refik.in.ua 1


Тема 6

Державний кредит


1. Сутність та значення державного кредиту

2. Класифікація державного кредиту

3. Державний борг
1. Сутність та значення державного кредиту
Державний кредит являє собою доволі специфічну ланку державних фінансів. Він не має ні окремого грошового фонду (кошти, що мобілізуються з його допомогою, проходять, як правило, через бюджет), ні відокремленого органу управління. Разом з тим він характеризує особливу форму фінансових відносин держави і тому виділяється в окрему ланку.

Державний кредит — це сукупність економічних відносин, що виникають між державою та фізичними або юридичними особами (фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами, міжнародними фінансовими організаціями і приватними особами) стосовно питання мобілізації додаткових грошових коштів на кредитній основі, тобто на умовах зворотності, строковості та платності, в процесі формування загальнодержавного фонду фінансових ресурсів, в яких держава може бути як позичальником, кредитором або гарантом.

Метою запозичення коштів може бути:

— покриття бюджетного дефіциту;

— регулювання грошового обігу;

— залучення коштів для інвестиційних програм тощо.

Державний кредит безпосередньо пов’язаний з бюджетним дефіцитом, будучи джерелом його покриття. В окремих випадках з його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії та на поповнення валютних резервів центрального банку від Міжнародного валютного фонду.

У сучасних умовах державний кредит виконує такі основні функції:

— фіскальну, тобто сприяє акумуляції додаткових коштів до централізованих і децентралізованих фондів держави;

— регулюючу — регулює грошовий обіг за допомогою здійснення операцій на ринку цінних паперів (купівля-продаж державних цінних паперів Національним банком України з метою їх розміщення на відкритому ринкові), що впливає на пропозицію грошей і відповідно на позичковий процент.


За допомогою фіскальної функції державного кредиту здійснюється формування централізованих фондів фінансових ресурсів держави. Виступаючи в якості позичальника, держава забезпечує додаткові кошти для фінансування своїх витрат. В економічно розвинутих країнах державні позики є основним джерелом фінансування бюджетного дефіциту. В сучасних умовах прибутки, отримані завдяки державним позикам, стали другим після податків методом фінансування витрат бюджету. Це пояснюється більш швидким темпом зростання витрат у порівнянні зі збільшенням податкових надходжень.

Позитивний вплив фіскальної функції державного кредиту полягає в тому, що з її допомогою податковий тягар більш рівномірно розподіляється в часі. Податки, які стягуються в період фінансування витрат за рахунок державної позики, не збільшуються (що прийшлося б зробити в протилежному випадку). Однак, під час погашення державного кредиту податки стягуються не тільки в колишньому обсязі, але й у розмірі, необхідному для погашення відсотків по заборгованості.

Регулююча функція державного кредиту. Вступаючи в кредитні відносини, держава впливає на стан грошового обігу, рівень ставок на ринку кредитів і капіталів, на виробництво і зайнятість.

Держава регулює грошовий обіг, розміщуючи позики серед різних груп інвесторів. Шляхом мобілізації фінансових коштів фізичних осіб, держава зменшує їх платоспроможний попит. У випадку, якщо за рахунок коштів державного кредиту будуть профінансовані виробничі витрати, відбудеться абсолютне скорочення наявної грошової маси в обігу.

У випадку, якщо за рахунок коштів державного кредиту будуть профінансовані витрати на оплату праці, обсяг грошової маси в обігу залишиться без змін.


Виступаючи на фінансовому ринку в якості позичальника, держава збільшує попит на позикові засоби і тим самим сприяє зростанню ціни кредиту. Чим вище попит держави, тим вище, за інших рівних умов, рівень облікового відсотка, тим дорожчим кредит буде для суб’єктів економічної діяльності.


Кредитний метод залучення коштів до господарського обороту суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків держава примусово акумулює частину вартості, втіленої в доходах окремих соціальних верств. За кредитного методу держава переважно в добровільній формі залучає частину вартості, відображеної в позиковому капіталі, тобто частину суспільного капіталу, що відокремилася. Податковий метод держава використовує з метою акумуляції внутрішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внутрішні, але й зовнішні джерела.

Державний кредит — одна з форм руху позикового капіталу, й передусім тимчасово вільних грошових коштів населення і підприємств (об'єднань), різних фондів, кредитних і страхових установ, для фінансування державних видатків на добровільній основі за умов державної гарантії повернення запозичених коштів, і як правило, зі сплатою встановленого відсотка.

У кредитних відносинах беруть участь кредитор і позичальник як юридично самостійні суб'єкти. При цьому позичальником звичайно є держава. З боку держави суб'єктами кредитних відносин можуть бути:

— Кабінет Міністрів України;

— органи влади Автономної Республіки Крим;

— органи місцевого самоврядування;

— Міністерство фінансів України (зокрема в особі Державного казначейства);

— Національний банк України.

З іншого боку, в державно-кредитні відносини як кредитори вступають громадяни та суб'єкти господарювання (банки, страхові компанії, акціонерні товариства), котрі надають кредит державі під певні державні зобов'язання. Надання державі кредиту з боку юридичних і фізичних осіб здійснюється шляхом купівлі останніми облігацій державних позик та інших цінних паперів, що випускає держава.

В ролі забезпечення державного кредиту виступає все майно, що перебуває у власності держави, але обсяг застави в кредитній угоді між державою й підприємствами та населенням не вказується.

2. Класифікація державного кредиту
Державний кредит являє собою сукупність досить різноманітних форм і методів фінансових відносин. Такий підхід спрямований на створення сприятливих передумов для залучення коштів як для держави, так і для її кредиторів. Різноманітність форм дає змогу максимально врахувати різнобічні інтереси юридичних та фізичних осіб. У загальному вигляді класифікація державного кредиту наведена на схемі 1.

Державний кредит, як і будь-яка інша форма кредитних відносин, вимагає особливого контролю. Цей контроль поширюється як на залучення позичкових коштів, так і на їх погашення.

Залучення позик повинно ґрунтуватись на двох чинниках: мінімізації вартості позики та встановлення стабільності державних цінних паперів на фінансовому ринку.

Мінімізація вартості позики досягається, по-перше, з допомогою відповідної процентної політики, по-друге, через установлення відповідних умов випуску і погашення позики. Процентна політика відображає при цьому два протилежні чинники: мінімізацію вартості позики і максимізацію її привабливості, яка, у свою чергу, залежить від достатньо високого процента. На фінансовому ринку державні цінні папери мають найнижчий процент, який є своєрідним індикатором цього ринку. Отже, сама ситуація на ринку сприяє мінімізації вартості позик. Тому привабливість державних позик досягається насамперед за рахунок високих гарантій держави щодо повернення коштів і виплати доходу.
Державні позики можна класифікувати за такими ознаками:
1) за суб’єктами позикових відносин:

— позики, розташовувані центральними органами влади (наприклад, ОВДП — облігації внутрішньої державної позики, ОЗДП — облігації зовнішньої державної позики);

— позики, розташовувані місцевими органами влади (наприклад, органами влади міст Харкова, Одеси);

2) за місцем розміщення:

— внутрішні (наприклад, ОВДП — облігації внутрішньої державної позики);


— зовнішні (наприклад, ОЗДП — облігації зовнішньої державної позики, євробонди — облігації зовнішньої позики, розташовувані на міжнародному — європейському ринку капіталів);

3) у залежності від обігу на ринку:

— ринкові (наприклад, євробонди);

— неринкові (наприклад, ОВДП — облігації внутрішньої державної позики, є неринковими, тому що не мають форми у вигляді якого-небудь уречевленого (паперового) носія, а є електронними записами на розрахункових рахунках юридичних осіб);

4) за термінами притягнення коштів:

— короткострокові (із терміном погашення до 1 року) — ОВДП;

— середньострокові (із терміном погашення від 1 року до 5 років) — євробонди;

— довгострокові (із терміном погашення від 5 років і вище);

5) за існуванням застави щодо боргових зобов’язань:

— заставні;

— без заставні;

6) за характером виплачуваного прибутку:

— виграшні зобов’язання; весь прибуток власники облігацій державного боргу одержують у формі виграшу, прибуток виплачується не за всіма облігаціями, а тільки за тими, на які випав виграш;

— процентні зобов’язання; власники облігацій одержують твердий прибуток у формі відсотка від номінальної вартості облігацій державної позики;

— процентно-виграшні зобов’язання;

— безпрограшні зобов’язання; випускаються з умовою, що протягом терміну дії державної позики виграшними будуть всі облігації;

— зобов’язання з нульовим купоном; не припускають виплати прибутку, однак гарантують одержання товару, на який не задовольняється попит на ринку, вартість кожної випущеної облігації складає вартість визначеного товару (легкового автомобіля, холодильника, телевізора); властиво країнам  із дефіцитною на товари економікою. Використовувалися у колишньому СРСР на рубежі 80-х — 90-х років.

7) за методом визначення прибутку:


— зобов’язання з твердим прибутком;

— зобов’язання з плаваючим прибутком;

8) у залежності від обов’язку позичальника дотримувати терміни погашення позик:

— зобов’язання з правом дострокового погашення;

— зобов’язання без права  довгострокового погашення.


Ощадна справа належить до державного кредиту, якщо залучені кошти спрямовуються в доходи бюджету. Однак, як правило, ощадні банки незалежно від форми власності діють на комерційних засадах і мобілізовані кошти формують їхні кредитні ресурси. Частина цих ресурсів може спрямовуватись на придбання державних цінних паперів і тому належати до державного кредиту.

Державні позики є основною формою державного кредиту. За правовим оформленням розрізняють державні позики, що надаються на підставі угод і забезпечені випуском цінних паперів. Угодами оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій. З допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку.

Оформлення державних позик може здійснюватись двома видами цінних паперів — облігаціями і казначейськими зобов’я­заннями (векселями). Облігація являє собою боргове зобов’язан­ня держави, за яким у встановлені строки повертається борг і виплачується дохід у формі процента чи виграшу. Вони можуть бути знеособленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (під конкретні проекти). Облігація має номінальну вартість — зазначену суму боргу — і курсову ціну, за якою вона продається і перепродається залежно від її дохідності, надійності й ліквідності. Різниця між курсовою ціною і номінальною вартістю облігації становить курсову різницю. Казначейські зобов’я­зання (векселі) мають характер боргового зобов’язання, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Виплата доходу здійснюється у формі процентів чи на дисконтній основі. Казначейськими зобов’язаннями, як правило, оформляються короткострокові позики (іноді середньострокові — казначейські ноти), облігаціями — середньо- та довгострокові.


Залежно від місця розміщення позик їх поділяють на внутрішні — на внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної країни та нерезидентами) і зовнішні — надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інституцій.

За правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики випускаються центральними органами управління. Надходження від них спрямовуються у центральний бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети.

За ознакою характеру використання цінних паперів є ринкові та неринкові позики. Облігації (казначейські зобов’язання) ринкових позик вільно купуються, продаються і перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто їх власники не можуть їх перепродати.

Залежно від забезпеченості державні позики поділяються на заставні й беззаставні. Заставні позики відображають один з головних принципів кредитування — принцип матеріальної забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним майном чи конкрет­ними доходами. Беззаставні не мають конкретного матеріального забезпечення. Їх надійність визначається авторитетом держави.

Відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові (термін погашення до одного року), середньо-
строкові
(від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років).

За характером виплати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні та дисконтні (з нульовим купоном). За процентними позиками дохід установлюється у вигляді позичкового процента. При цьому може встановлюватись як твердо фіксована на весь період позики ставка, так і плаваюча, тобто така, яка змінюється залежно від різних чинників, насамперед попиту і пропозиції на кредитному ринку. Виплата процентного доходу здійснюється на купонній основі. Вона може проводиться щорічно, раз на півріччя, щоквартально. При виграшних позиках виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів. Дохід у цьому разі отримують не всі кредитори, а тільки ті, чиї облігації виграли. Така система доцільна при незначних сумах позики, що припадають на одну особу, внаслідок чого процентний дохід не може істотно стимулювати надання позики державі. Дисконтні позики характерні тим, що державні цінні папери купуються з певною знижкою, а погашаються за номінальною вартістю. Зазначена різниця формує дохід кредитора. На таких цінних паперах відсутні купони, тому їх ще називають облігаціями з нульовим купоном.


За характером погашення заборгованості розрізняють два його варіанти: одноразова виплата і виплата частинами. При погашенні частинами може застосовуватись три варіанти. Перший — позика погашається рівними частинами протягом кількох років. Другий — позика погашається щоразу наростаючими сумами. Третій — щоразу сума зменшується. Другий варіант застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне зростання доходів держави, третій — навпаки, коли доходи будуть зменшуватись чи зростати державні видатки.

Залежно від зобов’язань держави в погашенні боргу розрізняють позики з правом і без права довгострокового погашення. Право довгострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку.



Стабільність державних цінних паперів досягається через оптимізацію насиченості ними фінансового ринку. Цінних паперів, з одного боку, має бути достатньо для максимізації надходжень від державних позик, а з іншого — не повинно бути їх надлишку, який може спричинити падіння курсової ціни.

Державне запозичення може здійснюватись тільки тоді, коли вичерпані інші джерела формування доходів держави або коли доцільно обмежити рівень оподаткування. При цьому обов’язково має забезпечуватись ефективність та результативність використання позичених коштів.

Випуск державних позик ґрунтується на таких передумовах:

— наявність кредиторів, у яких є тимчасово вільні кошти;

— довіра кредиторів до держави;

— заінтересованість кредиторів у наданні позик державі;

— можливість держави своєчасно і повністю повернути борг і виплатити дохід.

Вихідною передумовою є наявність кредиторів — без цього випуск позик просто безглуздий. Довіра кредиторів до держави може бути високою чи низькою, однак феномен держави полягає в тому, що вона практично ніколи не може повністю втратити довіру. При цьому довіра до неї завжди дещо вища, ніж до емітентів — юридичних осіб. Саме цей чинник надійності становить основну заінтересованість кредиторів.


Найважливішим чинником державних позик є можливість своєчасного і повного повернення боргів і виплати доходу. Це забезпечує в майбутньому і довіру до держави, і заінтересованість у наданні їй позик. Головне при цьому — реальне забезпечення боргів, що, у свою чергу, досягається за рахунок зароблених на залучених коштах доходів.

Джерелами погашення державних позик можуть бути:

— доходи від інвестування позичених коштів у високоефективні проекти;

— додаткові надходження від податків;

— економія коштів від зменшення видатків;

— емісія грошей;

— залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу).

Найбільш реальним джерелом є доходи, отримані від інвестування позичених коштів. Вони найповніше відображають сутність і принципи кредиту та забезпечують фінансову стабільність. Надходження від збільшення податків чи економія від зменшення видатків також реальні джерела, однак тут є певні обмеження. Якщо збільшення податкових надходжень досягається за рахунок розширення податкової бази внаслідок використання позик, то це цілком прийнятно. Однак якщо існує необхідність введення для покриття заборгованості нових податків чи збільшення ставок діючих (аналогічно зменшення видатків для економії коштів), то краще це зробити відразу, а не випускати позику. Адже за позикою треба виплачувати дохід, тобто збільшення податків при поверненні боргу буде більшим, ніж у момент випуску позики. Аналогічно скорочення видатків у майбутньому має бути більшим, ніж у даний момент.

Емісія грошей є фіктивним джерелом погашення боргу, оскільки вона веде до інфляції, яка знецінить повернені державою кредиторам кошти. Тому за відсутності реальних джерел погашення боргу доцільніше відразу використати грошову емісію для покриття бюджетного дефіциту, ніж випускати позики, для погашення яких у майбутньому доведеться друкувати більше грошей, тобто рівень інфляції в даний момент буде менший, ніж у майбутньому.


Погашення старих боргів за рахунок випуску нових позик веде до зростання державного боргу. Таке джерело може використовуватись тільки як разове. Якщо ж воно використовується пос­тійно, то це не що інше, як так звана «фінансова піраміда». Подібна фінансова політика є необґрунтованою і веде до фінансового краху, оскільки держава рано чи пізно стає неплатоспроможною.

Використання державою у своїй фінансовій політиці залучення коштів на кредитній основі зумовлює формування державного боргу і необхідності чіткої системи управління ним.
3. Державний борг
Державний борг — це сума заборгованості держави своїм кредиторам. Розрізняють поточний і капітальний, внутрішній і зовнішній борг. Поточний борг — це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році й належних до сплати в цей період процентів з усіх випущених на даний момент позик. Капітальний борг — це загальна сума заборгованості й процентів, що мають бути сплачені за позиками. Внутрішній борг — це заборгованість кредиторам держави в даній країні. Зовнішній борг — це заборгованість кредиторам за межами даної країни.

Управління державним боргом полягає в забезпеченні платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів. Це стосується як поточного, так і капітального боргу. Що стосується поточного боргу, то необхідно забезпечити реальні джерела його погашення. Для капітального боргу важливо встановити такі строки його погашення, коли будуть наявні відповідні для цього джерела.

Проблеми державного боргу не у його величині — в абсолютних сумах та відносно ВВП і обсягу бюджету, а у забезпеченні платоспроможності держави.

В управлінні внутрішнім та зовнішнім боргами існує певна специфіка. Платоспроможність за внутрішніми позиками забезпечується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність за зовнішнім боргом залежить насамперед від валютних надходжень. Можливості у погашенні цього боргу виз­начаються станом торговельного балансу. Позитивне сальдо характеризує ті ресурси, які забезпечують платоспроможність держави і дають змогу урегулювати платіжний баланс.


В окремих випадках у результаті зміни ситуації в економіці та на фінансовому ринку чи погіршення фінансового стану держави вона не може забезпечити достатню платоспроможність. Тоді держава змушена вносити певні корективи у свою позикову політику. Такі корективи, як правило, небажані, оскільки підривають довіру до держави. Але краще своєчасно внести певні корективи і забезпечити реальну платоспроможність держави, ніж допустити її фінансовий крах, що призведе до дефолту — визнання державою своєї неплатоспроможності.

Існують такі способи коригування позикової політики:


  • конверсія;

  • консолідація;

  • уніфікація;

  • обмін за регресивним співвідношенням;

  • відстрочка погашення;

  • реструктуризація;

  • анулювання.

Конверсія державного боргу — це зміна дохідності позик. Вона здійснюється у разі зміни ситуації на фінансовому ринку (наприклад, рівня облікової ставки центрального банку) чи погіршення фінансового стану держави, коли вона не в змозі виплачувати передбачуваний дохід.

Консолідаціяце передання зобов’язань за раніше випущеною позикою на нову позику з метою продовження терміну позики. Вона проводиться у формі обміну облігацій попередньої (чи попередніх) позики на нові. В окремих випадках може застосовуватись і скорочення строків позики.

Уніфікація являє собою об’єднання кількох позик в одну. Вона спрощує управління державним боргом. Уніфікація може проводитись як окремо, так і в поєднанні з консолідацією.

Обмін за регресивним співвідношенням облігацій попередніх позик на нові проводиться з метою скорочення державного боргу. Це вкрай небажаний спосіб, оскільки він означає не що інше, як часткову відмову держави від своїх боргів.

Відстрочка погашення означає перенесення строків виплати заборгованості. При цьому за період перенесення строків погашення боргу виплата доходів не проводиться.

Реструктуризація — це використання у комплексі повністю чи частково зазначених вище методів.

Анулювання боргів означає повну відмову держави від своєї заборгованості. Однак це не може розглядатись як допустимий варіант. Авторитет держави, як і будь-якого боржника, залежить від визнання нею своїх боргів і забезпечення їх повного погашення у встановлені строки.