refik.in.ua 1 2 3

Сучасники назвали Короленка «совістю Росії». Шанується його пам'ять в Україні, Росії. Ім'я Короленка надано Полтавському національному педагогічному університету, Харківській державній науковій бібліотеці, Чернігівській обласній бібліотеці, школам у ПолтавіЖитомиріНижньому Новгороді. 1928 року в Полтаві, 1973 року в Житомирі відкрито музеї Короленка. Також у Полтаві є Народний дім імені Володимира Короленка.

1990 року Спілка письменників України встановила літературну премію імені Короленка за найкращий твір, написаний російськомовними літераторами України.

Екранізовано повість «Сліпий музикант» (1960 рік, Київська кіностудія імені Олександра Довженка, режисер-постановник Т.Лукавневич).

За його повістю «В дурном обществе» створено фільм К.Муратової «Серед сірого каміння» (1983). Йому присвячено документальну стрічку «Пам'яті В. Г. Короленка» (1956).
47.Роль українських письменників (Б.Д. Грінченка, П.А. Грабовського, С.В. Васильченка, М.М. Коцюбинського) у розвитку освіти в Україні.

Б.Д. Грінченко

 " Словарь української мови " вийшов у світ 1907-1909 рр. у чотирьох томах. Словник містить 68 тисяч українських слів з народної писемної мови, починаючи від Котляревського ї до початку ХХ століття. Словник був удостоєний Російською Імператорською Академією Наук другої премії М. І. Костомарова. 

Під час перебування у Києві, Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю. В 1905-1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси і товариства "Просвіта".


Багаторічна робота Б.Д. Грінченка [6] над дослідженням лексики української літературної мови XIX ст., фольклорних творів, більшості діалектів привела до появи протягом 1900—1907 рр. чотиритомного «Словаря украинского языка, собранного редакцией журнала "Киевская старина». 
«Необхідність навчання дітей рідною мовою педагог утверджує з позицій принципу природовідповідності. Школа має вчити природній мові, розвивати її, щоб остання стала досконалим засобом духовного життя, формування та розвитку думки.

Б.Д. Грінченко зазначав, що нова школа має надати освіті розвивальний, виховуючий характер. Він не вважав, що головним завданням школи є наповнення учнівських голів певною сумою знань. Вся сутність народної школи полягає, на думку педагога, в тому, щоб виховати розум дитини, розвинути, зміцнити його, зробити дитину придатною для подальшої діяльності. Б.Д. Грінченко стояв на тій позиції, що всі знання, яких учень набуває в школі, мають бути тільки засобами для розвитку розумової сили учнів і всі предмети її навчального курсу повинні строго відповідати цій меті. Для того щоб розвивати розумові здібності дітей, вчитель має добирати відповідні методи навчання. Педагог у своїй практиці відкидав зазубрювання, неусвідомлене запам'ятовування, протиставляючи їм навчальну роботу, що розвивала образне й абстрактне мислення, забезпечувала глибину знань.

 Наслідуючи великих просвітителів Т. Шевченка, П. Куліша, К. Ушинського, Б. Грінченко пише навчальні книги для дітей: "Українську граматку", "Рідне слово" ("Українська читанка").

  П.А.Грабовський (1864-1902) присвятив ряд статей проблемам народної освіти. 

Не випадково однією з провідних тем творчості Васильченка є життя народних учителів, яке було йому — педагогові за фахом і покликанням — особливо близьким. «Записки вчителя» (18981905) та інші щоденникові записи, куди Васильченко, за його визнанням, систематично «заносив свої учительські жалі та кривди», стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань.


У 19101912 Васильченко пише й друкує цикл новел і оповідань, присвячених учительській темі («Вечеря», «З самого початку», « та ін.). Проблема виховання нової людини значною мірою зумовила звернення Васильченка до художнього опрацювання дитячої тематики, органічно пов'язаної з творами про вчителів. Глибоке розуміння психології дитини дало змогу Васильченку показати поетичний духовний світ дитини.
46.Педагогічні погляди Лесі Українки

З самого раннього дитинства Леся Українка цікавилася питаннями освіти і культури, навчально-педагогічною літературою. Крім того, що вона склала збірник “Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луцького і Новоград-Волинського повітів Волинської губернії (1902 р.), написала збірник “Народні мелодії з голосу Лесі Українки” (виданий її чоловіком К. Квіткою в 1917-1918 рр.), вона ще 19-річною дівчиною написала підручник.
Педагогічні нахили поетеси та брак якісних підручників наштовхнули її на думку написати для меншої сестри підручник стародавньої історії східних народів. В 1891 р. книжка на 15 друкованих аркушів була закінчена. Та роботу над підручником Леся Українка вважала незавершеною. Тільки в останні роки життя вона дала згоду на друкування цього підручника.

Підручник “Стародавня історія східних народів” є яскравим свідченням глибокої обізнаності Лесі Українки з історією багатьох народів.

Ідеал кращого вчителя Леся Українка показала в образі героя-патріота Антея (“Оргія”), який говорив своїм учням, що після закінчення школи треба ще багато вчитися в житті, багато читати книжок, пробивати собі шлях в науку, ніколи не зазнаватися, не зупинятися на досягнутих успіхах, завжди продовжувати вдосконалювати себе. Народним вчителям вона відводила важливу роль у суспільстві і водночас ставила до них великі вимоги: “Якщо вчитель … добрий, освічений, то й учні знають те, що потрібно знати…”[2:6:174].

В деяких своїх творах Леся Українка порушила важливі соціально-педагогічні проблеми. Мету родинного виховання письменниця вбачала у формуванні людини-борця. В оповіданні “Помилка” вона пише, що досягнути цієї мети можна тільки розвиваючи природні нахили дитини. Весь уклад сім’ї Косачів був спрямований на те, щоб діти краще розуміли красу рідного краю, його традиції, звичаї, не соромилися працювати і любили працю.
Праця і трудове виховання молоді займають чільне місце в діяльності Лариси Петрівни. Вона була сама зразком невтомного трудівника. Долаючи хворобу, Леся Українка до останніх днів не припиняла творчу роботу й все її життя було безкінечною працею і боротьбою.
У повісті “Над морем”, в оповіданні “Дружба” Леся Українка показала, що з сімей бідних, трудолюбивих людей виходять чесні, гідні громадяни, а з сімей забезпечених, де праця не стоїть на почесному місці у вихованні, наповнюють суспільство нікому не потрібні, а часто шкідливі для оточуючих людей моральні пустоцвіти.
Леся Українка також займалася питанням освіти дорослих, наполягаючи на організації колективних читань для народу. З цією метою нею був складений каталог видань для таких читань. Особливе місце тут відводилось популярним брошурам, які правдиво висвітлювали вітчизняну й світову історію, давали істинну уяву про найважливіші соціально-політичні проблеми.
Лесю Українку можна вважати однією з кращих дитячих письменниць того часу. Їй були чужі низькопробні, докучливі твори для дітей, які викликали в малого читача нудьгу й огиду до прекрасного, привчали до ситого міщанського життя. У дитячих творах письменниця майстерна й оригінальна, як і в усій своїй творчості. Використання народно-поетичних образів, розумне тлумачення філософських понять, педагогічний такт і основне ? виховання любові і поваги до рідного народу і природи - ось найбільш цінне в творчості Лесі Українки для дітей.

Серед творів, які написані спеціально для дітей і про дітей, дві прозові казки – “Лелія” і “Біда навчить”, вірші “Вишеньки” і “Колискова”, цикл “У дитячому крузі”, спеціальний збірник “Дитячі ігри, пісні, казки…”.

Педагогічні погляди Лесі Українки стали значним внеском у становлення українського шкільництва, в теорію і практику навчання та виховання дітей і молоді, відіграли певну роль у розвитку світової педагогічної думки.
45Освітньо-педагогічні ідеї І.Я. Франка

     Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту (тепер с. Івана Франка Дрогобицького району Львівської області) в сім’ї селянина-коваля Якова Франка та Марії Кульчицької (походила з польської дрібної шляхти)

Іван Якович Франко не був педагогом, проте в його лекціях для молоді, в художніх творах на шкільну тематику, статтях виявився його педагогічний талант. Педагогічні погляди Івана Яковича Франка формувалися під впливом народної педагогіки, української та європейської педагогічної думки. 

 У своїх публіцистичних працях, написаних після виходу із в’язниці, Іван Якович Франко порушував проблеми освіти, аналізував стан навчально-виховного процесу в початкових, середніх і вищих навчальних закладах Галичини. У статті «Вісті з Галичини. Допис про Дрогобицьку гімназію» (1878 р.) він висвітлив ситуацію, яка склалася в Дрогобицькій гімназії й була характерна для більшості середніх навчальних закладів. Іван Якович Франко наголошував, що вчитель має заохочувати учнів до самостійного мислення, критикував систему навчання, яка базувалася на механічному зазубрюванні.

         Глибоко хвилювали письменника й проблеми виховання. Він вважав, що виховання дітей становить «…одне з найважливіших завдань подружжя, одну з головних основ родинного щастя». *(1)

 Викриваючи колонізаторську політику в галузі народної освіти в Галичині, Іван Якович Франко звертав увагу на мову викладання в школах. Він зазначав, що вчителі-українці не мали права викладати рідною мовою : «учителі-русини (українці) зависимі від “старшини педагогічної”, котра єсть майже виключно патріотствуючо-польська, мусять—щоби не “претерпіти”—ховатися зі своїм рідним язиком і, або мовчати, або говорити по-польські».


 Однією з причин незадовільного стану освіти в Галичині Іван Якович Франко вважав брак підготовлених учителів, низький рівень їхнього матеріального забезпечення.

ван Якович Франко написав присвячені проблемі виховання дітей і молоді наукові, публіцистичні й художні твори. Він категорично виступав проти тілесних покарань дітей у школі та в сім’ї. У передньому слові до перекладеної українською мовою  «Книжки приказок про те, як не належиться поводитися з дітьми» (1900 р.) німецького педагога Х.Зальцмана письменник зазначав, що «…діти такі ж люди, як і старші, що дітей, їх особисту гідність і їх потреби треба так само шанувати, як і старших, і тільки поводячися з ними лагідно, щиро, розумно, як з рівними, входячи в їх спосіб думання, можна їх виховувати на чесних, щирих, правдолюбивих і справді свобідних людей».
         28 травня 1916 р. Іван Якович Франко помер, похований на Личаківському кладовищі. 

 Внесок Івана Яковича Франка в педагогічну науку значний, але недостатньо досліджений і потребує оцінки й переосмислення під сучасним кутом зору. Велике значення мають і його праці з історії освіти України : шкільної та університетської. У своїх працях учений проаналізував, використовуючи статистичні дані і власні розрахунки, стан народної освіти в Західній Україні наприкінці ХІХ— на початку ХХ ст., усталену систему освіти, довів необхідність її реформування, гостро виступив проти антиукраїнської освітньої політики австрійського й польського урядів у Галичині. І навіть сьогодні дослідження Івана Яковича Франка з історії освіти можуть бути використані в сучасних працях з історії педагогіки.

         Іван Якович Франко висвітлив зміст шкільної освіти, накреслив перспективи її розвитку. Він був прихильником створення національної системи освіти, української національної школи на демократичних і гуманістичних засадах, навчання дітей українською мовою. Аналізуючи стан освіти у вищих навчальних закладах, накреслив шляхи її вдосконалення.


         Іван Якович Франко вивчав проблеми виховання, особливу увагу приділяв сімейному, ролі матері у вихованні дітей, виховному значенню дитячої літератури. Його виховним ідеалом була всебічно розвинена  людина — розумово і фізично, якій властиві високі моральні якості, естетичні смаки, працьовитість, самостійне мислення. Цим проблемам Іван Якович Франко присвятив понад 100 наукових, публіцистичних і художніх творів.

         Сучасники згадують про Івана Яковича Франка як могутню, широкомасштабну особистість. М.М.Коцюбинський писав : «Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, енергійно зачерчена борода. Рудувате волосся непокірно пнеться, вуси стирчать. Скромно одягнений, тихий і непомітний, поки мовчить. А заговорить — і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте над вами, мов у казці. Вам стане тепло й ясно од світла його очей, а його мова здається не словом, а сталлю, що б’є… кремінь і сипле іскри. Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою !»


  1. Педагогічна й освітня діяльність О.В. Духновича.

 Олександр Васильович Духнович народився 24 квітня 1803 р. в с. Тополя (сьогодні Гуменного округу на Словаччині) у сім'ї священника.

О. Духнович активно включається в національно-визвольний рух: розгортає культурно-освітню, педагогічну роботу, видає шкільні підручники, народні календарі (“Місяцелови”), літературні альманахи (“Поздравлениє Русинов”), молитовник (“Хліб душі”), “Короткий Землепис для молодих Русинов”, пише п'єси, видає буквар “Книжиця читальная”. Для вчителів у 1853 р. видає “Народную педагогію”, в якiй викладено найпрогресивніші принципи тодішньої педагогічної думки, що зробило автора видатним педагогом європейського світу. З метою об'єднання прогресивної і творчої частини інтелігенції у 1850 р. організовує товариство – “Літературноє заведение “Пряшевское”, а в 1862 р. – “Івана Крестителя” для матеріальної підтримки дітей малоімущих. 


Вся діяльність будителя, його творчість пройняті глибоким патріотизмом. Він закликав вивчати історію рідного краю, бо вона виховує в молоді почуття пошани до своїх предків, любов до рідної землі і національну гідність. 

Свою просвітницьку діяльність О. Духнович поєднував із плідною письменницькою. Основна тематика творчості – підневільне життя верховинського населення, боротьба проти шовіністичної політики австро-угорських правителів. О. Духнович обстоював ідею єднання закарпатських українців зі всім українським народом і дружби з іншими слов'янськими народами, проголошував: "каждому народу честь и почтение достойное воздоем". 

Помер О. Духнович 30 березня 1865 року в Пряшеві, де його і поховано. 

Олександр Духнович у своїх поглядах стояв на позиціях тради­ційного українського просвітительства, вважаючи, що за раху­нок поширення освіти можна значно поліпшити суспільство.

Великою заслугою педагога є написання ним підручників для народних шкіл. У 1847 р. він створює перший буквар на Закар­патті "Книжицю читальну для начинающих", у 1831 р. пише підручник з географії "Краткий землепис для молодих русинов", у 1853 р. — "Сокращенную грамматику письменного русского язьїка" тощо.

Вершиною педагогічної творчості О.В. Духновича є написан­ня ним першого підручника з теорії і практики навчання і виховання молоді "Народной педагогии в пользу училищ й учителей сельских" у 1857 р. Цей твір став підручником практичної і теоретичної діяльності просвітителя і відіграв надзвичайно важливу роль у розвитку вітчизняної педагогіки та шкільної справи. Взятися за створення цієї праці просвітителя примуси­ла відсутність систематизованих знань з теорії та практики на­вчання дітей, підготовки вчителів до наставництва. Це усклад­нювало навчальний процес, більшість учителів, не маючи відпо­відних знань для роботи з дітьми, інтуїтивно вели навчання, ча­сто невміло дбали про розвиток дітей. Враховуючи це, О.В. Дух-нович систематизував наявні педагогічні знання, використавши власний досвід і подав їх у вигляді підручника для вчителів і тих, хто готується взятися до наставництва. О.В. Духнович вва­жав педагогіку мистецтвом мистецтв, а педагог, на його думку, усіх митців з огляду на звання своє перевищує. Для того щоб, за висловом О.В. Духновича, людину і людство влаштовувати, не­обхідно досконало оволодіти педагогічними знаннями, навчити­ся їх застосовувати, передбачати наслідки вчиненого: "такими міркуваннями займатися, як би змогти легше і більш успішно виконувати свій обов'язок"1


О.В. Духнович, як і його попередник Г.С. Сковорода, вважав, що виховання має враховувати природу дитини. Він закликав учителів, батьків глибоко вивчати природні особливості дітей, виявляти сили, надані їм природою, і, не чинячи опору, сприяти всебічному їхньому розвитку: "щоб сили людські, тілесні і ду­ховні, природою людині надані, з молодості... зберегти і удоско­налювати". Особливо педагог наполягає на врахуванні вікових особливостей і будови тіла учнів при залученні їх до фізичної і, зокрема, аграрної праці.

Обстоюючи принцип природовідповідності, О.В. Духнович дбає про рівномірний розвиток фізичних і духовних сил дитини, на­голошує на тому, щоб ці "сили завжди в рівномірності були".

Школа має бути доступною усім дітям і слугувати інтересам народу. У ній учні мають навчатися рідною мовою, яка всебічно розвиває природні сили. Навчання чужою мовою є протиприрод­ним і затримує розвиток здібностей дітей, воно безсиле й гальмує поступ особистості й народу. Рідна мова в народній школі має ста­новити "предмет головний, центральний, що входить до всіх інших предметів і збирає до себе їх результати". Мова (предмет) має спри­яти розумовому, моральному та естетичному вихованню дітей.

Педагог вважав, що у процесі навчання діти мають засвоюва­ти реальні знання. Сільські діти мають користатися ними у своїй праці на землі, при опануванні певними ремеслами і видами діяль­ності. Тобто О.В. Духнович обстоював реальні знання, але водно­час дбав і про те, щоб у процесі пізнання у дітей розвивалися пізнавальні можливості. Цій меті були підпорядковані розроб­лені педагогом навчальні плани для першого і другого класів початкової школи, а також зміст згаданих вище підручників. Укладаючи їх, як і весь зміст початкової освіти, О.В. Духнович дотримувався дидактичних принципів: наочності, доступності та посильності, активності в навчанні, ґрунтовності та міцності знань тощо.

<< предыдущая страница   следующая страница >>