refik.in.ua 1




Науково-правовий висновок
щодо відмови від спадщини


Спадкування є одним із найскладніших питань у нотаріальній практиці. Незважаючи на те, що при написанні науково-практичного коментарю до Книги шостої ЦК України1 опрацьовувалося чимало питань, які виникають у нотаріусів, дискусія з приводу окремих із них триває. Одним із таких питань є спадкування після смерті однієї особи її спадкоємцями за законом і заповітом із можливістю відмови від прийняття спадщини. Наприклад, у померлого двоє дітей. На дочку було складено заповіт на квартиру 1, на сина — заповіт на квартиру 2. Окрім квартир, у померлого є земельні ділянки та інше майно, не охоплене заповітом. Дочка хоче успадкувати квартиру 1 за заповітом, а від належної їй частки у спадщині за законом відмовитися на користь брата.

Деякі нотаріуси вважають можливим це зробити. Інші заперечують таку можливість. При цьому обґрунтовують свої рішення так: (а) в Цивільному кодексі України (далі — ЦК України) передбачена тільки зворотна ситуація, тобто коли можна відмовитися від прийняття спадщини за заповітом і спадкувати за законом; (б) якщо спадкоємець за заповітом подав заяву про прийняття спадщини, то він вважається таким, що прийняв усю спадщину (за заповітом і за законом), оскільки згідно з ч. 5 ст. 1273 ЦК України відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною. Часткова відмова від прийняття спадщини не допускається.

Інші нотаріуси вважають можливим спадкування за заповітом і відмову від спадкування за законом.

Слід проаналізувати, що розуміти під видами спадкування та як вони між собою співвідносяться, аби усунути протилежні позиції у цьому питанні. Справді, це питання не однозначно врегульовано в законодавстві. З одного боку, в ст. 1217 ЦК України визначаються два види спадкування — за заповітом або за законом. Причому методом виключення виходить, що наявність заповіту виключає спадкування за законом, якщо немає підстав для визнання його недійсним або відмови від прийняття спадщини чи неприйняття спадщини спадкоємцями за заповітом. Однак право на спадкування за законом одержують особи, позначені в статтях 1261–1265 ЦК України, не лише в наведених вище випадках, а й у разі неохоплення заповітом усієї спадщини (ч. 2 ст. 1223 ЦК України). Тобто можливі ситуації, коли є одночасно спадкування й за заповітом, і за законом. Якщо ж заповітів складено більше одного, то спадкують кожен із спадкоємців, позначених як у кожному заповіті, так і за законом. Тобто в кожного з них є своє право на спадкування, а якщо спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від спадкодавця до спадкоємців, то цей перехід визначається до кожного зі спадкоємців залежно від виду спадкування. Ця залежність обумовлює й об’єкт спадкування, тобто те, що переходитиме до спадкоємців за законом і за заповітом.


Інакше кажучи, від видів спадкування залежать і об’єкти спадкування. Адже зрозуміло, що спадкоємець за заповітом у разі, якщо йому заповідано конкретне (але не все) майно, спадкуватиме саме його, а не решту майна спадкодавця. Якщо ж він виступає одночасно й спадкоємцем за законом, то він спадкує (один або поряд з іншими спадкоємцями) решту майна, не охопленого заповітом.

Така залежність спостерігається й стосовно прийняття або неприйняття спадщини. Відмова від спадкування за заповітом не тягне за собою відмови від спадкування за законом (ч. 5 ст. 1275 ЦК України). Не вбачається жодних перешкод до запровадження аналогічного правила у разі, якщо не все майно було заповідано, тобто відмова від спадкування за законом не тягне за собою відмови від спадкування за заповітом.

Це так, оскільки йдеться про різні види спадкування і різний об’єкт спадкування.

Отже, слід надати оцінку абз. 1 п. 208 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України вiд 03.03.2004 р. № 20/5, згідно з яким прийняття спадщини і відмова від спадщини можуть мати місце щодо всього спадкового майна. Справді, цим проголошується універсальність спадкування, яка передусім виявляється в тому, що права та обов’язки переходять від спадкодавця до спадкоємця одночасно, як єдине ціле та в усій сукупності. Це так, оскільки спадкування тягне за собою універсальне правонаступництво. Відповідно, воля спадкоємця на прийняття спадщини проявляється навіть у тому, коли він приймає частину спадщини. Цього достатньо, щоб вважати, що він прийняв усю спадщину.

Слід розрізняти спадкування за заповітом і за законом. Так, якщо спадкоємець за заповітом (яким, до речі, може бути будь‑хто, а не той, хто належить до кола спадкоємців за законом) прийняв частку спадщини, заповідану йому, це не означає, що він прийняв усю спадщину, тобто спадкування за законом решти спадщини не виключається. Тому відмова його від прийняття спадщини за заповітом не свідчить, що він відмовився й від прийняття спадщини за законом.


Існування такого правила приводить і до зворотного: відмова від прийняття спадщини за законом не впливає на прийняття спадщини за заповітом (це має місце в разі неохоплення заповітом усієї спадщини).

Адже відмова стосується конкретного права: спадкування за заповітом або за законом. І особа виражає свою волю окремо щодо кожного виду спадкування.

Таким чином, у наведеному вище прикладі з двома заповітами на дочку та сина та наявності незаповіданого іншого майна перешкод до відмови від спадкування за законом на користь іншого спадкоємця за законом не існує.

Доктор юридичних наук,

професор кафедри цивільного права № 1

Національної юридичної академії України

імені Ярослава Мудрого,

член-кореспондент

Академії правових наук України І. В. Спасибо-Фатєєва


1 Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). — Т. 12: Спадкове право/ За ред. проф. І. В. Спасибо-Фатєєвої. — Серія «Коментарі та аналітика». — Х.: ФО-П Колісник А. А., 2009. — 544 с.


МЕН № 3 2010-го року