refik.in.ua 1

ГОРОДОЦЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І – ІІІ СТУПЕНІВ

РАДОМИШЛЬСЬКОГО РАЙОНУ ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ





Всеукраїнський літературний конкурс

«ІСТОРІЯ НАШОЇ ПЕРЕМОГИ»


Робота

учениці11класу

Городоцької загальноосвітньої

школи І – ІІІ ступенів

Фесай Марії Олексіївни

23.07.1996

Житомирська область

смт. Городок

вул. Гагарінська б.19 кв.38


2013

Пам'ять житиме вічно


Війна… Її подихом було спалено десятки тисяч міст і сіл, полів і лісів, зламаномільйони людських життів, жахливо знищено під чорними чобітьми війни. Не всім воїнам вдалося зберегти іскорку життя, вони полягли за своїх дітей, внуків, правнуків, за свою Батьківщину.

Ми, заклопотані своїми буденними справами, приходимо 9 Травня на площу свого міста, щоб хоч один раз в рік віддати шану «борцям за мир», «героям вічної пам’яті», нашим рятувальникам – ветеранам Великої Вітчизняної війни. Там, на трибуні,говорять старенькі «переможці», а їх залишилося так небагато! Ми стоїмо і слухаємо. Та чи проникають ті «священні слова» в наше серце, що заповнене, метушнею й чимось нагадує тяжку грудку каміння? А чи пам’ятаємо і знаємо ми, як наші рідні боролися за мирне життя? А чи знаємо подвиги наших прадідів і прабабусь?

Чесно кажучи, я й сама ніколи не цікавилась воєнним життям моїх рідних: то часу не вистачало, а то, бувало, відкладу на потім. Але одна подія змінила моє ставлення до Дня Перемоги. Цією подією стала смерть мого прадідуся, ветерана війни, Михайла Даниловича Дмитренка.

Моєму дідусеві виповнився 21 рік, як несподівано темною хмарою на нашу рідну землю ступила війна. Вона душила віру й надію, обманювала правду й честь, брала в полон сотні людей, та залишилися нескорені, найсильніші духом. Такою людиною був і Михайло Данилович.


Будучи розвідником, він ставив під загрозу своє життя, але, мабуть, більше він дорожив іншим… В 1941-ому році мого прадідуся, розвідника 21-го окремого батальйону зв’язку 109-го стрілкового полку, взяли в полон німці. Але він не здався, в його душі не погасла надія, не прийшов відчай.

Втеча… Мрія розвідника здійснилася: Михайло Данилович разом із другом втекли, сховалися у полі. Потім пробралися в населений пункт, і дідусь переховувався в одному з українських сіл. Але й далі не обійшлось без випробувань: підозри, зрада, а потім найтяжче – штрафбат. Мій прадід побував у багатьох країнах Європи, селищах і містечках, боровсяза Київ, Білу Церкву, Фастів, форсував річки Прут, Дунай, Браву, здійснив прорив оборони противника на західному березі Дунаю. А в боротьбі на кордонах Молдавії показав величезну мужність й хоробрість, які ніхто, мабуть, зараз не повторив. Михайла Даниловича тяжко поранили в ліву ногу, й через декілька років він опинився в інвалідному візку. В 2010-му році прадідусь помер, залишивши ордени, численну кількість медалей та невмирущу пам'ять.

За що ж він боровся, чим дорожив більше за життя? Мабуть, ніхто б не повірив, коли б почув відповідь: «За землю». Так, саме рідна земля стала метою, тим заповітним бажанням щодо відчайдушних вчинків. Дідусеві дорогі були нащадки, мир і спокій на землі. Його найбільшою рушійною силою на шляху до мети була праця, праця на рідній землі. Під час інтерв’ю з кореспондентами чернігівської газети «Вісті Борзнянщини» він процитував рядки:

Не забуду я дни грозовые

И бои под Кривою горой,

Как сражались борзнянцы

За любимый Киев свой родной.

Дважды Краснознаменная,

В битвах закаленная

Киевско-Дунайская дивизия вперед!

Ордена Хмельницкого,

Бей врага фашистского

За свой родной народ.

Воював також інший мійпрадідусь Андрій ІвановичСтахорський, але, на жаль, він помер, коли я була зовсім маленькою, і тому мало що знаю про його життєвий шлях, на згадку залишилась тільки скринька з нагородами.


А от моя прабабуся, що стала свідком війни, – Ганна Борисівна Єрьоміна – ще досі жива. Вона часто розповідає про страшні роки війни. В 16 років німці взяли її в полон. Вона виконувала тяжку роботу, працювала без відпочинку, і хто знає, чи пережила б вона всі страждання, якби не віра в Бога. Вона допомогла їй вистояти, звільнитися від фашистського полону, привела її додому живою. Бабуся дуже любить розповідати… А я люблю вдивлятися в її блакитні очі. Знаєте, вони такі глибокі, такі чисті, ті очі, що вірять…

Війна принесла горе. Безперечно, це смерті, розгроми, але ж яку радість принесла перемога, які зміни в житті людей! Хтось боровся за життя, за майбутні покоління, хтось – за свою Батьківщину, за землю й добробут, хтось – за віру, незламно ніс у серці святу молитву. Немає різниці, які були ці люди, головне – які подвиги вони здійснили. Головне – берегти пам'ять, історію й брати приклад з того минулого покоління героїв, своїх рідних і просто знайомих, бо боротьба за мир завжди увінчана повагою. А наші діди хотіли, мабуть, не слави, в них була одна мета: звільнити землю від ворогів, щоб нащадки будували свою Вітчизну на Вірі, Надії й Любові.

Пам'ять житиме вічно,

В роки боїв і лихоліть.

Ми згадуємо вас щорічно,

Тих, хто залишиву мирі світ.

Пам'ять житиме вічно,

Ми не за будемо вас.

І перемогу спільну

Ніяк не зруйнує час.