refik.in.ua 1 2 3
49.Освітня й педагогічна діяльність Т.Г. Лубенця й Я. Ф. Чепіги

Лубенець Тимофій Григорович (1855-1936) - видатний педагог, послідовник К.Ушинського в Україні, громадський діяч. Народився в м.Кролевці. Багато зробив для розвитку освіти на Україні, герой праці. Протягом понад півстоліття самовіддано трудився на ниві освіти рідного народу Тимофій Григорович Лубенець. Він розпочав свою вчительську діяльність ще 18-річним юнаком в с.Вороньки на Чернігівщині. На ранніх етапах своєї педагогічної діяльності зарекомендував себе як автор шкільних підручників. Він включав до їх змісту матеріал про життя селян та селянський побут. У 1878р. Т.Лубенець був звільнений з роботи за написання підручника "Общеполезный задачник", кожна задача якого містила відомосгі з житгя і тим самим пов'язувала предмет арифметики з практикою. У 1881р. Т.Лубенець витримав іспити за курс Білогородського учительського інституту Харківського учбового округу. 3 1883р. працював викладачем підготовчого класу Київської першої гімназії. Близько дванадцяти років відпрацював директором народних училищ Київської губернії.   Багато і плідно працював Тимофій Григорович у галузі теорії педагогіки. Його педагогічні праці присвячені питанням дошкільного виховання, початкового навчання, освіти дорослих. Особливу увагу він приділяв зв'язку навчання з житгям. Протягом своєї педагогічної діяльності видав десятки підручників, методичних посібників і книжок з різних питань навчання і виховання. Серед них - основна праця "Педагогические беседы”, книга для читання в початковій школі "Зернышко" в чотирьох частинах, що витримала більш як десять видань, методичний посібник для навчання арифметиці у недільних школах і класах для дорослих "Арифметические задачи" і "Методика арифметики". У цих та інших роботах автор виступав за впровадження в практику навчання і виховання демократичних і гуманістичних принципів педагогіки. Чимало зусиль доклав Т.Лубенець запровадженню в школах України навчання рідною мовою, яку він вважав засобом утвердження принципу народності в українській педагогіці. У 1883р. під псевдонімом Норець вийшов український буквар Лубенця - 'Граматка", в якому було вміщено багато фольклорних творів. Того ж року під псевдонімом Т.Хуторного вийшла його "Читанка". Обидва підручники були створені на народній основі. Педагог вважав, що українську мову слід вивчати за народними творами, бо вони є мудрими за змістом, повчальними для життя, а мова в них мелодійна, багата. яскрава. Навіть з методичного боку він вбачав у народних казках, приказках і прислів'ях незамінний матеріал, який варто використовувати якнайповніше. Незважаючи на очевидні переваги такого типу підручників, навчатися за ними в народних школах міністерством заборонялося. В постреволюційний період Т.Лубенець продовжував створювати підручники для початкової школи ("Буквар", чотири "Читанки"), книги і посібники для нової трудової школи, займався ліквідацією неписьменності. Читав лекції вчителям, виступав зі статгями в газетах і журналах, де відстоював свої думки про зв'язок школи з житгям, пріоритетний розвиток розумових здібностей і моральних якостей учнів, виступав проти надання школі вузькопрактичного, утилітарного характеру.


Найбільш значною і яскравою сторінкою в історії вітчизняної

педагогічної думки є творча спадщина і педагогічна діяльність Якова

Феофановича Чепіги (Зеленкевича) (1875 – 1938). Народився Я.Ф. Чепіга в

с. Мар'янівці на Херсонщині. У 1898 р. закінчив Новобузьку учительську

семінарію та почав учителювати на Катеринославщині і, що особливо

приємно, в нашому регіоні – на Донбасі.

За період своєї науково-педагогічної праці, – читаємо на сторінках

журналу “Шлях освіти” (1925 р.), – Я.Ф. Чепіга виявив велику продукцію:

крім безпосередньої праці в наукових установах, він написав 139 праць. Ці

праці присвячено питанням загальної педагогіки, методики окремих

дисциплін, дидактичним проблемам педології. Я. Ф. Чепіга піднімав

найболючіші питання шкільництва в Україні: навчання дітей рідною мовою,

методи та зміст навчання, система організації освіти тощо. Особливо було

відзначено кілька дуже поширених на Україні його шкільних підручників,

підручників для політосвітніх установ, книжок для дошкільних закладів, для

дитячих бібліотек тощо.

Так високо оцінений за життя, потім на довгі десятиліття Яків

Феофанович Чепіга став забутим педагогом, багатюща спадщина якого

свідомо замовчувалася. Та, на щастя, прийшов той час, коли величезна

праця Якова Феофановича в ім’я розвитку національної духовної культури

дістала справедливу й виважену оцінку. Сьогодні ми повертаємося до його

спадщини, яка є цінним дороговказом на шляху розбудови національної

школи.

На початку ХХ ст. Я.Ф. Чепіга почав активно друкувати літературні

твори на теми освіти і виховання дітей, педагогічні статті на сторінках

вітчизняних журналів “Світло” (Київ), “Учитель” (Львів), “Українська хата”

(Київ), “Педагогічний журнал” (Коломия). Педагог-журналіст глибоко вивчав


стан та особливості розвитку системи освіти в США. У 1911 році на

сторінках “Світла” вийшла публікація “Народна освіта в Північно–

Сполучених Державах”, в якій наголошувалося, що в США організовано

обов’язкове навчання для всіх дітей віком від 6 до 14 років, “початкові школи

пристосовані до переходу від нижчої до середньої і від середньої до вищої.

Число тих, які поступають в середню школу, зростає … в 5 разів швидше від

загального зросту мешканців” [1, 44-45 ]. У вище згаданій статті Я.Ф. Чепіга

коротко охарактеризував стан шкільництва у США, високо оцінив його

демократичні засади. Видатний педагог вважав, що знання провідних

тенденцій становлення шкільництва за кордоном сприятиме формуванню

громадської думки серед українського учительства про те, що тільки єдина

школа, організована на грунті соціальної справедливості і доступна всім

українцям на всіх ступенях навчання, буде спроможна піднести освіту

народу на новий рівень та виховати активну, національно–свідому

інтелігенцію.

Однак, більшу увагу вчений приділяв проблемі розбудови національної

школи та питанням вітчизняного вчительства. У роботі “Проблеми

виховання і навчання в світлі науки й практики”(1913 р.) Я . Ф. Чепіга

закликає: “Щоб мати здорову молодь, треба оздоровити оточення й

поставити на нові національні підвалини виховання й навчання дітей. А

інак, ми своєю байдужістю до дитини … багатомилійонну націю

призначаємо на духовне безсилля, ми не розвиваємо її хисту, а ще в корені

підрізуємо його та закопуємо в землю” [3, 127]. На думку автора, у

суспільстві необхідно створити такі умови, завдяки яким було б можливо

вільно й легко розвиватися індивідуальним здібностям дитини. Тільки

розвиваючися на національно–культурному грунті українська нація зробить


свій власний внесок у скарбницю загальнолюдської культури. Досягти цієї

мети можна шляхом національного виховання.

Під національним вихованням Я.Ф. Чепіга розумів не шовіністичне,

не приправлене “дутим” патріотизмом, а виховання в дусі нації, в дусі мови

, в її переказах, віруваннях, звичаях, історії, її культурі, національної

творчості. Саме національне виховання забезпечує силу і здоров’я нації, її

матеріальний добробут, зміцнює дух та розвиває культуру. Результатами

правильно організованого національного виховання повинні бути:

розвинений смак до національної творчості в мистецтві та рідній

літературі; глибоке знання науки, національної та загальної індустрії;

широке ознайомлення з психологічними особливостями національного

типу, національного побуту; розвинені спостереження над життям;

національна свідомість; знання рідної мови, словесності тощо.

У 1913 році на сторінках журналу “Світло” з’являється “Проект

української школи”, створений Я.Ф. Чепігою. В передмові до нього автор

зазначає, що відродження українського народу в межах Росії “вимагає

дійсної природної школи, в котрій навчання провадилось би на рідній для

дитини мові, де б вона одержувала справжню освіту, а не сурогат, шкідливий

її духовному зросту і народній культурі… ”. Я.Ф. Чепіга пише, що

“трухлявий організм сучасної схоластичної школи не можна оздоровити

латками на ньому, тут потрібна радикальна операція й навіть руйнування всіх

вигаданих підвалин і основ … Школа повинна бути нормальним

продовженням сім’ї, досконалим первообразом культурної, завжди

еволюційної сім’ї, відповідно економічним і соціальним умовам життя і при

тому обов’язково природно з’єднаною з народом” [ 2, 32].

У новій національній школі в центрі уваги повинна бути дитина.


Вчитель повинен пам’ятати , що перед ним не мертвий матеріал для праці, а

жива неповторна особистість, яку не перетворювати треба, а виховувати і

розвивати сили її духовної вдачі. Істинний педагог не намагається змінити

природу дитини. Він тільки розчищує їй шлях для вільного, природного

розвитку.

До нової української школи Я.Ф. Чепіга висуває такі вимоги:

1. Українська школа витворюється спільно всім українським

учительством і є утвором колективним.

2. З’являючись на тілі народної маси, школі натурально бути

організацією народною, а не вигадкою окремих осіб, або груп, ідеали котрих

часто-густо протилежні ідеалам і вимогам народних мас.

3. Освіта повинна бути глибоко національною, щоб, переходячи в

товщу народну, досягати серця народу, його душі і розуму і тим могла б

задовольнити його спадкові потяги і зберегти прикмети національної

творчості в культурі, просвіті і, взагалі, в будівництві свого соціального і

економічного життя.

4. Школу складають діти, тому вся вона повинна будуватись на

постулатах, що не порушують права дитини на вільний і нормальний

розвиток її фізичних і душевних прикмет згідно з індивідуальними її рисами.
48.Громадська діяльність В.Г.Короленка

Володимир Галактіонович Короленко (*15 (27) липня 1853Житомир — †25 грудня 1921) — російський та український письменник, журналіст, публіцист і громадський діяч.

Походження і дитинство

Народився у Житомирі в сім'ї повітового судді. Батько письменника, Галактіон Панасович Короленко, вирізнявся в середовищі провінційного чиновництва різнобічністю культурних запитів та непідкупною чесністю, що робило його для навколишніх чудакуватою та ба навіть небезпечною людиною. Коли батько п'ятнадцяти літнього Володимира помер то залишив сім'ю у скрутному фінансовому становищі, вдові судді довелось застосувати героїчні зусилля що би син мав можливість закінчити освіту[1]


На Житомирщині минули його дитячі та юнацькі роки. Разом із мудрістю народних пісень, казок свідомість хлопчика вбирала в себе і суворі враження довколишньої дійсності. Дитинство майбутнього письменника було багатобарвним. По суті воно й визначило подальшу долю сина суворого і непідкупного судді Галактіона Панасовича Короленка. Згодом Володю Короленка дуже приваблювали музика і мистецтвоісторія,філософія, але ніщо не захоплювало його так, як література. Він був просто вражений, відкривши для себе твори Олександра ОстровськогоМиколи НекрасоваІвана Тургенєва.

[ред.]Навчання

Вчився Короленко в житомирській гімназії, після переведення батька в Рівне — в Рівненській гімназії[1].

По закінченні Рівненській гімназії Короленко вступив до Петербурзького технологічного інституту (1871), але через матеріальні нестатки мусив залишити навчання. Йде працювати коректором та намагаєтся знайти собі роботу в видавнацтві географічних карт. 1874 року він перейшов до Петровської хліборобської та лісової академії у Москві (сьогодні Тімірязєвська академія). Його вчителем був видатний російський вчений Клемент Тімірязєв. Під прівзищем Ізборського К.Тімірязєв виведений в повісті рос. «С двух сторон», а також присвячені сторінки в рос. «История моего современника». Багато років по навчанню Короленко пише Тімірязєву про навчання в академії[1]: [


Тяжке життя випало В. Короленку в молоді роки. Не дослуживши кілька місяців до пенсії, помер батько. Мати і п'ятеро дітей лишились без будь-яких засобів до існування. За вільнодумство та участь у студентських виступах його виключили з академії (1876). Упродовж року юнакові довелося жити у м.Кронштадті під наглядом поліції. Він працював коректором у друкарнях і репетитором у багатих сім'ях; якийсь час був чоботарем і чорноробом.

[ред.]Заслання в Якутію

Намагаючись продовжити освіту, Короленко вступив до Петербурзького гірничого інституту (1877). Однак, і цей навчальний заклад йому закінчити не вдалося. За підозрою у революційній діяльності, без слідства й суду, навесні 1879 року, його вислали до м. Глазова Вятської губернії. Майже шість років провів Володимир Галактіонович у тюрмах та на засланні. Останній строк він відбував у Якутській області через відмову підписати вірнопідданську присягу цареві Олександру III.

Проте, важкі випробування долі не зламали дух цієї мужньої людини, не знищили волю до боротьби. З допитливістю етнографа й увагою художника вивчав В.Короленко побут і життя мешканців віддаленої області, записував якутські пісні та легенди, наполегливо працював над художніми творами. Враження і спостереження тих років лягли в основу цілої низки оповідань і нарисів, які складають значну частину творчого доробку письменника.

[ред.]Початок літературної діяльності


Початком літературної діяльності В. Г. Короленка вважається 1879 р., коли на сторінках петербурзького журналу «Слово» з'явились «Епізоди з життя шукача». Наступні твори вийшли друком лише через шість років. Володимиру Галактіоновичу було дозволено оселитися у Нижньому Новгороді. Співчуттям до знедолених і покривджених сповнені його роздуми. Пронизливий вітер свободи пробуджує соціальну свідомість героїв оповідань «Яшко», «Убивець», «Сон Макара», «Соколинець» та ін. На папір лягяють рядки про наболіле, пережите й вистраждане.

[ред.]«Епоха Короленка»


Нижегородське десятиліття (1885—1895) — час найактивнішої літературної та громадської діяльності письменника — справедливо назване сучасниками «епохою Короленка». У 1886 р. вийшла його перша книга «Нариси та оповідання», яка дістала захоплений відгук А. П. Чехова. Справжнім тріумфом став наступний твір — повість «Сліпий музикант» (1886). У ньому В.Короленко з великим знанням людської психології, по-філософськи підходить до розв'язання вічної проблеми людини і суспільства. Простежуючи долю сліпонародженого хлопчика, він підводить читача до думки про те, що природним покликанням людини є не тільки боротьба за власне щастя. Повноту й гармонію життя можна відчути лише усвідомивши себе кровною часточкою народу, подолавши почуття егоїзму. Варто згадати оповідання цього періоду: «Ліс шумить» (1886), «На затемненні» (1882—1892), «Річка виграє», «Ат-Даван» (1892), «Парадокс» (1894), «Марусина заїмка» (1899 — 2-га ред. 1903). У них читач зустрівся зі зрілим майстром, самобутнім художником, про талант якого вже заговорила вся Росія.


[ред.]Громадська діяльність

Упродовж 1896—1900 рр. родина Короленків мешкала в Петербурзі. Володимир Галактіонович працював редактором журналу «Русское богатство». Його публіцистична діяльність набула такого розмаху, що з письменником мусив рахуватися царський уряд. Виступи В. Г. Короленка в пресі стали значним явищем у суспільному житті й одночасно яскравими віхами його творчої біографії. Саме він і Л.Толстой привернули увагу громадськості до голодомору 1891—1892 рр. (цикл нарисів «У голодний рік»). Володимир Галактіонович виступив на захист цілого народу (вотяків) від огульного й наклепницького звинувачення у вбивстві людини (під час ритуалу), опублікувавши серію статей під рубрикою «Мултанська справа». Його викривальна промова в суді приголомшила всіх. Після чотирьох років бюрократичної тягянини несправедливий вирок було скасовано.

[ред.]Подорожі

У 90-х роках ХІХ ст. письменник багато подорожує. Він відвідує КримПоволжяКавказПівденний Урал. Закономірним наслідком мандрівок завжди ставали художні твори. Значне місце у творчості В.Короленка займає повість «Без язика» (1895), написана під враженням поїздки до Америки. У ній оповідається про гіркі поневіряння українського селянина Матвія Лозинського, який у пошуках кращої долі потрапляє на чужину, але не знаходить щастя і там. Усі герої творів В.Короленка заслуговують на краще життя. І в прийдешність його письменник свято вірив і попри всілякі труднощі закликав боротися за нього.


Де б не жив Володимир Галактіонович, він завжди хотів повернутися в Україну. Він любив Україну за дивовижну красу її природи, любив український народ за його працьовитість, співучість, нездоланну жагу до волі. Володимир Галактіонович палко захищав від переслідувань царських властей українську культуру й мову, всіляко підтримував прогресивних українських письменників. Міцна дружба була між ним та Панасом Мирним, П.Грабовським, М.Коцюбинським. Тема України посідає значне місце в оповіданнях «Ліс шумить», «У поганому товаристві», «Без язика», повісті «Сліпий музикант» та ін.







дім-музей «Дача Короленко», селище Джанхот, 20 км відГеленджика

Обкраденою, пригнобленою й безправною, але нескореною — такою побачив він Україну, коли повернувся до неї 1900 р. Понад двадцять років письменник мешкав у Полтаві. Як принциповий прибічник українських селян, він брав участь в організації їх захисту під час судових процесів на Харківщині й Полтавщині, влаштованих у зв'язку з так званими аграрними заворушеннями в Україні. 1906 р. ознаменувався небезпечною для В.Короленка боротьбою в пресі з радником Філоновим — керівником каральної експедиції в містечку Великі Сорочинці та в інших населених пунктах Миргородського повіту. Прямолінійні різкі відповіді письменника на всі інсинуації чорносотенної преси дали цикл нарисів, відомих під назвою «Сорочинська трагедія».


Не послабив В. Короленко своєї літературної й громадської діяльності й у роки реакції. У 1910 р. була опублікована його стаття «Побутове явище», яку негайно заборонила влада. Л.Толстой, зокрема, писав: «Її треба передрукувати й розповсюджувати в мільйонах екземплярів. Ніякі думські промови, трактати, ніякі драми, роками не зроблять одної тисячної того благородного впливу, який зробила ця стаття».1 Матеріалом для неї послугували реальні факти «урядової оргії», страт, розстрілів і поліцейських знущань після поразки Першої російської революції.

У 1913 р. Володимир Галактіонович брав участь у київському процесі по звинуваченню громадянина Бейліса. Він опублікував півтора десятка статей проти чорносотенної брехні на єврейський народ, внаслідок чого Бейліса виправдали. Багато випадків, коли В.Короленко виступав у справах «інородців», характеризують його як видатного гуманіста свого часу.

[ред.]Короленко і більшовики

Як відомо, В. Г. Короленко негативно сприйняв жовтневий переворот 1917 р. Він відкрито засуджував засоби, що їх використовували більшовики для побудови соціалізму. Великий громадянський резонанс мали його клопотання на захист вітчизняних діячів культури. Позиція та настрої Володимира Галактіоновича того часу відбилися в мужніх і чесних «Листах до Луначарського» (1920, опубл. 1922 р.) та «Листах з Полтави» (1921). У них — гнівний протест проти «найбільшого озвіріння» нової доби й розстрілів; бажання великого правдошукача запобігти можливим помилкам. В.Короленко висловлювався проти будь-якого терору: як білого, так і червоного. «Ні, не вихваляти треба терор, а застерігати від нього, звідки б він не виходив, — писав він у 1919 р. І благо тій стороні, яка першою зуміє відокремитись від кривавого туману й першою згадає, що мужність у відкритім бою може йти поряд із людяністю й великодушністю до переможеного… Історія нас розсудить…».




могила В. Г. Короленка

Тривалий час (1906—1921) письменник працював над автобіографічною повістю «Історія мого сучасника». Він задумав цей твір як широке художнє узагальнення всього, що пережив і здійснив. Повість-хроніка лишилася незакінченою. Автор помер, працюючи над четвертим томом свого найбільшого твору.

[ред.]Спадщина



следующая страница >>