refik.in.ua 1

91
Той родом хвалиться своїм, той хистом,

Той силою, а той своїм майном;

Той шатами, розшитими намистом,

Той соколом та псом, той скакуном;
І кожний має власну насолоду,

Яка дарує радість над усе;

Але мене не ваблять ті вигоди –

Одна мені усі в собі несе:
Твоя любов дорожча, ніж корона,

Цінніша, ніж багатства і вбрання,

Миліша, аніж соколи та коні;

Із нею багатію я щодня.
Одного я боюсь – убогим стать,

Як ти захочеш все назад забрать.
92
Хоч можеш зникнути з мого життя,

Поки живий, ти назавжди моя;

Я житиму не довше, ніж чуття, –

Життя мені дає любов твоя.
Тому я не боюсь твоїх образ,

Адже мене уб’є найменша з них.

Мені належить наш найкращий час,

Не той, який гіркий од примх твоїх.
Не можеш ти мене роздратувать,

Залежить од тебе життя моє.

О! Довід то, щоб любій панувать, –

Через кохану й смерть блаженством є!
Але в кого краса не має вад?

Хоч зраджуєш, та я не знаю зрад.

93
Живу надією, що вірна ти,

Як муж обманутий; в любові тіні

Кохання давнє хочу віднайти, –

Зі мною ти, та серцем з іншим нині.
Ненависті нема в твоїх очах,

По них не взнаю я про переміни.

Звичайно оповідь про фальш в ділах,

Написана мов на чолі людини;
Але тебе створили небеса

Із виразом любові на обличчі;

Що б не було в душі, твоя краса

Нічим не видасть думки таємничі.
Колись і Єва яблуко зірвала,

Ти, мов вона, красою гріх сховала.
94
Той, хто нікому не завдасть образ,

Хоч необмежену він владу має,

Хто не виконує нічий наказ,

Й спокуси стійко всі перемагає, –
Отой одержує дари з Небес,

Багатствами природи володіє;

Той лорд, владар усіх земних чудес,


Йому підвладні люди та події.
Напрочуд гарний влітку літній квіт,

Та вік не буде красота живою;

Бо, як хробак лишає в квітці слід,

Бур’яну поступається красою.
Солодке через гріх стає гірким,

А аромат лілей – не запашним.

95
Яким солодким зло в тобі стає,

Що, мов черв’як, в Троянді запашній,

Плямує молоде ім’я твоє!

О, гріх у оболонці чарівній!
Хто про твоє розказує життя,

Не може не згадать любовну гру,

Із осудом, та не без співчуття:

Тебе ім’я боронить від наруг.
Ти, мов палац розкішний, повний вад,

Які тепер живуть в твоїй душі,

Та врода надає гріху принад –

В її він серпанковому плащі!
Оберігай, кохана, красоту:

Зіпсувшись, ніж втрачає гостроту.
96
Хтось каже: юнь, хтось – пустощі твій гріх;

Хтось каже: юнь, забави – Божий дар;

Твої дари та вади ваблять всіх:

Гріх милістю стає од дивних чар.
На пальці Королеви й камінець

Здається діамантом дорогим;

Так і в тобі, велителько сердець,

Помилки видаються чимсь святим.
Овець багато лютий Вовк би звів,

Як міг би виглядати, як Вівця!

Твій погляд багатьох би спокусив,

Як причаровувала б всі серця!
Так не роби: кохаю палко я,

Моя ти, отже, й честь твоя – моя.

97
Розлука із тобою, мов Зима,

Коли без насолоди час спливав,

Який мороз в душі! Яка пітьма!

Для мене Грудень без тебе настав!
Але насправді був то літа час

Та Осені, що ніби удова,

Носила в лоні своїм дитинча –

В нім Муж її померлий ожива.
Осінній той багатий плід мені

Дитиною здавався без отця;

Далеко ти, тому нема весни, –

Не чую спів пернатого співця.
Як він й співає, то такий сумний,

Що, мов Зимою, в’яне лист блідий.

98
Весною од тебе поїхав я,

Як Квітень був яскравим, чепурним,

Вдихнув він юний дух в усі края,

Й Сатурн сміявся та стрибав із ним.
Проте пташки й солодкий аромат,

Барвистих квітів, гарних та п’янких,

Не мали досить для мене принад,

Щоб їх збирать або співать про них.
Не дивував і Лілій білий цвіт,

Троянд червоний колір не вражав, –

Хоча й приносять насолоду в світ,

Творець з тебе красу їх змалював.
Однак здавалось – навкруги Зима,

Лиш тінь краси, коли тебе нема.

99
Фіалці докоряв отак я ранній:

“Чом скоїла ти злочини такі:

З вуст любих вкрала запах ти духмяний,

І крові цвіт дістали пелюстки,

Собі узявши колір той багряний?”
Я лілію судив за білизну

Рук твоїх, майоран – через волосся;

Сум побілив троянду чарівну,

Пурпурній червоніти довелося;
А інша барви ці взяла собі,

До них додавши подих твій духмяний;

Її, коли розквітла, за грабіж

Хробак до смерті точить невблаганний.
Багато квітів бачив я, та всі –

Прекрасні завдяки твоїй красі.
100
Де, Музо, ти? Де твій тепер причал, –

Забула те, що надає натхнення?

Чи присвятиш пісням дешевим пал,

Освітлюючи не благословенне?
Пиши, безпам’ятна, щоб повернуть

Час втрачений натхненними віршами;

Відчуй прекрасного предмета суть,

Щоб змалювати дивними словами.
Співай, ледача Музо, й розглядай

Обличчя чарівне мого кохання,

Як зморшки ти побачиш, зневажай,

Висміюй Час руїнний без вагання.
Мого кохання опиши красу

Скоріш, ніж Час здійме свою косу.

101
Чим залагодиш ти, ледача Музо,

Зневагу правди в штучній красоті?

Краси і істини відтвориш узи,

Якщо в любові їх шукаєш ти.

Дай, Музо, відповідь мені, чи скажеш:

“Прекрасна правда без фальшивих фарб;

Без олівця в красі її покажеш;

Найкраще – назавжди найкращий скарб?”
У похвалах не має друг потреби?

Не вибачай своє мовчання тим.

Йому в сонетах смерть здолати треба, –

Нехай пишається майбутнє ним.
Обов’язок виконуй, Музо, свій,

Бо друг навік у вірші молодий.
102
Здається слабшим, та зросло кохання,

Люблю, хоч і таю чуття мої;

Стає любов предметом торгування,

Як у віршах оцінюють її.
Для нас любов була нова весною,

В піснях вітав тебе поет один,

Мов Соловейко літньою порою,

А потім перестав співати він:
Не через те, що літо менш приємне,

Ніж в час, коли весняний гімн бринів,

Та музика втомила віти темні,

Бо насолоду втратив звичний спів.
І замовкаю я, мов соловей,

Тобі не докучав щоб спів оцей.

103
Ах! Муза моя втратила натхнення,

Хоч ти для неї гордості предмет,

Бо красота твоя неоціненна,

А не хвала, яку співа поет!
О! Не вини! Ти на дари багатий:

У дзеркалі побачиш те лице,

Що здатне блиск поезії надати, –

Віршам поганим сором через це.
Чи не грішно мені тоді псувати

Твій образ, гарний без моїх прикрас,

Як намагаючись все розказати,

Дари твої хвалю я повсякчас?
Красу твою покаже не сонет,

А дзеркало – ще краще, ніж поет.
104
Не постарієш, друже мій вродливий,

Така ж краса твоя в очах моїх,

Бо на тебе не діє час зрадливий:

Лист опадав з приходом Зим лихих,
Весни красні у Осінь обертались,

Як пори року здійснювали плин,

В спекотні Червні Квітні три змінялись,

Та юним залишився ти один.
Годинник йде і красота тендітна

Із плином років змінює свій вид,


Так само барви свіжі непомітно

Тьмяніють, хоч не бачиш часу хід.
Та знай, юначе вічно молодий:

Квіт літній в світі, поки ти живий.

105
Моя любов – не ідолослужіння,

Бо любий ідолом моїм не став,

А всі мої пісні – душі творіння,

В яких я про одне лише співав.
Сьогодні, як і завтра, він незмінний,

Такий же благородний, вірний друг;

Тому й сонет мій не зазнає зміни,

В нім він, не має інших вірш заслуг.
“Прекрасний, чесний, добрий” – зміст сонетів,

“Прекрасний, чесний, добрий” – їх слова.

І не шукаю кращих я сюжетів,

Про трьох в однім поезія співа.
Живуть “краса, добро і чесність” в нім, –

Ніколи не стрічались три в однім.