refik.in.ua 1 2 3 4


Демократичні вибори –

в майбутнє через минуле


(Історичний нарис до 100-річчя утворення

системи виборчих комісій країн СНД)


Київ – 2004


Авторський колектив:

Б. Райковський, Ю. Донченко

С. Смолянніков,

Під загальною редакцією

С. Ківалова

передмова

(або Слово до читача)


Політичний словник визначає термін ПАРЛАМЕНТ як узагальнюючу назву представницького органу громадян, що здійснює законодавчу владу народу своєї країни у державі. Але до того часу, як перетворити парламент у робочий орган, виникає необхідність вирішення навіть самої головної задачі – обрання самого парламенту, бо без обрання законодавчого органу не буде існувати та функціонувати сама політико-правова система жодної держави.

Як відомо, парламентаризм виріс на базі перебудови громадсько-економічних відносин у Європі наприкінці 12-го сторіччя. Батьківщиною парламентаризму у первинному вигляді вважається Велика Британія. А батьківщиною сучасного парламентаризму є Нідерланди, у яких в 16-му сторіччі був створений парламент, основи якого існують і досі. Перші парламенти та умови їх створення виникли на межі 12-13-го сторіч як наслідок боротьби дворянства Західної Європи за розширення своїх прав та громадських свобод в умовах абсолютної королівської влади та її родини. Спочатку Англія, а згодом – Нідерланди та Франція, започаткували існування парламентів, як противаги до королівських прав. А вже у 17-18-му століттях, з початком розвитку перших капіталістичних відносин, виборче право дійшло вже до парламентаріїв країн, де новий вид суспільного прошарку – буржуазія – вимагала право бути членом парламенту не за свій чин та звання або положення в суспільстві, а за своє право брати участь у державному управлінні. Тому, вже наприкінці 18-го сторіччя у Франції після Генеральних штатів (при королі) утворюється новий виборний орган – Національні збори. 1786 рік став роком утворення Конгресу Сполучених Штатів Америки. А вже в першу чверть 19-го століття парламенти з’являються у Бельгії, Німеччині, Іспанії, Італії. Разом з утворенням цих основних інструментів влади, які мають різноманітні назви (парламент, Національні збори, Сенат, Конгрес, Ланскнехт, Рикстаг, Бунденстаг, Дума та ін.), але однакові за завданням – створюються системи органів з питань організації виборів до парламентів. Характерною особливістю перших парламентів було їх обрання за становою, майновою і статевою ознаками. Таким же чином після поразки у російсько-японській війні та революційних подій 1905 року була обрана Державна Дума Росії. Звичні сьогодні принципи загального, рівного і прямого виборчого права стали нормою життя у світовій політичній практиці лише з другої половини 20-го сторіччя. Як приклад – у такій демократичній країні Західної Європи та й всього світу, як Швейцарії, що вважається взірцем політико-економічної демократії, жінки отримали виборче право лише у 1973 році.


На протязі другої половини 20-го століття, особливо після закінчення Другої Світової війни, вибори до більшості парламентів стали відбуватися на основі загального, рівного і прямого виборчого права при застосуванні таємного голосування. На сьогодні у світовій політичній системі існує три основні моделі виборчого процесу. До мажоритарної системи виборів належать парламенти США, Франції, Великої Британії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Білорусі, ФРН, Японії, Туреччини. До пропорційної системи виборів належать парламенти Португалії, Іспанії, Італії, Польщі, Ізраїлю, Чехії, Швеції, Данії, Австрії, Фінляндії, Норвегії, Бельгії, Нідерландів, Росії, а згодом приєднається й Україна.

До змішаної системи виборів належать парламенти Болгарії, Угорщини, Словаччини, Грузії, Вірменії, Молдови та поки-що Україна.

Обрання у 1991 році Україною незалежності привело до значних змін не тільки в суспільно-державних відносинах, а й у практиці обрання нової гілки влади – Верховної Ради України.

Конституція України визначає, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є Парламент – Верховна Рада України. А склад Верховної Ради України – це чотириста п’ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. На підставі загального, рівного і прямого виборчого права також шляхом таємного голосування обирається Президент України. Порядок організації підготовки та проведення виборів та референдумів також визначається Конституцією України, і це важливе суспільно-політичне завдання покладено на Центральну виборчу комісію, яка є постійно діючим державним органом, який забезпечує організацію підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України та всеукраїнських референдумів.

Центральна виборча комісія Незалежної України за невеликий час свого існування вже набула необхідного досвіду щодо організації підготовки і проведення виборів народних депутатів України у 1998 та 2002 роках, Президента України у 1999 році та проведення всеукраїнського референдуму у 2000 році. На перший погляд складається враження, що це навіть крапля в морі політичного розвитку, але ж це підсумок роботи тільки за неповних шість років існування діючої Комісії.


Взагалі ж, історія існування органів по організації та проведення виборів до парламентів значно древніша (старіша). Але це стосується парламентаріїв Західно-Європейських країн. Стосовно ж історії створення виборчих органів парламентаризму для нашої країни, з урахуванням належності України до Російської Імперії та Радянського Союзу, складає майже сторіччя, а саме – 19 серпня 2005 року виповнюється сто років з моменту проголошення виборів до Державної Думи Російської Імперії та затвердження царем Миколою ІІ Положення про вибори до Державної Думи, а 17 (за старим стилем) жовтня 2005 року виповнюється сто років з дня утворення виборчого зібрання.

Таким чином, дату 30 (17) жовтня 1905 року можна визначити як дату народження системи виборчих комісій країн СНД.

На мій погляд, підняття з безодні історії еволюції утворення та розвитку виборчого процесу минулого нашої країни – це ще одна спогадка про те, що шлях до світлого майбутнього проходить через уважне вивчення свого минулого.

А саме тому розгляд подій виборчого процесу стародавньої та сторічної старини актуально в наш час.


Голова Центральної виборчої комісії

С. КІВАЛОВ


ДОВГИЙ ШЛЯХ

(від Народного Віче до Верховної Ради)


За всі часи існування людства, а з часом, після створення більш-менш цивілізованого суспільства постійно виникало питання – як жити, за якими нормами здійснювати політичне життя в суспільстві. І відповідь на запитання лежала на поверхні – це утворення такого інституту влади, який будує саме суспільство. Засади демократизму Древньої Греції та Риму направили суспільство середньовікових часів на утворення органів народного самоврядування. Але в різних країнах, з урахуванням регіональних та традиційних особливостей країни, форма самого існування парламентаризму була різноманітна. До того ж, і час постійно змінював форму та тип парламенту країни або його прототип.

Стосовно України, можна визначити, що початковими елементами всенародної участі в державотворчому процесі були народні Віче Київське та Новгородське, а віддаленими прототипами українського парламентаризму можна вважати Козацьку Раду доби Запорізької Січі та Центральну раду часів Української Народної Республіки. Щоправда, обидва ці органи формувалися шляхом непрямих виборів. До Козацької Ради – за станово-майновою ознакою, а до Центральної Ради – за квотами від партій та організацій і національних груп. Сучасна Верховна Рада веде родовід від Верховної Ради УРСР, яка за назвою, структурою, кількістю депутатів і за основними принципами виборчого права була близька до парламенту сучасної України.

Але об’єднує всі ці виборні органи те, що під час обрання своїх представників до них, завжди була присутня організація, яка забезпечувала самі вибори, контролювала їх проведення, а головне – підтверджувала повноваження народних або громадських органів. І виникає потреба зробити невеличний історичний екскурс до історії створення та існування прототипів Центральної виборчої комісії.

Перші кроки до своєрідного парламентаризму (якщо можна застосовувати такий термін) зробила енергійна і далекоглядна княгиня Ольга, яка стала державною діячкою у Київській Русі в 10-му столітті. Завдяки її реформам були створені осередки центральної князівської влади, проведена адміністративна та судова реформа. За часів Ольги з’явилася така форма народовладдя як Київське Віче. Але до участі у Віче допускалися тільки вільні та міські люди, дружина та князівські люди. Жінки, холопи та смерди до Віче не допускалися. Своєрідну роль виборчої комісії на підрахунках рішень Віче виконували князівські писарі, які й фіксували схвалені рішення.

Справу Ольги продовжив князь Володимир, який залишив за громадянами право на проведення Київського Віче, при цьому зробивши перші кроки на об’єднання держави через розподіл землі на уділи. А головне – виконання рішень Києва для уділів були обов’язкові. Крім того, у Київському Віче вже брали участь посланці з Новгороду, Полоцька, Туріва, Володимир-Волинського, Тмутаракані (в інших документах – Тьмутаракані), Ростова, Мурома, Пінська, Чернігова та Переяслава.


Самий великий крок до перших видів парламентаризму Київської Русі зробив Ярослав Мудрий. Важливим державним заходом його було започаткування першого писаного зводу законів – “Руської правди”, яка базувалася на “Уставі земляному”, запровадженому ще князем Володимиром. За часів Ярослава Мудрого Київська Русь стала однією з найбільших держав середньовічної Європи. Це була ранньофеодальна держава з затвердженою державно-соціально-становою структурою. На найвищому рівні феодальної гілки знаходився князь з воєводами, дружиною та боярами. У середині структури були селяни-смерди, ремісники, купці, на нижній гілці розташовувалися холопи, закупи, рядовичі. Окрему соціальну групу становили церковні діячі. Державне правління Київської Русі за часів Ярослава Мудрого хоча й було за формою монархічним, однак обмежувалося своєрідними формами парламентаризму – Боярською Радою та Всенародним Віче.

Боярську Раду умовно можна вважати верхньою палатою, до якої обиралися найбільш впливові бояри та заслужені воєводи і дружинники. Право бути обраним до Боярської Ради визначав князь за поданням керівника князівського писарського наказу (приказу). Всенародне Віче у 12-му столітті вже не було таким багатолюдним, як за часів Ольги. До Віче, який збирався за вказівкою князя або на вимогу мешканців, входили обрані представники тільки середньої гілки – селяни-смерди, ремісники, купці. Представники нижньої гілки, жінки та інородці до Віче не допускалися. Порядок вибору представника громади на Віче був дуже простий – одне подвір’я – одна людина.

Таким чином, до кінця 12-го століття в Київській Русі було сформовано не тільки правову основу феодальної держави, а й основи виборчого права, з елементами організації як самого обрання представників, так і форми їх діяльності. Але документально це не було затверджено (особливо стосовно Віче) і провадилося за традиційною схемою – від батька до сина.

Спочатку 13-го століття почалися процеси “перебудови” Русі, і як наслідок – монголо-татарська навала, яка відкинула Київську Русь на три століття назад. Та все ж державницькі та законотворчі традиції періоду Київської Русі та заповіти “Руської Правди” продовжували жити, оскільки на їх основі була утворена Галицько-Волинська держава, безпосередня спадкоємниця Київської Русі з центром знову у Києві. На жаль, з часом галицько-волинський період перейшов спочатку в литовсько-польський період, а згодом – і в польський взагалі.


Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було історичною подією, оскільки на її базі був сформований політичний організм, у якому вперше знайшла собі місце Боярська Дума – виборний орган з правом дорадчого голосу. З тих часів залишилися історичні нариси про те, як бояри потрапляли до Думи. Під час смути 13-го століття роль та місце бояр в Галиччині були значно більшими, ніж у князя, тому бажаючих потрапити до Боярської Думи було чимало. Як приклад, можна привести той факт, що князя обирала та призначала Боярська Дума. Зрозуміло, що архівні документи 13-14-го століть свідчать про бояр, які прийшли до Думи завдяки “злату, серебру, даров, подарунков…” Доповненням до того свідчить те, що обрання нових членів до Боярської Думи проводила сама Дума. Як наслідок такої вузькостанової політики і виборчого права за інтересами тільки верхівки з’явилася боярська олігархія, яка своїми діями спровокувала спочатку втручання Угорщини, Польщі і Литви у справи західної частини Галицько-Волинської держави, а потім і пряму окупацію. Деструктивна політика Боярської думи (яка не була в повному обсязі виборчою) привела до того, що з 1349 року Галицько-Волинська держава, як спадкоємниця Київської Русі, перестає існувати. Як бачимо, історія вчить нас ще раз – тільки та держава буде існувати і розвиватися, де її уряд та влада обрані народом і громадою, де інтереси обраної влади співпадають з інтересами тих, хто цю владу обирав.

Таким чином, можна остаточно підкреслити, що з 13-го століття виборче право в Україні перестало існувати. Настав час польсько-шляхетського, литовського та угорського владування.

З укладенням Кревської Унії у 1385 році українці були офіційно позбавлені виборчого права, бо згідно з нею були надані права обирати до влади тільки представникам польської і литовської шляхти католицького віросповідання. Активнішою стає також політика польсько-литовських князів, спрямована на ліквідацію залишків автономії українських земель, а головне – ліквідується право українців на участь у житті держави, у тому числі і право обирати і бути обраним.


З об’єднанням Польщі і Великого князівства Литовського та створення федеративної держави – Речі Посполитої та прийняттям у 1569 році Люблінської унії розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної громади у складі польсько-литовської федерації. Українські землі, що опинилися у складі Речі Посполитої, було поділено на 7 воєводств: Руське з центром у Львові, Белзьке – Белз, Подільське – Кам’янець, Волинське – Луцьк, Брацлавське – Брацлав, Київське – Київ та Чернігівське – Чернігів. Кожне воєводство мало свої сеймики, які обирали своїх депутатів до сейму у Варшаві. Але українці на своїх землях не мали права обирати та обиратися, бо з прийняття Люблінської унії для українців були впроваджені кріпацтво та панщина. Нелегко жилося в Речі Посполитої українському міщанству. Незважаючи на надання Києву, Кам’янцю та Львову магдебурзького права, ним користувалися майже виключно поляки та німці, тоді як самоврядування українців було значно обмежено – вони не могли бути обраними депутатами сейму та призначатися бургомістрами міст. Нагляд за дотриманням цих вимог здійснювала спеціальна наглядова комісія із сейму.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українців під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: занепадають національні традиції та забороняється участь у політичному житті. Тільки частка українського боярства, яка ополячилася та ввійшла в середовище обласканого королем Польщі панства, було зрівняння в правах з польською шляхтою. Як тут ще раз не згадати відомий твір М.В.Гоголя “Тарас Бульба”.

Панський тиск та кріпацтво стало каталізатором того, що яскравим явищем історії України 16-18-го століть було козацтво, що втілило в собі кращі національні риси українського народу з часів Київської Русі. Зародження Української козацької держави було зумовлено наявністю вільних земель тільки на південному порубіжжі за порогами Дніпра (так зване Дике Поле) та спричинене трьома взаємопов’язаними факторами: а) природним прагненням спадкоємців Київської Русі до волі та своєї держави; б) посиленням соціального, політичного та національно-релігійного гноблення; в) необхідністю захисту вільного краю від татарських набігів на півдні та польських агресій на заході.


Територія Січі, яку козаки самі називали “Вольності Війська Запорізького”, охоплювала значну частину південно-східної України (зараз це адміністративні території Дніпропетровської та Запорізької областей, а також частки Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Донецької та Луганської областей). Створена у середині 16-го століття Запорізька Січ за формою правління відповідала демократичній республіці, в якій діяв самобутній державний устрій, що виключав узурпацію влади козацькою старшиною (Старшинська Рада), передбачався щорічний звіт Старшинської Ради та проводилися передвибори усіх посадових осіб.

Вищою законодавчою владою на Січі виступала Козацька Рада, в якій мали брати участь усі без винятку козаки (без жінок) й котра вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя та зовнішніх відносин. Кожен козак, який мав особисту зброю та майно, користувався однаковим правом голосу, міг відкинути пропозиції іншого і запропонувати свою. Проте, коли рішення було прийнято, воно ставало необхідним і обов’язковим для всіх без винятку. Козацька Рада обов’язково збиралася тричі на рік – 1 січня; на третій день після Великодня (Пасхи); на свято Покрови, а в разі потреби або за вимогою Січі і в інших випадках. Козацька Рада обирала свій уряд – Кіш, на чолі якого стояв кошовий отаман. Функції підготовки та проведення виборів до Кіша були покладені на військового писаря, який також обирався на Козацькій Раді. Військовий писар не тільки оформляв найголовніші події січової справи та вибори до Козацької Ради, а ще й очолював військову канцелярію. Якщо можна провести аналогію з сучасністю, військовий писар в одночас був і головою виборчої комісії, і керівником Секретаріату Січі взагалі і Козацької Ради під час її зборів.

На звільненій козаками території було ліквідовано польсько-шляхетну владу та закладалися основи унітарної республіканської держави з національною самобутністю на чолі з гетьманом, якого також вибирала Рада, але вже Старшинська Рада. 18 серпня 1649 року гетьманом Богданом Хмельницьким був підписаний Зборівський договір, за яким на території Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств утворюється автономна Українська Держава. Своєрідним парламентом стала Старшинська Рада, постанови якої були обов’язковими і для гетьмана.


Але військове протистояння між козаками і поляками з одного боку та кримськими татарами з іншого залишилося, що врешті-решт стало основою для заключення знакового Переяславського Договору. До речі, це був не просто договір між Хмельницьким та царем Олексієм, це було рішення Старшинської Ради і правильна назва Переяславського Договору – Переяславська Рада. Якщо не було б Переяславської Ради, то Україна залишилася б сам на сам з Польщею та її новим союзником – Кримським ханством. 18 січня 1654 року Переяславська Рада ухвалила рішення Хмельницького та Старшинської Ради, а 11 лютого того ж року Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну “під високу государеву руку”. Згідно з цією ухвалою (ратифікацією) Українська козацька держава зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом, якого довічно обирала Козацька Рада за поданням Старшинської Ради та залишала за собою незмінним адміністративно-територіальний устрій, з правами самостійно обирати військового писаря, військових суддів та осавулів, курінних отаманів. Таким чином, і після Переяславської Ради виборче право на Січі залишилося незмінним.

Після подій 1658-1661 років коли незрозумілі досить дії Ю.Хмельницького (сина Богдана Хмельницького) привели до розчленування України на Лівобережну та Правобережну під Ніжином 11 червня 1663 року низове козацтво, селяни та міське міщанство провели виборчі збори – Чорну Раду, на якій остаточно було закріплено розподіл України між Польщею та Росією. Чорна Рада стала своєрідною противагою рішенням Старшинської Ради, в якої розпочалася боротьба за вплив на державу та за гетьманську булаву. Від Чорної Ради і пішла приказка: “Де два українці – там три гетьмани”. З урахуванням подій після зборів на Чорній Раді виборче право українців на Лівобережжі було значно зменшено, а на Правобережжі знову панували закони Речі Посполитої. Як наслідок – 1668 рік став роком, під час якого по обидва береги Дніпра прокотилася хвиля повстань. Наслідком цього став турецький протекторат південної частини Правобережжя. Тільки у 1686 році був затверджений так званий “Вічний мир” між Російською Державою та Річчю Посполитою про визнання останньою Чернігівщини, Запоріжжя, Києва та Лівобережжя територією Московії. Так закінчилося свято державності і права ; Україна була позбавлена права будувати свою державу наприкінці 17-го століття. Знову пройшов так званий діалектичний повтор історії. Перший раз таке ж саме сталося з розвалом єдиної держави – Київська Русь – на удильні князівства. Причина такого стану одна – не було ще відповідної бази законодавчого та й виборчого процесу, тому і кожен гетьман вважав себе найголовнішим. Крапку в цьому спорі “трьох гетьманів” поставила Чорна Рада.


Після рішень Чорної Ради та занепаду Правобережної України все більшого значення набуває новий політичний центр Лівобережжя, який увійшов в історію під назвою Гетьманщина, яка проіснувала до 1764 року. Вища влада залишилася за гетьманом, який поки ще обирався Козацькою Радою, а Генеральна старшинська рада, як дорадчий орган, обирала зі свого складу генерального обозного, суддю, писаря, бунчужного, осавула і хорунжого.

За процес виборів та їх оформлення відповідав генеральний писар. Але вже за результатами виборчого процесу на гетьманщині спостерігав Малоросійський приказ, що відав українськими справами. Таким чином, наприкінці 17-го століття спостерігалося поступове зміцнення російської присутності та послідове обмеження виборів місцевих органів влади.

До речі, з 1669 по 1674 рік головним писерем часів гетьмана Петра Дорошенка був небезвісний Іван Мазепа, який у 1689 році став гетьманом.

1721 рік став знаковим для України як держави. Після тріумфальної перемоги у Північній війні цар Петро І встановив офіційну назву Росії “Російська імперія”, а Гетьманщину повелів офіційно називати Малоросією. За часів імператриці Анни Іоанівни у 1734 році були заборонені вибори гетьмана, а для управління Малоросією був запроваджений колегіальний орган під назвою “Правління Гетьманського Уряду”, який складався з трьох старшин від Старшинської Ради та трьох російських чиновників.

Коли у 1762 році на російський престол увійшла імператриця Катерина ІІ, молодший брат Олексія Розумовського (коханець Єлизавети Петрівни) Кирил, маючи статус гетьмана автономії, зібрав у Глухові Старшинську Раду. Там відбулося останнє зібрання ради, на якій схвалили петицію до Катерини ІІ з проханням відновити права Гетьманщини, дозволити скликати український шляхетний сейм з числа старшин Козацької Ради. Натомість замість відповіді на петицію 10 листопада 1764 року вийшов “Маніфест до малоросійського народу” про остаточну заборону гетьманства. Закінчилася епоха своєрідного козацького права, а разом з ним і виборчого права на Україні. Останній кошовий писар Іван Глоба був висланий до Тобольська, а вся канцелярія Козацької Ради – знищена. На землях Гетьманщини було створено Малоросійське генерал-губернаторство, до складу якого увійшли губернії – Київська, Чернігівська, Новгород-Сіверська, Азовська та Новоросійська.


У 1835 році пройшли чергові зміни в адміністративно-територіальному розподілі України. На карті Російської Імперії з’явилися нові губернії – Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська та області Бессарабська і Війська Донського, які проіснували до 1918 року. Скасування Магдебурзького права в 1840 році (за іншими даними в 1835 році) поклало край виборам урядовців у містах та місцевій автономії в Україні. Розпочалася епоха Російської Імперії в Мало- та Новоросії.

19 лютого 1861 року маніфестом царя Олександра ІІ було скасовано кріпацтво та оголошено проведення адміністративно-політичної реформи, згідно з якою у 1864 році в усіх українських губерніях Півдня та Лівобережжя були створені виборні органи влади в масштабах губерній та повітів (уєздів) – так звані земські установи або управи. На Правобережжі вибори були заборонені з остраху домінування польської шляхти у містах та в маєтках. У відповідь на цей розподіл поет Павло Чубинський під час заслання в Архангельську губернію у 1865 році написав вірш “Ще не вмерла Україна”, який став гімном нашої держави. Як свідчать історичні факти з середини 19-го століття і до початку громадянської війни та інтервенції українці користувалися виборним правом законодавства Російської Імперії в масштабах до губернських зборів. У той же час велика частка українських земель, а саме – Галичина, Буковина та Закарпаття знаходилися під політико-адміністративним тиском Австро-Угорської монархії. Але під впливом політичних подій в Росії у лютому 1861 року австро-угорський уряд був змушений перетворити свою позицію в Галичині на більш ліберальну. Галичина дістала автономію та отримала окружний сейм з крайовим урядом, але в основу автономії та виборчого права було покладено не національну або етнічну систему, а станову. Як приклад – галицький автономний сейм складався зі 150 послів (депутатів), але українців серед них в самий кращий рік виборів було тільки 49 (при 69 відсотках населення). І зрозуміло, що у сеймі почалася національно-політична боротьба, яку припинила тільки Перша світова війна.


На початку 20-го століття українські землі були поділені між двома імперіями – Австро-Угорською та Російською. Перші роки сторіччя в Російській Імперії позначилися швидким зростанням соціально-політичної напруги, яку не вирішила російсько-японська війна, а навпаки – поразка в ній призвела до революційних подій червня – листопада 1905 року. Тому, за підказкою відомих політиків Росії – Ігнатьєва М.П., Дурнова І.М. (колишній губернатор Чернігівської та Катеринославської губерній), Вітте С.Ю. та інших був виданий відомий маніфест від 17 жовтня 1905 року про вибори до Державної Думи Російської Імперії. Це були дійсно перші загальнодержавні, але не всенародні вибори. І все ж таки, це вже були вибори в сучасному розумінні. Але до питань виборів та роботи виборчих комісій ми звернемося в окремому розділі. Взагалі слід відмітити, що під час дії І, ІІ, ІІІ та ІV Дум в засіданнях завжди брала участь Українська думська громада, членами якої в різних скликаннях були відомі Біляшівський, Вінниченко, Грушевський, Чижевський, Шмет, Шраг та інші.

Як вже вище було відмічено, про порядок виборів до Державної Думи буде окрема розповідь у спеціальному розділі. Разом з тим, є необхідність розглянути так зване виборче право, яке мали українці в Галичині і на Буковині. Габсбурзька монархія Австро-Угорщини призначала намісників Галичини та Буковини з числа представників польської шляхти. Старостами повітів намісниками призначалися польські графи та поміщики, а роль органів місцевого самоврядування відігравали Галицький та Буковинський сейми. Тому, виборче право відповідало інтересам шляхтівської та панівської верхівки. Факти свідчать, що під час виборів до сеймів та Австро-Угорського парламенту у Відні населення Галичини та Буковини було розділено на чотири курії, кожна з яких окремо обирала депутатів на 6 років. Так, перша курія – землеволодарів обирала 44 своїх депутатів з розрахунку один депутат з 52 поміщиків, друга курія – торгових промисловців – обирала 3 депутатів від 40 володарів підприємств, третя курія – міська – обирала 13 депутатів з розрахунку один депутат від 2264 виборців і остання, четверта курія – сільська – обирала 20 депутатів від селян з розрахунку один від 8764 виборців, та й вони для селян були непрямими, бо селяни обирали тільки виборців, котрі потім вже обирали депутатів до сейму.


Таким чином, вибори до сеймів та Австро-Угорського парламенту були шляхетно-майновими. Так, у 1904 році в Галичині брали участь у виборах тільки 7% українського населення, а в Буковині і того гірше – 4,9%. І, як наслідок, у сеймах переважали представники заможних слоїв населення, у Галицькому – польської шляхти, у Буковинському – румунські та німецькі поміщики. Крім того, австро-угорська влада під час підготовки та проведення виборів до сеймів вдавалася до всіляких зловживань. Найпоширенішими з них були фальсифікація списків виборців, зміна місця та часу проведення виборів, викрадання виборчих урн, тощо. Щоб перешкодити обранню українських кандидатів, їх кидали за грати на підставі дрібних звинувачень, шляхом підкупів та нагород змушували безграмотних селян голосувати за представників панівства та шляхти.

Зрозуміло, що серед членів зборів виборців майже не було жодного українця, крім представників панства та поміщиків. Але українське населення Галичини, України та Закарпаття до останнього часу виборювала своє право обирати та обиратися.

Перша світова війна принесла багато історичних подій на українську землю, бо за її підсумками перестали існувати три імперії – Австро-Угорська, Німецька та Російська. Крім того, одним з наслідків Першої світової стала перемога лютневої революції 1917 року, яка дала поштовх до утворення української автономії зі своїм державним правом. Але події лютого 1917 – березня 1921 років разом з автономією та незалежністю привнесли на Україну громадянську війну, інтервенцію Антанти та окупацію: німецько-австрійсько-польську, Центральну Раду та Народні збори, перше президентство та гетьманщину, директорію та денікінщину. І все це тільки за чотири роки.

За ці роки розпочався шалений виборчий бум, якого ще ніколи не бачила Україна. Вже 17 березня 1917 року була обрана на загальноукраїнських зборах Українська Центральна Рада, яка проіснувала до 29 квітня 1918 року. Але за цей рік було зроблено в плані виборчого права чимало. Тільки факти:


– 19 квітня 1917 року пройшли вибори до Українського національного конгресу, делегати якого 22 квітня визнали Центральну раду законодавчим органом автономної України та встановили пріоритет українського виборчого права на всій території.

– 20 листопада 1917 року за 3-му Універсалі проголошено про створення Української Народної Республіки.

– 27 грудня 1917 року проведені вибори до Українських установчих зборів, які підтвердили повноваження Генерального секретаріату Центральної Ради та затвердили його склад. Генеральним писарем (за аналогією Січі) став Петро Христюк, в обов’язки якого входив нагляд за підготовкою та проведенням виборів. Але разом з досягненнями на установчих зборах не далося розповсюдити владу Центральної Ради та Генерального Секретаріату на всю Україну. До сфери влади Секретаріату входили лише п’ять українських губерній : Київська, Волинська, Подільська, Полтавська і Чернігівська (частково).

– 25 грудня 1917 року у Харкові пройшов з’їзд Рад Донецько-Криворізького басейну, який проголосив Лівобережну Україну – Українською Радянською Республікою та затвердив Народний Секретаріат, до складу якого увійшли більшовики Ф.Сєргєєв (Артем), Є.Бош, В.Затонський та інші. Таким чином склалася ситуація, як і на початку 18-го сторіччя – два береги Дніпра, дві України, дві влади та один народ.

– 9 лютого 1918 року Центральна Рада на чолі з Грушевським та Вінниченком переїжджає у Житомир, згодом у Бердичів та Сарни.

– 12 лютого 1918 року представниками УНР підписаний Брестський мир, згідно якого, до Києві 2 березня прибули війська Німеччини. Але цей крок погубив Центральну Раду, бо німецька окупація повністю зруйнувала демократичний процес, та й крім цього, німецька військова адміністрація заборонила вибори на всіх рівнях.

– 29 квітня 1918 року Центральна Рада в останнє зібралася на своє засідання, на якому ухвалила Конституцію України та обрала Президентом УНР Михайла Сергійовича Грушевського. В той же день з’їзд заможного селянства хліборобів–землевласників одноголосно обрав Гетьманом України Павла Скоропадського – великого землевласника та генерал-ад’ютанта світи Миколи ІІ. До гетьманівського перевороту та поваленню Центральної Ради народ України сприйняв байдуже. На Україні було встановлено диктаторську владу “ясновельможного пана гетьмана” з широкими повноваженнями законодавчими та виконавчими. На штиках німецьких військ прийшов крах демократії в Україні.


– 15 травня 1918 року відкрито з’їзд заводчиків, фабрикантів та фінансистів, який 18 травня схвалив гетьманівський переворот, змінив назву УНР на Українську державу та запропонував в майбутньому провести вибори до Українського сейму.

– 14 листопада П.Скоропадський за підтримки Антанти видав грамоту про створення федерації з білогвардійською Росією. Як наслідок – широке повстання всього народу проти гетьманівщини та утворення Директорії, яку очолив В.Вінниченко.

– 18 жовтня 1918 року 33 посли обох палат парламенту Австрії українського походження та 50 депутатів галицького та буковинського сеймів після знищення Австро-Угорської імперії створили Українську конституанту, яка вже 13 листопада оголосила про утворення Західно -Української Народної Республіки.

– 18 грудня 1918 року з висадки десанту у Одесі почалася інтервенція Антанти на Україні та розпочалася Денікінщіна на Лівобережжі. На окупованих інтервентами та білогвардійцями землях встановлюється військова диктатура, народ позбавляється права участі у самоврядуванні.

– 22 січня 1919 року у Києві проведений урочистий Акт Злуки ЗУНР та Директорії УНР з метою “... злуки обох українських держав в одну державну одиницю”. Було запропоновано створити своєрідний парламент – Трудовий конгрес, але він так і не був обраний.

– 6-10 березня 1919 року в Києві пройшов ІІІ з’їзд Рад, який утворив УСРР та ухвалив Конституцію УСРР.

– 11 грудня 1919 року створені Всеукраїнський Революційний Комітет на чолі з Г.Петровським та Рада Народних Комісарів на чолі з Х.Раковським.

– 22 квітня 1920 року в Варшаві головою Директорії С.Петлюрою підписаний так званий Варшавський договір між Польщею та Директорією, за яким Польща визнає УНР державою, Директорію – владою, а С.Петлюру – Головним отаманом. На заміну цього Польща отримала Галичину, Західну Волинь, Західне Полісся, Лемківщину, Підляшшя, Посяння (Посання) та Холмщину. Пройшов черговий розподіл українських земель. Похлибнувшись у крові зникла з карти Європи нікім невизнана Західно-Українська Народна Республіка. Використовуючи скрутне становище на прикінці 1918 року боярська Румунія окупувала Буковину, а Закарпаття захватили Угорщина та новостворена держава Чехо-Словаччина.


– 6 травня 1920 року польські окупаційні війська при підтримці війська Петлюри зайняли Київ, але вже 14 червня під наступом військ Робітничо-Селянської Червоної Армії залишають його, вже остаточно.

– 18 березня 1921 року між Польщею, РСФСР та УСРР підписаний Ризький мирний договор по остаточному визнанню кордонів Польщі та України. Ухвалено рішення про визнання столицею УСРР міста Харкова.

За чотири воєнних роки пройшли великі зміни, але дійсно демократичних виборів на Україні так і не було проведено. Намагання Центральної Ради та М.С.Грушевського провести реформу виборчої системи залишилися на жаль тільки на папері.



следующая страница >>