refik.in.ua 1 2 ... 5 6



ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УЗАГАЛЬНЕННЯ

Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними*


____________
* Узагальнення підготовлене до друку суддями Верховного Суду України Я. М. Романюком, В. Й. Косенко та старшим консультантом управління вивчення та узагальнення судової практики З. П. Мельник.

Невід'ємним елементом ринкових відносин є правочин - найпоширеніший юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин. Термін "правочин" є новелою у Цивільному кодексі України 2003 р. (далі - ЦК).

Недійсності правочинів присвячений параграф 2 гл. 16 розд. IV (статті 215 - 236 ЦК); положення Господарського кодексу України 2003 р. про недійсність господарського зобов'язання (статті 207, 208); окремі норми про недійсність правочинів також містяться у спеціальному законодавстві (наприклад, у законодавстві про приватизацію, Законі від 12 травня 1991 р. N 1023-XII "Про захист прав споживачів", Законі від 6 жовтня 1998 р. N 161-XIV "Про оренду землі" тощо).

У зв'язку з появою нових формулювань, підходів та оцінювальних категорій у новому ЦК між ним та спеціальним законодавством виникають певні колізії щодо недійсності правочинів, а це призводить до неоднакового тлумачення і застосування судами законодавства у цій сфері. Зазначені фактори є причиною помилок, що допускають суди при розгляді спорів про недійсність правочинів, тому вивчення та узагальнення судової практики вирішення спорів цієї категорії є необхідним.

Мета узагальнення - проаналізувати стан справ із застосуванням судами законодавства при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними, виявити складні та спірні питання у судовій практиці й законодавстві, підготувати пропозиції для забезпечення правильного та однакового застосування судами норм права, а також усунення прогалин у законодавстві. В узагальненні проаналізовано практику розгляду судами цивільних справ за 2007 р. про визнання правочинів недійсними згідно з положеннями нового ЦК.

Аналіз статистичних даних щодо розгляду судами справ про визнання правочинів недійсними за оперативними даними апеляційних судів України


Статистичні дані, надані апеляційними судами, свідчать про надходження на розгляд значної кількості справ щодо визнання правочинів недійсними. У 2007 р. у провадженні судів перебувало 19,7 тис. справ цієї категорії, або 1,5 % від загальної кількості цивільних справ позовного провадження. Із цієї кількості справ 257 - справи про визнання правочинів нікчемними, або 1,3 % від загальної кількості справ про визнання правочинів недійсними, що надійшли на розгляд.

Найбільша кількість справ про визнання правочинів недійсними перебувала у провадженні судів областей: Харківської - 6,7 тис. справ, Житомирської - 3,6 тис., Дніпропетровської та Київської - 1,5 тис.; найбільше справ про визнання правочинів нікчемними було розглянуто судами областей: Дніпропетровської - 139, Луганської - 54 та Чернігівської - 14 справ. Суди розглянули 14,1 тис. справ про визнання правочинів недійсними, або 71,8 % від кількості справ, що перебували у провадженні. Судові рішення ухвалено в 10,3 тис. справ, або 73 % від кількості розглянутих справ. Позовні вимоги були задоволені у 8,3 тис. справ, або 81 % від кількості розглянутих справ з ухваленням рішення.

У структурі справ про визнання правочинів недійсними основну частину становлять справи про визнання недійсними договорів. Минулого року суди розглянули 13,1 тис. справ про визнання недійсними договорів, або 92,9 % від загальної кількості розглянутих справ про визнання правочинів недійсними.

Суди також розглянули 91 справу про визнання договорів неукладеними, що становить 0,6 % від кількості розглянутих справ про визнання правочинів недійсними. Ухвалено рішення у 60 таких справах, зокрема задоволено позовні вимоги у 45 рішеннях, або 75 % від кількості ухвалених рішень.

За позовами у справах щодо тлумачення змісту правочину суди у 2007 р. розглянули 23 справи, ухвалили 19 рішень, із яких позови задоволено в 16 рішеннях, або 84,2 % від кількості ухвалених рішень.


Значно меншу кількість у структурі всіх справ про визнання правочинів недійсними становлять справи про визнання недійсними односторонніх правочинів. Загалом у 2007 р. розглянуто 759 таких справ, або 5,4 % від загальної кількості розглянутих справ про визнання правочинів недійсними. У справах цієї категорії було ухвалено 539 рішень, зокрема із задоволенням позовних вимог - 318 рішень, або 59 % від кількості ухвалених рішень. У цій категорії переважну більшість - 644, або 84,8 % від розглянутих справ про визнання недійсними односторонніх правочинів - становлять справи про визнання недійсними заповітів. Було ухвалено 441 рішення, зокрема 263 про задоволення позовних вимог, тобто 59,6 % від кількості ухвалених рішень.

Труднощі, що виникають у судовій практиці у розрізненні поняття "правочин" від суміжних понять


Правочин - правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. Так, наприклад, якщо правочин про заставу нерухомого майна укладений письмово, але не посвідчений нотаріусом, то його правомірність спростовується ст. 577 ЦК. Якщо особа склала заповіт, але не виділила частини спадщини тому, хто має право на обов'язкову частку, правомірність заповіту частково заперечується відповідним приписом ст. 1241 ЦК. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом.

Доповнюючи положення про те, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, у ст. 16 ЦК міститься досить широкий перелік засобів захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема одним із них є визнання правочину недійсним.

Недійсність правочину виникає через те, що дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів:


дефекти (незаконність) змісту правочину;

дефекти (недотримання) форми;

дефекти суб'єктного складу;

дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Поява терміна "правочин" не виключає вживання терміна - "угода" у значенні домовленості між щонайменше двома сторонами. Перший із них є більш широким і включає в себе терміни "договір" (згідно зі ст. 11 ЦК), "угода", "домовленість". Щоб запобігти неоднаковому застосуванню норм про правочини у практиці судів, слід зазначити, що договір та угода є тотожними поняттями, тому дво- і багатосторонні правочини є водночас як договорами, так і угодами, а термін "домовленість" слід розуміти як договір чи угоду, якщо така домовленість досягнута з дотриманням вимог, встановлених для укладення договору.

У судовій практиці виникають проблеми із розумінням та визначенням односторонніх правочинів. Вважаємо, що до них можна віднести: видачу та скасування довіреності; прийняття чи збереження зробленої речі; повідомлення одним співвласником інших співвласників про продаж своєї частки у спільній власності; пропозицію про продаж майна; публічну обіцянку винагороди за віднайдення загубленої речі; складення, зміну та скасування заповіту; прийняття спадщини і відмову від неї тощо.

Необхідно проаналізувати використання терміна "недійсність" у цивільному законодавстві, оскільки у суддів та учасників процесу виникають певні труднощі в його розумінні. Зокрема, у ЦК цей термін застосовується до: визнання прав інтелектуальної власності недійсними (статті 469, 479, 499); недійсності заборони відступлення права грошової вимоги (ст. 1080); визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину (ст. 1301); недійсності права вимоги (статті 197, 519); недійсності зобов'язання (статті 198, 548, 565); недійсності акта (ст. 882); недійсності чека (ст. 1102) тощо.

Це становище невиправдано розширює поняття "недійсність", підстави його застосування та правові наслідки. Зокрема, некоректним є застосування цього терміна до нормативно-правових актів - у цьому випадку може йтися про їх нечинність або неправомірність (незаконність, протиправність), а також до документів, якими оформлюється, підтверджується право, оскільки право не може бути недійсним - воно або є, або ні.


Відповідно, за правилами недійсності правочинів не можна визнавати документи, які за своїм змістом не є правочинами. Вбачається, що до таких документів слід відносити, наприклад, рішення органів державної влади; свідоцтва (про право власності на житло, про право на спадщину, про придбання майна з публічних торгів, державний акт на земельну ділянку, ордер тощо); рішення, записи про реєстрацію (реєстрація домоволодіння, актів громадянського стану); протоколи загальних зборів господарських товариств, рішення загальних зборів громадських об'єднань, розпорядження про реєстрацію за місцем проживання фізичної особи та багато інших документів (акт приймання-передачі, товарний чек).

Також при розгляді спорів про недійсність правочинів судам потрібно розмежовувати недійсні та неукладені правочини, тобто такі, в яких відсутні встановлені законодавством необхідні умови для їхнього укладення (наприклад, відсутня згода щодо всіх істотних умов, передбачених законодавством; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для укладення правочину потрібно його передати; не затверджено правочин вищим органом господарського товариства, якщо це передбачено в законі чи статуті товариства; не здійснено державну реєстрацію правочину в разі, коли законом ця обставина визначена як момент його вчинення).

Встановивши, що правочин є неукладеним, суд на цій підставі залишає позов про визнання правочину недійсним без задоволення. Наслідки недійсності правочину до неукладеного правочину не застосовуються, оскільки вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст. 16 ЦК, відповідно, підстав для його задоволення немає.

Однак є випадки, коли відсутність хоча б однієї з істотних умов правочину спеціальним законом визначено як підставу його недійсності, зокрема ч. 2 ст. 15 Закону "Про оренду землі". У таких випадках необхідно обґрунтовувати вимогу про недійсність правочину відповідно до спеціального закону, який застосовується до цих правовідносин.

Так, Новомиргородський районний суд Кіровоградської області рішенням від 14 червня 2007 р. задовольнив позов Г. до ТОВ "Агрофірма ім. Чкалова" про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним у зв'язку з відсутністю даних про досягнення згоди між сторонами щодо розміру орендної плати та плану (схеми) спірної земельної ділянки.


следующая страница >>