refik.in.ua 1

Ряполова Катерина,

учениця 8-А класу Харківського

навчально-виховного комплексу № 74

Харківської міської ради

Харківської області
Номінація «Ордени та медалі моєї родини»

Справжня героїня

Герої…Хто вони? Прийнято вважати, що герой – це той, хто зі зброєю в руках захищав Батьківщину від ворогів, хто врятував людину, яка тонула, або виніс з палаючого будинку дитину. Але, на мій погляд, герой – не обов'язково той, хто здійснює такі значні, а часом навіть відчайдушні вчинки.

Для мене справжньою героїнею є моя рідна ненька – Віра Василівна Ряполова. Це звичайна 45-річна жінка, що мешкає у Фрунзенському районі міста Харкова. Звичайна, але й особлива водночас.

Народилася матуся у невеличкому селі на Сумщині. За словами бабусі, була доброю донькою, сумлінною ученицею, старанною помічницею. Та чи й могло бути інакше у багатодітній родині? Усі допомагали один одному, старші доглядали молодших і працювали разом із дорослими в полі та на городі. Та й хатніх обов’язків було значно більше, ніж у сучасних дітей і підлітків. І хоч як не було важко, жили вони весело та дружно. Зовсім юною дівчиною мати поїхала вчитися до Харкова. Тут отримала диплом оператора ЕОМ. Кілька років працювала за фахом. Коли матусі виповнилося двадцять сім років, вона вийшла заміж за чесного та порядного чоловіка – Віталія Петровича Ряполова. А вже за рік народила донечку Єлизавету. Ще через рік Бог подарував молодим батькам сина Тимофія. Через два роки на світ з’явилася я. Потім – Павло. Далі – Андрій, Марко. Останнім лелека приніс Мишка. Він найменший у нашій сім’ї, йому лише п’ять років. Ось така у нас велика родина: батько, мати та семеро дітей.

Кожна жінка сама обирає, що для неї важливіше: будувати кар'єру чи сім'ю. Виховання дітей дуже не проста робота, яка потребує постійної самопожертви. Моя матуся зробила свій вибір на користь родини, якій вона присвячує все своє життя, віддає увесь час та сили, дарує безмежну любов.

Якби мене спитали, чого я не бачила ніколи в житті, я навряд чи подумала б про Ейфелеву вежу чи про Ніагарський водоспад. Вони десь далеко. Я ніколи в житті не бачила, щоб моя матуся сиділа без діла. Здається, вона взагалі ніколи не відпочиває, бо коли я прокидаюся, на столі вже парує сніданок, а коли лягаю спати, мати починає прати чи сідає за швейну машинку. І так щодня. Щодня вона працює мамою, хоча й не закінчувала спеціальних вузів, де вчать цієї професії. Бути матір’ю сімох дітей дуже не просто. Усіх треба нагодувати, усім придбати одяг та взуття, зошити та іграшки. Усіх вилікувати, коли хворіють, усіх приголубити та пожаліти, коли це потрібно. І робити це треба так, щоб жоден не відчував себе обділеним увагою, щоб не було ревнощів та заздрощів між дітьми. Декому це здається неможливим. Проте варто лише подивитися на нашу дружню сім’ю, щоб зрозуміти, що моїм батькам це вдалося. Нас багато, проте нам добре разом. Хлопці люблять щось майструвати чи ремонтувати разом із батьком, дівчата – готувати та шити разом із мамою. Старші допомагають молодшим робити домашні завдання, збиратися до школи. І всі залюбки граються з найменшими хлопчиками. У нашій сім’ї панують злагода та мир. А оберігає усіх нас, єднає та захищає наша матуся. Вона завжди вважала, що лише народити дітей – замало. Їх треба виховати. Ненька робить усе для того, щоб ми були слухняними, ввічливими, чесними, працьовитими, справедливими та небайдужими людьми. Ми знаємо, що таке дисципліна, взаємодопомога, відповідальність та повага. А ще мати нас вчить відчувати та любити красу – і в природі, і в мистецтві. Вона завжди любила музику й хотіла, щоб її діти вміли грати на музичних інструментах. ЇЇ мрія здійснилася. Усі ми, крім малого Мишка, багато років відвідуємо музичну школу. Ми з Лізою граємо на скрипці, Павло та Андрій – на віолончелі, Тимофій – на флейті, а Марко – на акордеоні. Цілий оркестр! І справді, наша сім’я нагадує оркестр, а матуся – наче диригент, завдяки якому всі інструменти грають злагоджено та красиво. Як це в неї виходить – невідомо. Тому я вважаю свою матусю – героїнею.


На мою думку, справжній героїзм жінки полягає у самовідданості, у тому, що все найкраще вона віддає дітям — тоді вони виростають людьми, якими пишається світ. Мабуть, пишається й моя матуся, бо ніхто з її дітей не осоромив свою родину. Ми добре поводимось у школі, маємо хороші оцінки, товаришуємо з однокласниками, виконуємо доручення вчителів. Це приємно будь-якій матері. Однак матуся розуміє, що у доньок зараз складний вік і вони потребують посиленої уваги, а виховувати п’ятьох синів – це взагалі подвиг. Тому й хвилюється вона, тому й зморщечки з’являються на рідному матусиному обличчі. І я не знаю, як можу їй віддячити за безсонні ночі, за щоденні турботи. Напевно, ми, її діти, повинні жити так, щоб не засмучувати свою неньку: добре вчитися, допомагати їй, щоб якомога частіше бачити її щиру посмішку. А коли подорослішаємо – спробуємо створити власні родини, схожі на ту, у якій ми зростали. І це буде для матері найкращою винагородою.

А от держава по-справжньому вшанувала нашу матусю. За материнську самовідданість, за народження та зразкове виховання дітей вона нагороджена медаллю «Мати-героїня» І ступеня. «Згідно з Положенням про почесні звання України, звання «Мати-героїня» присвоюють жінкам, які внесли вагомий внесок у виховання дітей у сім’ї, створили гарні умови для здобуття дітьми освіти, розвитку їх творчих здібностей, формування високих духовних і моральних якостей». Так говорить Закон. Та чи можна в це сухе формулювання вмістити материнську любов: хвилююче очікування дитини, радість від її народження, безсонні ночі над ліжечком хворого малюка, перший зубчик, перше слово, перший день у школі, перший табель з відмінними оцінками, розповідь про перше дитяче кохання? Навряд…

Приємно, що у матусі є ця нагорода. Однак ненька рідко згадує про неї. Медаль лежить у шафі. А от я інколи беру її до рук, обережно тримаю та уважно роздивляюся. Вона має форму овального вінка, що утворюється двома гілками лаврового листя. Кінці гілок унизу обвиті стрічкою. Вгорі – малий Державний Герб України. Посередині — зображення матері з дитиною на руках, а під ним — стрічка з написом «Мати-героїня». Так просто. І так красиво. Адже серед усіх загальнолюдських цінностей найвеличнішою є материнство. Найцікавіше, що це не перша медаль у нашій сім’ї. Таку ж нагороду має й моя бабуся Кругляк Надія Назарівна, яка народила та виховала шістьох дітей. Ось така цікава сімейна традиція. А оскільки у моєї матусі дві донечки, то, може, ця медаль і не остання?


Час іде, ми підростаємо. Лізі вже сімнадцять, вона вчиться у коледжі, хоче стати медсестрою. Тимофій закінчує дев’ятий клас. Він добре малює, тому хоче здобути архітектурну освіту. Я ще не визначилася з майбутньою професією. У менших хлопчиків ще багато часу попереду. Але всі ми розуміємо одне: ми повинні приносити користь людям. Так нас вчить матуся. Ми повинні взяти із собою в доросле життя те найкраще, що нам дала мати. Це любов. Любов до людей і до Бога, до природи й до праці, до музики й до книжки.

Я дякую тобі, матусю, за все, що ти для нас зробила. Я дякую долі за те, що ти у мене є і що ти саме така. Твоя любов мене зігріває, надає впевненості у собі, надихає та окрилює. Бо немає любові сильнішої від материнської, немає ніжності ніжнішої від ласки і клопотів материнських, немає тривоги тривожнішої від безсонних ночей і сумних очей материнських.

Якби мене спитали, про що я мрію, я навряд чи подумала б про навколосвітню подорож чи красиве вбрання. Найбільше мені б хотілося, щоб моя матінка завжди була здоровою та щасливою. Щоб вона завжди була!