моїм

Все ж стверджувати, що цього не має?
Згрішили очі й серце проти правди,

Та скарані чумою лжи насправді.
138
Клянеться люба: правда – то вона,

Хоча це і не так, я вірю їй,

Адже подумать може: він юнак,

Ненавчений кмітливості мирській.
Гадаю, що вважає молодим

Хоч знає, – юні вже пройшли літа,

Я ж вірю всім словам оманним тим, –

Прихована так істина проста.
Чому не визнає, що неправа?

Чом я не скажу про похилий вік?

Завжди кохання віру удава, –

Про старість не говорить чоловік.
Отак в омані я й вона сама,

І тішимось, що вад у нас нема.
139
В мені, кохана, не шукай причину

Того, що краєш серце ти моє;

Нехай не від очей, а слів загину,

Адже мене твій зір лукавий вб’є.
Зізнайся, що ти знову полюбила,

Та очі від мене не відвертай,


Навіщо ранити обманом, мила,

Як можеш і життю покласти край?
Але тебе я вибачу – в коханні

Ран завдають ці очі чарівні:

Відводиш їх, щоб погляд невблаганний

На інших цілив стріли нищівні.
Та не роби того: я майже вбитий –

Вбий поглядом, щоб від страждань звільнити.
140
Будь мудрою, коли жорстока ти,

Зневагою не муч німе терпіння,

Щоб горе не змогло слова знайти,

В яких од болю би шукав спасіння.
Порадив би тобі, якби я міг,

Сказать, що любиш, щоб не знав про зміни;

Адже і хворий в Лікаря, як зліг,

Благає про життя, не смерть, новини.
Зневірившись, із розуму зійду,

Погано говоритиму про тебе,

А світ, мов збожеволів, на біду,

Бо має в наклепах тепер потребу.
Для того, щоб уникнути обмову,

Зір не відводь, хоч серце з іншим знову.
141
Повір, тебе я не люблю очима, –

Вони в тобі багато бачать вад,

Та серце не погоджується з ними,

Кохає і без чарівних принад.
Мене твій голос зовсім не чарує,

Не будить дотик ніжні почуття,

А аромат бажання не дарує,

Бо не бенкет чуттів ці сприйняття.
Але ні п’ять чуттів, ні розум в силі

У серці зменшити кохання пал,

Тобі воно слугує, моя мила,

Немов покірний раб або васал.
Та горе це мені корисне тим,

Що пристрасть грішну спокутую ним.
142
Любов – мій гріх, який тобі немилий,

Бо грішні ти ненавидиш чуття,

О, порівняй мене з собою, мила,

Я також знаю щире каяття;
Як заслуговую я на докори,

То не із нечестивих вуст твоїх,

Які, як і мої, мені на горе,

Цілунки ніжні крали з лож чужих.
Твоя любов не менш, ніж моя, грішна,

Очима, кого любиш, вабиш всіх,

Як жаль не збудиш, будеш ти невтішна,

Коли зростуть твої чуття до них.
Якщо нема до інших співчуття,

То і твої відкинуть почуття!
143
Так, як біжить дбайлива господиня,

Щоб улітаюче спіймать курча,

Покинувши свою малу дитину,

Полює на пернате дитинча;
Її ж дитина плаче без упину,

Кричить, щоб мати зупинить вона,

Але хазяйка бачить в ту хвилину

Лише втікаючого літуна;
Схопить летючу хочеш так надію,

А я позаду плачу, мов дитя,

Та повернись, як упіймаєш мрію,

Неначе мати, з ніжним почуттям;
Молюсь за здійснення твого Бажання,

Щоб потім втішила мої страждання.
144
Любові дві несуть і відчай, й спокій,

Вступаючи за душу мою в бій;

Дух добрий – то мужчина світлоокий,

Чорнява, смугла жінка – злий дух мій.
Щоб опинився в пеклі, зло жіноче

Спокушує добро моє піти,

Змінить на демона святого хоче,

Бажає чистоту перемогти.
Чи стане демоном мій ангел добрий,

Я відповіді поки не знайду;

Обидва проти мене й дух хоробрий,

Можливо, в злого ангела в аду.
Від того сумнів огорне мене,

Допоки зло добро не прожене.
145
Вуста, які Любов створила,

“Ненавиджу” сказали враз,

З-за неї я спадаю з сили,

А мила завдає образ;
Побачивши, що я у горі,

В душі її збудився жаль,

І язичок він упокорив,

Щоб зменшити мою печаль;
“Ненавиджу”, але сказала

Слова, неначе день ясний,

Який за ніччю йде, що впала

З небес у ад, мов демон злий:
“Ненавиджу”, – але себе

Поправила: “Та не тебе”.
146
Душа нещасна, в центрі праху мого,

Який розкішно зодягає гріх,

Чому страждаєш через те, що вбога,

Бо зайнята красою стін своїх?
Чи не занадто це велика плата

За цей поволі в’янучий вже дім?


Невже через гріховну цю розтрату

Черв’як поглине тіло? Згодна з цим?
Дозволь томлінню збільшити багатство,

І даний Богом строк життя здобудь;

Зростай душа, забудь про марнотратство,

Оздобу тіла, – ззовні скромна будь.
І Смерть поправ, що людство поглина,

Живою будеш; мертвою – вона.
147
Моя любов – недуга та жага,

Яка жаданням збільшує хворобу;

Вона гарячку люту зберіга,

Задовільняє немічну жадобу.
Мій розум – Лікар од палких жадань,

Розсердившись, що не приймаю ліки,

Мене лишив; в знетямі від страждань,

Вважаю: пристрасть губить нас навіки.
Невиліковні Розум мій та я,

Мов божевільні, вічно у тривозі;

Потьмарена настільки мисль моя,

Що осягнути істину не в змозі:
Я думав, – ти прекрасна і ясна,

А ти, мов пекло чорна й ніч – темна.
148
О! Що за очі у мого Кохання,

Вони не бачать істинних речей;

Але як бачать, то моє сприймання

Покинув розум – світ моїх очей.
Якщо прекрасне люблять мої очі,

Чому говорять люди: “Це не так”?

Коли ж – не гарне, то красу жіночу

Любов не може осягнуть ніяк.
Як це виходить? О, чи зір Любові

Правдивий, як затьмарений слізьми?

Таж судження у мене помилкові:

Од хмари й сонце сліпне, знаєм ми.
Любове зла! Засліплюєш сльозами,

Щоб не побачили, що ти з гріхами.
149
Чи можеш ти казать, що не люблю,

Як проти себе заодно з тобою?

Не думаю про тебе, як гублю,

Немов тиран, з-за тебе душу мою?
Той, хто ненавидить тебе, мій друг?

Кого не схвалюєш із тим лестивий?

О, ні; чи невдоволений твій рух

В мені не будить стогін цей тужливий?
Чи є такі достоїнства в мені,

Щоб я відмовився нести служіння,

Коли і вади твої чарівні,


А очі надихають на терпіння?
Тож ненавидь, як привід є такий:

Ти любиш зрячих, я ж тепер сліпий.
150
О, звідки в тебе дивні сили ті,

Що вадами владаєш наді мною?

І відкидаю істини прості,

А світлий день я називаю тьмою?
Чому гріхи тобі пасують так,

Що навіть справи твої найчорніші

Провадиш досконало, і відтак

Зло видається за добро білішим?
Навчив тебе хто змусити мене

Кохати більше попри всі провини?

І зло в тобі для мене чарівне, –

Не маєш для ненависті причини:
За грішну душу віддаю мою,

Тим заслуговую любов твою.
151
Любов замолода, щоб знать сумління,

Але чи совість не її дитя?

О, не доводь, кохана, до падіння,

Щоб не прийшло провини відчуття.
Ти зраджуєш мене, я ж – свою душу,

Яка найкраща із всього в мені,

Коли кажу, що у коханні мушу

Тріумфи здобувати лиш одні.
Од імені твого встає плоть грішна, –

Для неї найдорожчий ти трофей.

Їй слугувать тобі так, мила, втішно,

Що й пасти згодна через гріх оцей.
З докорами сумління я знайомий, –

В коханні взнав падіння і підйоми.
152
Кохана, ложно присягався, може,

Та клятви і свої ламала ти;

Тоді, як зрадила подружнє ложе

Й дала коханню новому зрости.
Чому виню, як відступилась двічі,

А сам порушив клятву двадцять раз?

Казав неправду, дивлячись у вічі,

Вживав багато неправдивих фраз;
Бо клявся я, що ти напрочуд добра,

Постійна, вірна, краща від усіх;

І світлом осявав тебе хоробро,

Щоб очі не побачили твій гріх;
Так присягався я, що ти чиста,

Але лжесвідчила присяга та!
153.

Спав коло смолоскипа Купідон,

Та потайки одна з служниць Діани

Занурила, коли тривав цей сон,


У ключ вогонь любові полум’яний.
Холодну воду грів святий вогонь, 5

Кохання жар, яскравий, передвічний,

Так джерело із німфиних долонь

Дар зцілення отримало навічно.
Зір Любий знову факел запалив,

Яким мене торкнувся бог безжальний, 10

Тоді до вод цілющих поспішив,

Я, хворий од кохання і печальний.
Та лік не у гарячих тих ключах,

А, де Амура пал, – в її очах.

154.

Побіля факела спав Бог – дитя,

Який запалює серця жагою,

А Німфи непорочного життя

Повз бігли; та невинною рукою
Взяла вогонь прекрасніша із них, 5

Бо від нього серця зазнали муки;

І Генерала всіх жадань палких

Роззброїли Дівочі чисті руки.
Згасила німфа факел в джерелі,

Що від вогню дістало жар навіки; 10

Тепер ключі цілющі б’ють з землі,

Де й я, Любові раб, шукаю ліки.
Та хоч нагрів вогонь Кохання воду,

Не охолоне від води він зроду.

.