refik.in.ua 1

Неофіційний переклад: не цитувати без згоди автора

Вступ

Петер Гавлік, Олег Гаврилишин

(зі змінами, вересень 2007)


Міжнародний дослідницький проект INDEUNIS, координований Віденським інститутом міжнародних економічних досліджень (wiiw) і фінансований Європейською Комісією в рамках Шостої рамкової програми, об’єднав команду дослідників з Австрії, Білорусі, Естонії, Казахстану, Польщі, Росії, Угорщини, України та Фінляндії, які спільно вивчали досвід економічної трансформації промислової реструктуризації та інтеграції в державах–нових членах ЄС з Центральної та Східної Європи і окремих нових незалежних державах (Білорусі, Казахстані, Молдові, Росії та Україні). Понад 50 праць, в яких було проаналізовано схеми структурних змін, торгівельну спеціалізацію та економічну інтеграцію, вже можна знайти на інтернет-сайті проекту1. Цей звіт – спроба об’єднати найактуальніші праці в рамках проекту INDEUNIS та підсумувати ключові отримані ним дані, беручи до уваги обговорення під час зустрічей робочих груп у рамках проекту у Відні, Києві та Москві, учасники яких часто висловлювали протилежні погляди, та наголошуючи на головних висновках і наслідках політики в нових незалежних державах.


Книга відображає неоднорідність складу учасників проекту та висвітлює водночас і тематичні питання щодо досвіду трансформації, промислової та торгівельної реструктуризації, прямих іноземних інвестицій, характерні для всіх країн, і специфічні питання, характерні для певних країн (Росії, Білорусі, Казахстану та Молдови), і навіть дослідження аспектів, характерних для певного регіону (Калінінграда). Найактуальніші питання політики, які розглянули більш детально, згруповано за трьома ширшими сферами: промислова політика, прямі іноземні інвестиції та європейська інтеграція. Через брак місця вдалося висвітлити не всі результати проекту INDEUNIS: вибір тем, хоча й узгоджений між учасниками дослідження, великою мірою здійснено на розсуд редакторів.

Економічна реструктуризація та інтеграція


Реструктуризацію та інтеграцію можна розглядати як дві сторони однієї “перехідної” монети. Росія та інші нові незалежні держави досягли чималих успіхів в обох сферах, однак досі відстають від держав–нових членів ЄС. Вважається, що хоча нові незалежні держави відстають від держав–нових членів ЄС у поступі реформ і реструктуризації, шляхи, якими вони йдуть, доволі схожі. Як засвідчив проект INDEUNIS, обидві групи країн протягом останніх півтора десятка років пройшли послідовні стадії структурних змін, які накладалися одна на одну:


  1. Географічна переорієнтація торгівлі,

  2. Зміна товарної структури випуску та торгівлі,

  3. Інтеграція до європейських (і світових) ринків на основі порівняльних переваг,

  4. Початок переходу на вищі щаблі драбини порівняльних переваг.

Автори більшості досліджень доводять, що відставання нових незалежних держав від держав–нових членів ЄС, яке найочевидніше на 2–4 стадіях, наведених вище, великою мірою пояснюється відкладанням ринкових реформ на початку та їхніми повільнішими темпами, а не гіршими стартовими умовами чи “радикальнішими” реформами. Деякі праці, присвячені новим незалежним державам, водночас містять застереження, що стрімка лібералізація без одночасної політики реструктуризації призвела до надмірної спеціалізації на ресурсах і певної “примітивізації” структури економіки (зокрема в розділах Filatov et al., Mironov and Dorogov.) Утім, вважається, що в нових незалежних державах необхідні реформи почалися на 5–10 років пізніше з багатьох причин, зокрема через надто тривалі політичні дискусії, спротив старих і нових груп інтересів, місцеві конфлікти та відсутність перспективи вступу до ЄС. Ця перспектива була важливою для держав–нових членів ЄС, оскільки стимулювала політичну волю до продовження реформ. На відміну від Західних Балкан (хоча навіть там є важливі застереження), нові незалежні держави навряд чи отримають перспективу вступу в ЄС найближчим часом (Росія навіть не прагне такої перспективи, оскільки вважає себе “особливою” зі своїми власними стратегіями зростання та інтеграції). Інші можливі зовнішні інституційні “стимули” – зокрема членство в СОТ – могли бути надто слабкими для наполегливого втілення реформ, частково тому, що пов’язані з ними прямі фінансові переваги, можливо, були надто невеликими2. Один зі способів компенсації відсутності стимулу, яким є вступ до ЄС, полягає в пропозиції кращого доступу до європейського ринку та програм тим, хто зараз не є членами ЄС, тобто у зменшенні різниці між членами та нечленами (Tsoukalis, 2007). Фактично міжнародну наукову співпрацю в рамках проекту INDEUNIS можна розглядати як одну з таких вправ зі “зменшення розриву”.



Перераховані вище питання, які докладніше розглянуто в розділі Гаврилишина, наводять на дві прості рекомендації щодо політики для нових незалежних держав:



  • слідувати шляхом реформ, який пройшли держави–нові члени ЄС, і завершити трансформацію

  • знайти найкращу альтернативу стимулу, яким є вступ до ЄС.


Відсутність стимулу, яким є вступ до ЄС, також означає, що інші наявні та сумісні стимули потрібно використати якомога швидше – зокрема вступ до СОТ (хоча в Молдові цього було недостатньо, щоб переважити політичні обставини). Стратегія балтійських держав на початку 1990-х до підписання Європейських угод у червні 1995, що діяли “ТАК, НІБИ ГОТУВАЛИСЯ ДО ВСТУПУ” та впроваджували реформи, які зазвичай є умовою вступу, можливо, й не набагато підвищить шанси на підписання Європейських угод з новими незалежними державами, які цього прагнуть. Однак ризик і витрати дуже малі, а натомість переваги, які дасть реформування, великі. Те, що балтійські країни зазнали невеликих витрат внаслідок такого одностороннього виконання Acquis, продемонстровано в певних публікаціях у рамках проекту INDEUNIS (Tiits). Вони досягли більших успіхів, аніж нові незалежні держави, однак були менш успішними, аніж інші держави–нові члени ЄС, у реструктуризації.


Найкраще розглядати політику як сукупність кількох варіантів політики, які не виключають один одного:


  • Завершувати реформи, лібералізацію та інституційний розвиток, як це зробили в державах–нових членах ЄС.

  • виділяти більше бюджетних коштів на відновлення та розширення інфраструктури доріг, телекомунікацій, науково-дослідної сфери.

  • запровадити промислову політику, яка сприяла б розвитку пріоритетних секторів, експорту високотехнологічної продукції завдяки бюджетним механізмам і податковим пільгам.
  • протягом певного часу підтримувати молоді галузі або відроджувати старі з допомогою тарифів та інших засобів, передбачених промисловою політикою.



Головний урок, отриманим з досвіду структурних змін (проілюстрованих зокрема в Havlik у цьому випуску), і висновок для майбутньої політики полягає в тому, що держави–нові члени ЄС були дуже успішними та є взірцем для нових незалежних держав – хоча останнє й неоднозначно сприймають у Росії, яка заявляє, що вона “особлива” (це заперечують Grinberg, Filatov та ін.; Hunya припускає, що їй не варто намагатися бути настільки особливою – це дало б змогу залучити більше ПІІ). Головним складником успіху держав–нових членів ЄС був сталий прогрес ринкових реформ, зокрема лібералізація, і – з невеликим відставанням – інституційний розвиток. Найкращою порадою для нових незалежних держав було б, вочевидь, слідування тим самим шляхом, незважаючи на проблеми, зумовлені зволіканням на початку.


Альтернативний варіант, що полягає в застосуванні потужного державного втручання у вигляді промислової політики, яка б підтримувала та/або захищала пріоритетні сектори, є спокусливим, однак такий сценарій не гарантує успіху та створює великий ризик зловживань, корупції та надмірних бюджетних витрат. Другий елемент успіху держав–нових членів ЄС – стимул, який створює запрошення до вступу до ЄС – в середньотерміновій перспективі малоймовірний для будь-якої з нових незалежних держав. Можна вдатися до певних замінників на кшталт посиленої Європейської політики сусідства чи зони вільної торгівлі з ЄС. Проте існує ефективна альтернатива: завжди наслідувати приклад балтійських країн до 1995 року та діяти “ТАК, НІБИ” вони готуються до вступу в ЄС, що означає ще рішучіші зусилля, спрямовані на завершення лібералізації та інституційних реформ.


Краще державне втручання для поліпшення інфраструктури, на кшталт “м’якої” промислової політики, може бути ефективнішим, не в останню чергу через нижчі витрати на свою реалізацію порівняно з традиційною промисловою політикою та меншим ризиком корупції та використання зацікавленими сторонами.

Досвід держав–нових членів ЄС свідчить, що надзвичайно важливо створити економічні умови, сприятливі і для іноземних, і для внутрішніх інвесторів (підприємств). Прогрес у нових незалежних державах у напрямку створення таких умов був доволі обмежений, а без такого прогресу не можна досягти сталого економічного, промислового та торгівельного розвитку. В державах–нових членах ЄС потрібно продовжувати розбудову інституційної системи сучасної ринкової економіки, а в нових незалежних державах, в яких вона досі перебуває на доволі низькому рівні, її потрібно прискорити. Все зазначене вище потребує сильної та незалежної судової влади. Корпоративне управління та інші важливі аспекти розбудови інституцій, в яких відмінності між державами–новими членами ЄС і новими незалежними державами ще більші, аніж у сфері ринкової лібералізації, можуть бути важливішими для пояснення відмінностей між результатами держав–нових членів ЄС і нових незалежних держав, аніж торгівля, ринкова лібералізація чи макроекономічна політика, які наразі добре розвинені. Проблеми корпоративного управління особливо чітко виявляються у відлякуванні іноземних інвесторів (Hunya в цьому звіті), у приватизації та придбанні приватних (приватизованих) підприємств і в заснуванні нових фірм (“з нуля”).


Промислова політика


Російський уряд недавно запровадив довготермінові стратегії розвитку кількох галузей і визначив національні пріоритети щодо середньотермінового розвитку. Однак вони не мають достатньої підтримки у вигляді ефективної політики для заохочення інвестицій у пріоритетних галузях і наразі не змогли суттєво змінити напрямок загальної економічної політики. Під промисловою політикою à la Russe зараз розуміють низку заходів уряду, які впливають на підприємства та здійснюються з метою заохочення їхньої активної участі в структурній і технологічній модернізації або для швидкого розвитку окремих галузей промисловості. Спеціальні інвестиційні програми в різноманітних пріоритетних сферах призначені для об’єднання фінансових і технологічних ресурсів для економічної модернізації. Вони отримують фінансування зі спеціальних фондів розвитку, зокрема завдяки широкому залученню приватного капіталу в рамках партнерства між громадськими та приватними організаціями (прикметно, що політика у сфері ПІІ не згадується). Твердження про можливу неефективність промислової політики не приймається: стверджують, що “сильна держава” запобігатиме порушенням і “якість бюрократів поліпшиться разом із завданнями, які вони виконуватимуть”3.


Вагомі контраргументи наводить, зокрема, Soos в одній з публікацій INDEUNIS (див. Soos, 2007, який цитує Mille, 2006):

‘Замість того, щоб прагнути “чесніших” чиновників або пріоритизувати суворіший контроль і покарання (як це робить громадськість) чи вищі зарплати (як це роблять чиновники) як вирішення проблеми корупції, результати аналітичних досліджень свідчать, що важливо обмежити ситуації, в яких продажність може вилитися у корупцію. Реформування таких ситуацій означає забезпечення клієнтів альтернативними пунктами доступу та досконалішими процедурами оскарження. Це передбачає встановлення чітких і відкритих для громадськості прав клієнтів з одного боку та відкритих для громадськості плат, тарифів і цін – з іншого.



Економічні аргументи на користь цілеспрямованої промислової політики контраверсійні, хоча за певних умов така політика може бути успішною для заохочення росту національних компаній4. Справді, можна сказати, що після певного розчарування горизонтальною промисловою політикою в ЄС також відбулося відродження інтервенційних інстинктів. Утім, автори доходять висновку, що імовірність зробити невдалу ставку на переможця особливо висока в секторах високих технологій, де існує особливо високий ризик зробити неправильний вибір. Підтримка дослідницької роботи та інновацій, доступ до технологій малих і середніх підприємств є поза сумнівом корисними і набагато менш контраверсійними. У своїх розділах Grinberg, Mironov and Dorogov, Havrylyshyn, Soos детальніше розглядають відповідні питання.


Прямі іноземні інвестиції


Слабкість припливу ПІІ в нові незалежні держави – це серйозна проблема, незважаючи на ознаки зростання останнім часом. Хоча ПІІ не можуть бути основним джерелом фінансування інвестицій, вони грають важливу роль у державах–нових членах ЄС, і так само може бути в нових незалежних державах. Нині держави–нові члени ЄС залучають і нові проекти ПІІ, й інвестиції на модернізацію від простого підвищення ефективності виробництва до більш складного інтегрованого виробництва мережевого типу (Hunya в цьому звіті). Нові ПІІ зосереджуються в більш інтернаціоналізованих галузях промисловості, як-от автомобілебудування та електротехнічне машинобудування. Іноземні інвестиції сприяли модернізуванню промислових структур і посиленню конкуренції. Емпіричний аналіз свідчить, що промислова інтеграція через ПІІ призвела до суттєвого підвищення продуктивності, рівня технологій і якості, а також обсягу продажу та експорту, тимчасом як ознаки позитивних побічних наслідків для внутрішньої економіки не є безпосередніми.

У Росії та інших нових незалежних державах велика частка зафіксованих інвестицій походить здебільшого з доходів від російських активів в офшорах, реінвестованих в Росії чи нових незалежних державах, а не від інвесторів за межами регіону, які залучали б свіжий капітал, технології та управлінські методики. Російська політика у сфері ПІІ досі великою мірою протекціоністська, і аргументи про захист молодих галузей переважають плюси економічної свободи (Hunya). Політику у сфері ПІІ не розглядають як невід’ємну частину промислової політики (те саме можна сказати про Україну). Найбільший нереалізований потенціал Росії полягає в ПІІ, спрямованих на підвищення ефективності. Маючи такі технологічні потужності та робочу силу, Росія могла б стати одним з найбільших міжнародних технологічних центрів. Однак в умовах потужної конкуренції за проекти ПІІ у світі може бути важко досягти успіху: в цьому разі країна також повинна буде посилити свої зусилля зі сприяння інвестиціям, зокрема лібералізувати ПІІ. Використання цілеспрямованих пільг потрібно розглядати з великими застереженнями. У разі розроблення кращої політики у сфері прямих іноземних інвестицій Росія могла б примножити ПІІ у свою економіку за доволі короткий термін.


Європейська інтеграція


Серед умов бажаного розвитку відносин між розширеним ЄС і новими незалежними державами – подальша взаємна лібералізація та заохочення промислової (і не тільки промислової) співпраці, ініціатором якої має бути сильніша сторона, тобто ЄС. Протилежний погляд полягає в тому, що Росія відрізняється і від держав–нових членів ЄС, і від нових незалежних держав: вона велика і не хоче інтегруватися з ЄС (докладніше цей погляд див. у Glinkina and Kulikova в цьому звіті). Згідно з цією теорією, Росія має розробити свій власний інтеграційний простір, до якого увійшла б велика частина пострадянської території, та відновити багатогалузеву економічну структуру, орієнтовану насамперед на внутрішній ринок у всій СНД – хоча залишається великим питанням, чи хоче цього решта СНД, особливо Україна.

Відносини між розширеним ЄС і новими незалежними державами на пострадянському просторі потребують інтенсивнішого пошуку конструктивних підходів до взаємодії всередині трикутника Росія–ЄС–СНД. Всі партнери проекту INDEUNIS погоджуються, що перетворення спільної для Росії та ЄС території “близького закордону” на зону конфлікту було б найгіршим з можливих сценаріїв. Тому і Росія, і ЄС мають виробити скоординовану політику сусідства. Така політика повинна визнавати марність “конкурентної інтеграції” щодо нових незалежних держав, коли Росія намагається будь-що втягти своїх найбільших партнерів у митний союз “чотирьох”, а ЄС перешкоджає цьому всіма можливими способами, водночас не пропонуючи цим країнам жодної чіткої перспективи глибшої економічної інтеграції з ЄС. Інтеграція в рамках Єдиного економічного простору (ЄЕП) має бути рамковим проектом між ЄС і СНД як частина тієї концепції, яку ми можемо назвати Спільним європейським економічним простором і яка вже поступово вимальовується. У цьому просторі потрібно встановити передумови для вільного руху капіталу, міжнародних інвестицій у виробничі та інфраструктурні проекти. Одна з ключових проблем пов’язана з інституційним зближенням законодавчих регулювань ЄС і нових незалежних держав, яке відбувається через гармонізацію або уніфікацію законодавства нових незалежних держав щодо законів ЄС (див. підхід “ТАК, НІБИ” вище). Запитання полягає в тому, якою мірою це стимулює економічний розвиток і модернізацію в нових незалежних державах, які не мають змоги використовувати структурні фонди ЄС.



Приклад Калінінграда, який аналізує Smorodinskaya, ілюструє, що традиційний алгоритм “вони та ми” або “наші та чужі”, який дедалі більше домінує в міжнародних відносинах двох сторін, недоречний. І Росія, і ЄС повинні будуть переглянути теперішню недовіру у своїх відносинах і спробувати виробити певні позитивні спільні цінності з маси наразі конфліктних інтересів. Теперішня політика Росії щодо анклаву досі була контрпродуктивною в сенсі його сталого розвитку. Казахстан і Молдова – це два дуже цікавих приклади проблеми залежності від ресурсів. Libman показує, що обидві країни є одними з найуспішніших з погляду виконання реформ (принаймні серед нових незалежних держав). Найбільшим викликом залишається те саме: продовження інституційних реформ, необхідних для становлення функціональної ринкової економіки. Класичні інструменти “структурної політики”, які стали надзвичайно популярними в Казахстані з 2004 року, не виглядають як правильне рішення через структуру груп інтересів, які впливають на економічну політику. Реструктуризації та розвитку в Молдові, окрім багатьох властивих їй проблем, заважає тривалий придністровський конфлікт. Практично неможливо досягти якихось успіхів в економічній реструктуризації, не вирішивши цю політичну проблему.

Україна (і меншою мірою Молдова) можуть мати кращі перспективи європейської інтеграції та, зрештою, навіть вступу до ЄС, але тільки у віддаленому майбутньому. В середньотерміновій перспективі можна передбачити нові моделі, які не зовсім пов’язані зі вступом, але виходять далеко за рамки наразі неефективного процесу, передбаченого Європейською політикою сусідства. Це може початися з поглибленої вільної торгівлі, яка включає інтеграцію у сфері послуг і фінансового сектору, і можливо, навіть елементи мобільності робочої сили. Однак навіть у випадку України це ще далеко не вирішене питання, тому вона теж має покладатися на варіант зі здійсненням внутрішніх реформ, діючи “ТАК, НІБИ”. Ще одна нова проблема, яка часто виникає в нових ринкових економіках, – це те, що збереження високих темпів зростання ВВП “заколисує” осіб, які визначають політику та наводить їх на думку, що жодні реформи та інтеграція не потрібні.



Останнє, але не менш важливе питання, – Vassilevsky at el. стверджують, що в Білорусі теперішня високомонополізована економічна система не має шансів пристосуватися до будь-яких викликів світових, регіональних або навіть внутрішніх ринків і поза сумнівом, має бути реформована. Утім, лібералізація внутрішнього ринку в рамках вступу до СОТ повинна відповідати фінансовій стійкості окремих галузей, а також тому факту, що галузі з високою доданою вартістю – які вважаються стратегічно важливими для майбутнього розвитку країни – потребують додаткового захисту у формах, сумісних із правилами СОТ. Найслабший аспект теперішньої економічної моделі в Білорусі полягає в її інвестиційній політиці. У цьому контексті ПІІ з ЄС були б сприятливішими (аніж ПІІ з Росії), оскільки пропонують кращі перспективи для запровадження нових технологій. Залучення ПІІ з ЄС також потребуватиме “запровадження європейських стандартів” (тобто інституційних реформ) у сфері банківських і страхових послуг, що, своєю чергою, передбачає постійну лібералізацію.

Висновки

Торгівельна та інвестиційна інтеграція європейської економіки швидко прогресує, однак існує очевидна невідповідність між (здебільшого успішною) діяльністю окремих компаній і наявною договірною та інституційною системою на міждержавному рівні. Цілком імовірно припустити, що всі найбільші нові незалежні держави (зокрема Росія та навіть Білорусь) стануть членами СОТ протягом наступних 2–3 років. Проте ані членство в СОТ (див. приклад Молдови), ані Угоду про партнерство та співробітництво (УПС) не можна розглядати як достатньо сильні та надійні інституційні стимули для стабільності, подальшої реструктуризації та послідовних інституційних реформ5. Так само тверезо потрібно оцінювати роль, яку може відіграти угода про поглиблену вільну торгівлю з Україною, не кажучи вже про непевні домовленості з Росією після закінчення терміну дії УПС6. Теперішні регіональні торгівельні угоди, як-от Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю на західних Балканах або ЄЕП у СНД (в обох ЄС грає ключову роль як найбільший торгівельний партнер відповідних країн), теж не є достатніми альтернативами ширшому інтегрованому Єдиному європейському економічному простору (ЄЄЕП), який охопив би і розширений ЄС, і західнобалканські країни, і СНД.



Хоча ЄЄЕП привабливіший в економічному сенсі (це ще один з головних висновків проекту INDEUNIS), наразі з багатьох причин це нереалістичний варіант – принаймні в коротко- та середньотерміновій перспективі – через різні політичні інтереси та теперішній принцип двосторонніх відносин у зовнішніх відносинах ЄС. Однак це не заважає здійснювати часткові кроки в напрямку інтеграції в певних сферах, які становлять спільний інтерес. Серед них – такі нагальні питання, як енергопостачання (зокрема проблеми з енергетичною безпекою та транзитом), подальша лібералізація торгівлі та надходження інвестицій, виклики на ринку праці, які впливають на зростання та конкурентоспроможність Європи (ознаки нестачі кваліфікованих працівників, зокрема трудова міграція і на сході, і на заході), інституційний розвиток (особливо питання корпоративного управління) та подальша інтеграція фінансових ринків. Що більше, потрібно ретельно дослідити дуже важливе припущення, яке зробили російські партнери проекту INDEUNIS, а саме – що “Росія інакша” і може реалізувати свої власні стратегії розвитку та інтеграції7.

Зважаючи на серйозні докази сприятливого впливу європейської інтеграції, зокрема (але не тільки) для нових незалежних держав8, а також на важливі – хоч часто й викривлені – торгівельні зв’язки між ЄС, Росією та новими незалежними державами, потрібно негайно рухатися до ширшої та більш плавної європейської економічної інтеграції. На сторонній погляд видається, що Росія зараз є основною (хоча й не єдиною) перешкодою. Вочевидь, невипадково зовнішні відносини Росії з більшістю її сусідів останнім часом погіршуються: не тільки з ЄС (коли звинувачували деякі держави–нові члени ЄС), а й з Україною, Грузією та навіть Білоруссю. Потрібні спільні дії всіх сторін, причому ЄС як сильніший партнер має взяти ініціативу в свої руки разом з Росією, оскільки тільки вона може вжити ефективних заходів, щоб відреагувати на занепокоєння інших нових незалежних держав щодо створення умов для поліпшеного партнерства в ширшому єдиному європейському економічному просторі. Це має бути одним з основних пунктів нової угоди між ЄС і Росією, яку підпишуть після закінчення дії УПС. У кожному разі потрібно подолати теперішнє протистояння та перейти до нової співпраці, вкрай необхідної для стабільності та економічного зростання в Європі.



Обрані додаткові посилання

(окрім публікацій INDEUNIS, з якими можна ознайомитися тут:

http://www.wiiw.ac.at/e/research_networks_indeunis.html)


Barrell, R. – Holland, D., [2000], Foreign Direct Investment and Enterprise restructuring in Central Europe, Economics of Transition, Vol. 8, No. 2, pp. 477-504.

Barisch, K. (2007), “Russia, realism and EU unity”. Policy Brief, Centre for European Reform, July, London.

Bevan, A. A. – Estrin, S. [2004], The determinants of foreign direct investment into European transition economies, Journal of Comparative Economics Vol. 32, No. 4, pp. 775–787.

Carstensen, K. – Toubal, F. [2004], Foreign direct investment in Central and Eastern European countries: a dynamic panel analysis, Journal of Comparative Economics Vol. 32 No. 1 pp. 3–22.

Crespo, N. [2007] Determinant Factors of FDI Spillovers – What Do We Really Know?, World Development Vol. 35, No. 3, pp. 410–425

Damijan, J. P. –Knell, M. –Majcen, B. –Rojec, M. [2003], The role of FDI, R&D accumulation and trade in transferring technology to transition countries: evidence from firm panel data for eight transition countries, Economic Systems Vol. 27, No. 1, pp. 189-204.

Dollar, D. – Hallward-Driemeier, M. – Mengistae, T. [2006], Investment Climate and International Integration, World Development Vol. 34, No. 9, pp. 1498–1516.

Emerson, M. (2007), “The wider neighbourhood is in not such good shape”. European Neighbourhood Watch, No. 29, July, CEPS, Brussels.

Frenkel, M. –Funke, K. – Stadtman, G. [2004], A panel analysis of bilateral FDI flows to emerging economies, Economic Systems Vol. 28, No. 3, pp. 281–300.

Gligorov, V., Richter, S. et al., (2007), „ High Growth Continues, with Risks of Overheating on the Horizon“. wiiw Research Reports, No. 341, July, Vienna.


Hamilton, C. B. [2005] Russia’s European economic integration. Escapism and realities, Economic Systems Vol. 29, pp. 294–306.

Havlik, P. (2003), “Russia and the European Union”. In Contemporary Europe. Social and Political Research Journal. (in Russian). Institute of Europe, Moscow, No. 1, pp. 32-38.

Havlik, P. (2004), „Russia, European Union and EU Eastward Enlargement“. In G. Hinteregger and H.G. Heinrich (Eds), Russia – Continuity and Change. SpringerWienNewYork, pp. 363-378.

Havlik, P. (2004), “Structural change, productivity and employment in the new EU member states” (together with M. Landesmann). In: Economic Restructuring and Labour Markets in the Accession Countries. Employment and Social Affairs. EC DG Employment, Social Affairs and Equal Opportunities, Brussels, December, pp. 1-22. (http://europa.eu.int/comm/employment_social/employment_analysis/restruct_sem_en.htm)

Havlik, P. (2005), “The Enlarged European Union and Its Eastern Neighbourhood” (with Vasily Astrov). In: K. Liuhto and Z. Vincze (Eds), Wider Europe. Esa Print Oy 2005, pp. 169-195. (published also in Journal of East-West Business, Vol. 11, No. 1/2, pp. 13-44).

Havlik, P. (2005), „Central and East European Industry in an Enlarged European Union: Restructuring, Specialisation and Catching-Up“. In: Économie Internationale, No. 102, pp. 107-132.

Havlik, P. (2007), “Ukraine, Belarus and Moldova: Economic Developments and Integration Prospects” (with Vasily Astrov). In: D. Hamilton and G. Mangott (Eds), The New Eastern Europe: Ukraine, Belarus & Moldova. Center for Transatlantic Relations, John Hopkins University, Washington D.C., pp. 127-147.

Hunya, G., (2007), “wiiw Database on Foreign Direct Investments in Central, East and Southeast Europe: Shift to the East”. wiiw, Vienna.

Jensen, C., (2006), “Foreign Direct Investment and Economic Transition: Panacea or Pain Killer?”, Europe-Asia Studies, Vol. 58, No. 6, September, pp. 881-902.


Kaufmann, D. –Kraay, A. – Mastruzzi, M. [2006], Governance Matters V: Aggregate and Individual Governance Indicators for 1996–2005, WPS 4012, The World Bank, Washington, D. C.

Mille, W. L. [2006], “Corruption and Corruptibility”, World Development Vol. 34, No. 2, pp. 371–380.

Maincent, E., Navarro, L.., (2006), “A Policy for Industrial Champions: from picking winners to fostering excellence and the growth of firms”. Industrial Policy and Economic Reforms Papers, No. 2, EU DG Enterprise and Industry, Brussels, April.

Pindyuk, O., (2007), “Foreign trade restructuring in Belarus and Ukraine: a comparison”. wiiw Monthly Report, No. 6, Vienna, pp. 4-13.

Shleifer, A. – Treisman, D. [2000], Without a Map. Political Tactics and Economic Reform in Russia, MIT Press, Cambridge, Mass.

Tsoukalis, L., (2007), “Global, Social & Political Europe”. ELIAMEP, July, Athens.

Zhuravskaya, E., (2007), “Whither Russia? A Review of Andrei Shleifer’s A Normal Country”. Journal of Economic Literature, Vol. XLV, March, pp. 127-146


1 Див.: http://indeunis.wiiw.ac.at/. Терміни «нові незалежні держави» та «співдружність незалежних держав» використовуватимуться паралельно.

2 Прямі наслідки розширення ЄС і вступу до СОТ для торгівлі та добробуту загалом невеликі, хоча й позитивні (розділи.15,18 і 23), однак непрямі позитивні наслідки зростання конкуренції можуть бути набагато важливішими. Спостерігається гармонізація законодавства у СНД зі стандартами ЄС. Незрозуміло, чи сприятиме прийняття певних стандартів ЄС швидшому зростанню або модернізації в СНД. У державах–нових членах ЄС законодавче зближення стало прибутковою інвестицією (членство в ЄС, вливання з бюджету ЄС, залучення ПІІ). Однак, як уже зазначалося, на об’єднання СНД з ЄС не можна розраховувати навіть у далекій перспективі.


3 Див. Grinberg, R. (2007), “Restructuring and economic reforms in Russia: a plead for an effective industrial policy” (“Реструктуризація та економічні реформи в Росії: обгрунтування ефективної промислової політики”)

4 Див. Maincent and Navarro (2006), а також Гаврилишин у цьому звіті.

5 Навіть віддалена перспектива членства в ЄС може бути недостатньою як чинник стабільності – див. Tsoukalis (2007).

6 У недавньому (ще не опубліковане дослідженні CASE щодо можливості та загального економічного впливу угоди про вільну торгівлю між ЄС і Росією стверджується, що вигоди отримають обидві сторони, особливо в разі поглибленої вільної торгівлі – див. електронний вісник CASE за липень/серпень 2007.

7 Контект див. у Zhuravskaya, E., (2007), “Whither Russia? A Review of Andrei Shleifer’s A Normal Country”. Journal of Economic Literature, вип. XLV, березень, с. 127–146, а також широке обговорення, яке зараз відбувається в російській пресі.

8 Див. Gligorov and Richter (2007).