refik.in.ua 1

ЗМІСТ


ВСТУП…………………………………………………………………………….3

1. Роль Еміля Дюркгейма в світовій соціології………………………………...4

2. Вчення Е.Дюркгейма про соціальні факти…………………………………...7

3. Принцип «соціологізму» як методологічне підґрунтя у дослідженні самогубств………………………………………………………………………..12

4. У пошуках соціальної солідарності: від теорії поділу праці до теорії релігії…………………………………………………………………………......17

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...21

ЛІТЕРАТУРА…………………………………………………………………….23

ВСТУП

Французьке суспільство останньої чверті минулого сторіччя переживає добу криз і потрясінь. Досить згадати хоча б такі події, як падіння режиму Другої імперії, виникнення і придушення Паризької Комуни, поразка у Франко-Прусській війні, формування Третьої республіки.

Водночас цей період досить плідний в інтелектуально-культурному відношенні, доба розвитку блискучих літературних та мистецьких талантів, бурхливих політичних та наукових дискусій. Започатковану Кантом позитивістську традицію продовжують "психологісти" Р. Тард і Р. Лебон, історики культури І. Теп і Е. Рана, історик права Фюстель де Куланж та ін. Широкої популярності набувають ідеї раціоналістичного "неокритицизму" Ренув'є і персоналістічного Е. Бутрим. На зламі століть стає очевидною обмеженість методології традиційного натуралістичного позитивізму, наростає суперечність між новими фактами про суспільне життя і старими теоретичними схемами. Соціологія, як і ряд інших наук, вступає у переломну фазу свого розвитку. Тим мислителем, який виявився спроможним опрацювати грандіозний масив нових факторів і певних ідей, переплавивши їх у нову чітку і переконливу парадигму соціології, був Еміль Дюркгейм.

Питанню суїцідальної поведінки людей Еміль Дюркгейм присвятив цілу наукову роботу – «Самогубство». Але французький соціолог відомий не тільки як автор вищеназваної праці, в його творчій спадщині нараховується багато цікавих праць, які мають важливе значення і місце у світовій соціології. Ця людина є фундатором соціології як науки, як предмету викладання і як професії.


1. Роль Еміля Дюркгейма в світовій соціології


     Еміль Дюркгейм - видатний французький соціолог і філософ XIX-XX століть, який народився 15 квітня 1858 році в містечку Епіналь у родині спадкоємного рабина. Батько готував його до релігійної кар'єри, однак все сталося по-іншому. Після закінчення місцевого ліцею він їде до Парижа для підготовки до конкурсного екзамену до Вищої нормальної школи. У 1879 році Дюркгейм був прийнятий до цього престижного навчального закладу, де навчалась і виховувалась інтелектуальна еліта Франції.

    Навчання у Вищій нормальній школі справило великий вплив на погляди французького вченого. Серед професури йому особливо подобалися історик Ф. де Куланж та філософ Е. де Бутрим. Першому Дюркгейм симпатизував за його захоплення наукою, прагнення ввести в історію строгі наукові методи. Другому - за ідеї про творчий синтез явищ та про особливу природу кожного з рівнів реальності. Поза увагою молодого Дюркгейма не залишилась також критика Бутримом спрощеного редукціонізму, вимога пояснювати феномени, що вивчаються окремими науками, на основі їхніх власних специфічних принципів. Схвально прийняв майбутній соціолог і установку "спірітуалістічного позитивізму", в межах якого Бутрим відстоював рівність науки та релігії, стверджував, що досвід повинен однаково спиратися як на наукові, так і на релігійні джерела.

У студентські роки Дюркгейма приваблюють також ідеї Ш. Ренув 'є та І. Капто. Під впливом першого у нього складаються переконання, що мораль посідає центральне місце в філософському мисленні, що існує потреба в науці про мораль і що філософія повинна слугувати керівництвом до соціальної дії й може допомогти моральній єдності. Кант привертав увагу Дюркгейма передовсім своєю теорією морального обов'язку. Однак апріорізм, ігнорування соціального аспекту моралі, формальний характер кантівського категоричного імперативу спонукали вченого звернутися до соціологічного обґрунтування моралі.

Підтримку такому обґрунтуванню моральних правил він знаходить в соціології О. Конта. На той час, отримавши філософську освіту у Вищій нормальній школі, Дюркгейм викладає в деяких провінційних містах (1882-1887) і виявляє значний інтерес до соціально-політичних аспектів суспільного життя.


Дебют ученого в науковій літературі відбувся 1885 році, коли він як співробітник журналу "Філософський огляд" почав систематично готувати огляд соціологічних публікацій. У цей час Дюркгейм під впливом ідей біологізму прагне використати поняття й постулати біології для ілюстрації та обґрунтування деяких принципів.

У 1885-1886 рр.. Дюркгейм бере академічну відпустку для продовження навчання спочатку в Парижі, потім - у Німеччині. У Німеччині він вивчає зміст програм з філософії у німецьких університетах, а також стан соціальних наук та етики. У Лейпцизька університеті Дюркгейм знайомиться з роботою першої в світі експериментальної психологічної лабораторії, організованої В. Вукдом. Теорія, методи та експерименти останнього докладно висвітлені в науковому звіті Дюркгейма. Він захоплюється постановкою наукових досліджень, що проводяться Вукдом, вважає, що чіткість дослідницької роботи сприяє розвиткові наукової точності. У звіті про поїздку до Німеччини він формулює низку принципів свого розуміння соціології. Вчений вважає соціологію позитивною наукою про моральні факти, яка бере свій початок у працях економістів та юристів-представників так званої історичної школи права. В цілому до такої тенденції Дюркгейм ставиться позитивно. Він схвалює трактування моральних фактів як особливих емпіричних даних, погоджується з соціальною природою морального обов'язку, вітає намагання створити етику як окрему позитивну науку.

Після публікації звітів про наукове життя в Німеччині у журналі "Філософський огляд" Дюркгейм здобуває репутацію серйозного вченого. У віці 29 років він був визнаний багатообіцяючою фігурою в галузі соціальних наук і соціальної філософії Франції. У 1887 році вченого призначають професором педагогіки і соціології на філологічному факультеті в університеті Бордо. Тут він читає - спеціально для нього організований - перший у французьких університетах курс соціології.

Роки життя в Бордо були для французького соціолога періодом найбільш інтенсивної наукової діяльності. У 1893 році він захищає докторську дисертацію на тему "Про розподіл суспільної праці" разом з дисертацією латиною "Вклад Монтеск'є в становлення суспільної науки". Через два роки виходять його "Правила соціологічного методу" (1895). Ще через два він публікує свою третю велику роботу "Самогубство" (1897).


У 1896 році Дюркгейм стає професором соціальних наук і протягом шести років займає цю посаду. У 1898 році він заснував і почав видавати журнал "Соціологічний щорічник", котрий об'єднав групу молодих талановитих учених. Завоювавши свого часу широке визнання серед європейської громадськості, журнал великою мірою сприяв тому, щоб найрізноманітніші соціогуманітарні науки - від історії та економіки до лінгвістики - стали вивчати багато проблем у дусі концепції соціологізму.

У 1902 році Дюркгейм був запрошений позаштатним працівником до Сорбонни, на кафедру педагогіки. У 1906 році він уже стає професором і керівником цієї кафедри.

Викладацьку діяльність Дюркгейм поєднує з науковим опрацюванням соціологічних проблем моралі, виховання та освіти. За життя вченого вийшла друком праця "Елементарні форми релігійного життя" (1902) - обширна робота, над якою вчений працював протягом багатьох років і яка була присвячена осмисленню релігії як соціального феномена.

Перша світова війна завдала Емілю Дюркгейма жорстокого удару. Наприкінці 1915 році Дюркгейм отримує звістку про смерть свого єдиного сина Андре, який помер від ран у військовому шпиталі на Салонінському фронті. Смерть сина тяжко вразила вченого, його працездатність різко падає, він захворює. У листопаді 1917 році Еміль Дюркгейм помер.


  1. Вчення Е.Дюркгейма про соціальні факти

В історії соціологічної думки Е. Дюркгейм відомий як видатний представник так званого соціологізму - специфічної соціологічної концепції. Відмінною особливістю даної концепції є її орієнтація на визнання соціальної реальності як дійсності особливого роду та відкидання психологічного редукціонізму, тобто пояснення соціальних явищ на засадах психологізму.

Зародки соціологізму можна простежити вже у працях О. Конта, Г. Спенсера, Л. Гумпловича та інших мислителів. Проте тільки у Дюркгейма вона стає чітко вираженою. В цілому вона була продуктом поширеного наприкінці XIX століття прагнення до позначення своєрідності предмету соціології та звільнення її як науки від крайнощів позитивістського натуралізму. Останній намагався пояснити соціальні явища виключно на основі законів, відкритих природничими науками. На противагу цьому серед суспільствознавців того часу стала визрівати інша точка зору. Вона полягала в тому, що соціологія як самостійна наука не повинна шукати пояснення соціальним явищам поза власним предметом, їхні причини мають відшукуватися у самій соціальній реальності, серед інших соціальних явищ, а тому дана наука може обходитися без підтримки інших дисциплін і навіть у певних випадках сама сприяти їхньому розвитку.


Соціологізм Дюркгейма є комплексом досить строгих положень. Одне з них стосується прагнення чітко розмежувати явища індивідуального і колективного життя. Останнє репрезентує дійсність і як таке становить власний предмет соціології. Саме це робить соціологію самостійною наукою.

Водночас соціологія претендує на роль основної соціальної науки. Принаймні, у межах соціологізму проглядається тенденція, відповідно до якої усі інші наукові дисципліни, які займаються тими чи іншими аспектами соціальної дійсності, підпорядковуються соціології. Це обґрунтовується тим, що соціальні явища міцно пов'язані між собою, їх не можна зрозуміти ізольовано одне від одного, це є лише різні виявлення однієї і тієї ж дійсності - соціальної, що, хоча й вивчається всілякими науками, однак як ціле становить предмет тільки соціології. Тим самим соціологія проголошувалася наукою, що має ключ до усіх соціальних явищ.

Серед інших рис соціологізму треба вказати на його акти анти еволюціоністську спрямованість. Соціологізм концентрує увагу на сталих і повторюваних зв'язках поміж соціальними явищами, досліджує різноманітні соціальні типи. Що ж взагалі становить предмет соціології?

Висвітлення природи предмета, за Дюркгеймом, - фундаментальна проблема, від вирішення якої залежить її статус як самостійної науки. Основні ідеї з цієї проблеми французький соціолог виклав 1895 року в роботі "Правила соціологічного методу". Вихідним моментом стало прагнення вичленити, як предмет соціології, таку реальність, якою не займається жодна з інших наук. При цьому припускалося, що ця реальність має особливі, тільки їй притаманні властивості. Згідно з Дюркгеймом, такими є соціальні факти, які у суспільності складають соціальну реальність в цілому.

У роботі Е. Дюркгейм встановлює основні вимоги до соціальних фактів, котрі дозволили існувати соціології як науці. Перше правило в тому, що соціальні факти треба розглядати, як речі. Це значить, що:

а) соціальні факти є зовнішніми для підвидів;


б) соціальні факти можуть бути об'єктами з тієї точки зору, що вони матеріальні;

в) відносини причинності, які встановлюються між двома або багатьма соціальними фактами, допомагають формулювати постійні закони функціонування суспільства.

Друге правило полягає в тому, щоб "систематично відмежовуватися від усіх вроджених ідей". Це значить:

а) соціологія передусім повинна відсторонитися від всякої ідеології;

б) вона також повинна звільнитися від всіх забобонів, котрими володіють індивіди по відношенню до соціальних фактів.

Третє правило у визнанні переваги цілісності над складовими її частинами. Це значить, що:

 а) джерело соціальних фактів знаходиться в суспільстві, а не в мисленні та поведінці індівідів;

б) суспільство є автономною системою, яка керується своїми особистими законами.

Відмітна ознака соціальних фактів - їхнє незалежне від індивідів буття і здатність справляти на останніх примусовий вплив. Кожний індивід, зазначав французький філософ, при народженні застає соціальну реальність готовою, яка функціонує незалежно від нього. Індивід не створює мови, якою розмовляє, а навчається їй у ході своєї соціалізації, не винаходить методів праці, а набуває їх від соціального оточення, не вигадує власної релігії, а визнає одну з уже існуючих. Отже, свої способи мислення, почування та дії індивід повинен пристосувати до способів, які вже існують і визнані суспільством. Істотна риса останніх у тому, що вони існують поза індивідуальною свідомістю.

Проте визнані у суспільстві способи мислення, почування та дії володіють щодо індивідів силою примусу, завдяки чому їхня поведінка контролюється і коригується. У тих випадках, коли індивіди НЕ адаптуються до існуючих способів мислення і дії, вони наштовхуються на різні негативні реакції з боку суспільства.

У цілому соціальна реальність, за Дюркгеймом, включає до свого складу два типи явищ. По-перше, способи мислення, почування та дії, котрі, які, уже зазначалося, є зовнішніми і примусовими щодо індивідів. Їх носієм виступають або суспільство в цілому, або його окремі групи (релігійні, політичні, професійні та ін.). По-друге, інші сталі явища, які для індивідів так само об'єктивні й примусові. До них французький соціолог зараховує різноманітні "соціальні течії", що породжують НЕ індивідуальною свідомістю, ґрунтуються на колективному ентузіазмі, обуренні та співчутті.


Природу соціального Дюркгейм вбачає у різноманітних формах
колективності, які можуть мати вираження в "колективних уявленнях", "колективних віруваннях", "колективних почуттях", "колективній свідомості". Поза зазначеними утворюваних, вважає вчений, соціологія не має свого предмета.

 У цьому зв'язку він над усе прагне провести лінію між соціальним і психічним. Психічна реальність, за Дюркгеймом, є своєрідною надбудовою над біологічною структурою середовища.

У свою чергу, соціальна реальність, як виявлення колективних утворень, є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення суть цілісності, які не зводяться до індивідуальних психічних станів. Отже, соціальне як ціле особливої природи не можна пояснити відштовхуючись від окремих його складових частин. Ніякі стани індивідуальної свідомості не можуть стати причиною соціальних фактів. Причини соціальних фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості.

Складні й суперечливі відносини між індивідом і колективом - головна тема дюркгеймівської соціології. Оскільки реально існують насамперед окремі індивіди, а суспільство - це певні системи відносин між ними, то, здавалося б, логічно було б вважати окремого індивіда за вихідну точку координат, у системі яких розглядатимуться ті чи інші соціальні відносини. Але такий підхід Дюркгейм піддає критиці. Індивід, доводить він, не є чимось історично первинним у такому розумінні, що уявлення про людину як щось окреме й неповторне - це результат тривалого історичного розвитку. Ставлення до людей як до індивідів і відповідне розуміння ними себе як індивідів можливе лише там, де існує досить складна структурна організація суспільства, або, за термінологією Дюркгейма, де має місце поділ суспільної праці. Навпаки, там, де поділ суспільної праці не на високому рівні і соціальна структура примітивна, - там "кожен являє собою те ж саме, що й інші", а тому там панують спільні для всіх колективні думки й почуття.


3. Принцип «соціологізму» як методологічне підґрунтя у дослідженні самогубств.

    Проблема самогубства захоплювала увагу Дюркгейма з багатьох причин. Це була "ясно окреслена група фактів", котрі можна легко визначити. Дюркгейм вважав, що соціолог може і повинен відкривати закони, які б доводили можливість існування соціології як науки. Крім того, він розглядав свою роботу "Самогубство" як застосування до емпіричного матеріалу головного принципу соціологічного методу вивчення соціального факту як "речі", визнання способу існування, зовнішньої по відношенню до індивіда суспільної реальності, котра вивчає його поведінку, не залежно від волі цього індивіда .

Спираючись на ці теоретико-методологічні передумови, Дюркгейм заперечував пояснення самогубства індивідуальними психологічними мотивами і стверджував, що це явище відбувається під впливом зовнішніх причин, які управляють людьми, тобто під впливом соціальних причин.

Визначення причин суїциду, рекомендації щодо засобів його подолання здавались йому найкращим способом зміцнення престижу соціології як науки. Соціологічне пояснення "найбільш індивідуальної дії" могло пролити світло на ті сили, котрі об'єднують людей, оскільки самогубства - явний приклад руйнування соціальних зв'язків.

Суттю дюркгеймівського пояснення був "соціологізм", крізь призму якого розглядались усі інші фактори, в тому числі й індивідуальні мотиви самогубств, які часто здаються їх причинами, представляють лише індивідуальне, причому змінене відображення загальних умов. Дюркгейм звернувся до вивчення соціального середовища як головної причини, під впливом якої змінюється відсоток самогубств. Дюркгейм повністю не заперечував ролі індивідуальних факторів, психічного стану окремих самогубців, їхніх специфічних життєвих обставин, але підкреслював вторинне значення цих фактів, залежність від загальних соціальних причин, стану суспільства.

Згідно з концепцією, яку висунув Дюркгейм, відсоток самогубств є функцією декількох соціальних змінних: взаємовідносин у релігійних, сімейних, політичних, національних та інших групах. Виходячи з цього, Дюркгейм використовував прийом доведення шляхом виключення, систематично розглядав і заперечував такі соціальні факти, як "псіхоорганічну схильність" індивідів (психопатичних стан, расовий і спадковий фактори) і риси фізичного середовища (клімат, пору році, час доби). Услід за цим він розглядав дію соціальних причин і спосіб, яким вони діють, а також відношення, в яких знаходяться соціальні і несоціальні фактори.


Почавши з дослідження того, як те чи інше віросповідання впливає на самогубство, Дюркгейм показав різницю між католицизмом і протестантизмом як з точки зору віровчення, так і з точки зору обрядів. Католицизм як Старіша традиційна система і обрядів має порівняно з протестантизмом більшу цілісність, силу поглядів, непримиренність до нововведень, які руйнують загальний дух. Це обумовлює більшу згуртованість релігійної групи католиків, а звідси - менший серед них відсоток самогубств. Протестантизм пов'язаний з падінням традицій вірувань, перейнятися "духом свободи мислення" і критицизму. Його можливість об'єднати віруючих менша, і відсоток самогубств тому вищий.

Ця гіпотеза дозволила пояснити багато інших соціальних змінних, які пов'язані зі збільшенням числа самогубств. Об'єднує ці змінні ступінь соціальної інтеграції або соціального зв'язку індивіда. Сім'я, діти, сільське життя - ті соціально інтегруючі фактори, котрі запобігають почуттю соціальної ізоляції. "Число самогубств обернено пропорційне ступеню інтеграції тих соціальних груп, до яких належить індивід".

Влив біологічних, наприклад статевих, відмінностей стає зрозумілим, якщо проаналізувати відповідні соціальні позиції чоловіків і жінок, способи їх участі в соціальному і економічному житті, цикли їх соціальної активності і т.д. Стверджуючи, що різні типи самогубств можуть витікати з різних причин, які їх визначають, вказуючи на труднощі створення морфологічної класифікації самогубств і враховуючи всі характерні типові особливості їх, Дюркгейм прийняв рішення скласти етнологічну класифікацію, яка відповідала б причинам самогубств.

Він виділив чотири види самогубств: егоїстичний, альтруїстічній, аномічній і фаталістічній.

Перший - фаталістичний - створюється причинами, котрі обумовлюють відокремлення індивіда від суспільства, яке перестає впливати на нього регулюючим чином. Розрив соціальних зв'язків, відсутність колективної підтримки, стан відокремленості породжують почуття самотності, пустоти, відчуття трагізму існування. Однією з причин самогубств подібного роду може бути крайній індивідуалізм, але ґрунтом, який його породжує, є "велике суспільство, соціальна туга". Суспільна дезорганізація, втрата суспільних цілей послаблюють соціальні зв'язки, які прикликають індивіда до суспільства, а значить і до життя. Цей загальний стан, у свою чергу, відображається в дезінтеграції суспільних груп - релігійних, сімейних, політичних, які безпосередньо впливають на індивіда.


Другий вид самогубства - альтруїстічній - зустрічається тоді, коли особисті інтереси поглинуті соціальними, коли інтеграція групи настільки велика, що індивід перестає існувати як самостійна одиниця. До цього виду Дюркгейм відносить давні звичаї: самогубство стариків і хворих, самоспалення жінок після смерті чоловіків, самогубство рабів після смерті хазяїна і ін. Такого роду самогубства існували головним чином в архаїчних суспільствах.

 Третій вид самогубства - аномічній. Він зустрічається в часи великих суспільних потрясінь, економічних криз, коли індивід втрачає можливість пристосуватися до соціальних перетворень, нових соціальних вимог і втрачає зв'язок з суспільством. Стан суспільної аномії, під котрою Дюркгейм розуміє відсутність чітких правил і норм поведінки, коли стара ієрархія цінностей руйнується, а нова ще не склалась, породжує моральну нестійкість окремих індивідів. Коли коливається і дезорганізується суспільна структура, одні індивіди швидко піднімаються, інші втрачають своє місце в суспільстві, коли порушується суспільна рівновага - число самогубств зростає. Аномічне самогубство, яке зустрічається найчастіше в торгових і ділових колах, характеризується Дюркгеймом також з боку індивідуальних якостей представників торгового і промислового світу; їх нестримний потяг до збагачення, котрий не зустрічає жорсткої регламентації, невгамовно зростає, порушуючи моральну і психічну рівновагу. Таким чином, послаблення або відсутність суспільної регламентації, безладних, неврегульована суспільна діяльність лежить в основі аномічного самогубства. Якщо суспільство не здатне належним чином впливати на людину, то буде сумний кінець.

Протилежністю аномічного самогубства є фаталістічне, яке виникає в результаті посиленого контролю над індивідом, "надмірна регламентація", котра для останнього стає нестерпного.

Таким чином, самогубство, на думку Дюркгейма, є умисним і усвідомленим актом, який здійснюється індивідом залежно від соціальної дисципліни. Мірило нормальної соціальної поведінки - "нормальний соціальний суб'єкт", дисциплінований і такий що визначає колективний моральний авторитет.


Найбільш цінною рисою дюркгеймівського аналізу самогубств є розкриття соціальної сутності цього явища як такого, що породжене кризовим станом суспільства. Описуючи стан морального розкладу, морально-психологічної дезорганізації і падіння буржуазного суспільства, Дюркгейм НЕ викрив істинних причин цієї кризи, вбачаючи їх не в сутності капіталістичних відносин, а в досить швидких темпах соціальних змін, за якими не встигає моральне усвідомлення.

 Усвідомлення послідовниками Дюркгейма цих недоліків привело до перегляду ними деяких його положень, до намагання більш послідовно і повно включити в соціологічну теорію психологічні фактори, що і було зроблено Морісом Хальбваксом в його роботі "Причини самогубств" (1930). Ряд ще більш пізніх досліджень реабілітував роль психологічних факторів, показуючи вплив соціальних змінних на ті психологічні детермінанти, котрі безпосередньо обумовлюють індивідуальне рішення.

Незважаючи на те, що концепція Дюркгейма потребувала більш детального аналізу співвідношення об'єктивних і суб'єктивних фактів, головний напрям його досліджень давав поштовх до розробки загального питання - соціальної обумовленості індивідуальної психології.

Дюркгейм проклав дорогу кількісному аналізу в соціології і визначив шляхи розвитку його приватних методик і технік (таких, наприклад, як метод послідовного включення факторів, які беруть участь у взаємодії), суть котрого - в дослідженні і інтерпретації комплексу взаємовідносин між багатьма характеристиками, що систематично включаються у раніше досліджуваня відношення, і ін. Дюркгейм не міг скористатися елементарними з сьогоднішньої точки зору інструментами наукового аналізу. Незважаючи на це, його робота відіграла значну роль в утвердженні соціального підходу до самогубства на противагу психопатичних, який був популярним за його часів і який до наших днів змагається з соціологічним підходом.

4. У пошуках соціальної солідарності:від теорії поділу праці до теорії релігії


Тема соціальної солідарності - головна тема соціології Дюркгейма. Власне кажучи, солідарність для нього - синонім суспільного стану. Його перший лекційний курс у Бордоському університеті був присвячений проблемі соціальної солідарності, а перша книга - обґрунтуванню «солідаризуючій» функції поділу праці.

Дюркгейм був досить плідним автором, хоча і не настільки плідним, як його не менш знаменитий сучасник, німецький соціолог Макс Вебер. Він опублікував чимало статей і незліченну безліч рецензій; багато його статей, лекцій і лекційних курсів опубліковано посмертно. При житті Дюркгейм видав чотири книги: «Про поділ суспільної праці» (1893), «Метод соціології» (1895), «Самогубство» (1897) і «Елементарні форми релігійного життя» (1912).

Книга «Про поділ суспільної праці» являє собою публікацію успішно захищеної докторської дисертації автора. Зміст її набагато ширше заголовка і, власне кажучи, складає загальну теорію соціальних систем і їхнього розвитку. Основна мета роботи довести, що, усупереч деяким теоріям, поділ суспільної праці забезпечує соціальну солідарність, чи, іншими словами, виконує моральну функцію. Але за цим формулюванням ховається інша мета, більш значима для автора: довести, що поділ праці - це той фактор, що створює єдність суспільств, у яких традиційні вірування втратили колишню силу і привабливість. Для обґрунтування цього положення Дюркгейм розвиває теорію, що зводиться до наступного. Якщо в архаїчних («сегментарних») суспільствах соціальна солідарність заснована на повному розчиненні індивідуальних усвідомлень у «колективній свідомості» («механічна солідарність»), то в розвинутих («організованих»)) соціальних системах вона заснована на автономії індивідів, поділі функцій, функціональній взаємозалежності і взаємообміні («органічна солідарність»), причому «колективна свідомість» тут не зникає, але стає більш загальною, невизначеною, її стани стають менш інтенсивними, і вона діє в більш обмеженій сфері. Поділ праці, що розуміється не як чисто економічне, а всеохоплююче соціальне явище - це фактор, що обумовлює перехід від першого типу суспільств до другого. Автор прагне будувати свою теорію на визначеній емпіричній основі.


Однак вже в цій роботі Дюркгейм відмовляється від плоского однолінійного еволюціонізму на користь представлення про складність і різноманіття шляхів соціальної еволюції. Він схильний головним чином говорити не про суспільство, а про суспільства. Хоча «механічна» солідарність у його інтерпретації характерна переважно для архаїчних суспільств, а «органічна» - для сучасних промислових, усе-таки це розподіл у великій мірі носить аналітичний характер. Дюркгейм визнає збереження елементів «механічної» солідарності при пануванні «органічної», і взагалі ці категорії в його інтерпретації виступають переважно як «ідеальні тини», по термінології М. Вебера. Спочатку Дюркгейм розраховував на те, що згодом поділ праці саме прийде до свого «нормального» стану і почне породжувати солідарність.

Але уже до часу опублікування «Самогубства)» (1897) і особливо виходу другого видання книги «Про поділ суспільної праці» (1902) він приходить до думки про необхідність соціально-реформаторських дій по впровадженню нових форм соціальної регуляції, насамперед за допомогою створення професійних груп (корпорацій).

Це знайшло відображення в передмові до другого видання книги. Теорія, розвита Дюркгеймом у його першій книзі, послужила об'єктом інтенсивної, різнобічної і нерідко обґрунтованої критики, що не завадило їй зайняти видне місце в соціологічній класиці. У цій роботі він розробляє ключові поняття своєї соціологічної теорії; крім уже згадуваного «колективної свідомості», це, зокрема, такі поняття, як «соціальна функція» і «аномия». Під соціальною функцією Дюркгейм розуміє відношення відповідності процесом і визначеною потребою соціальної системи. Зразком для подібного розуміння функції послужило сформоване в біології представлення про функції органів у біологічному організмі, представлення, засвоєне потім біоорганічною школою (органіцизмом) у соціології.

З'єднавши властивий органіцизму погляд на суспільство як на інтегроване ціле, що складається з взаємозалежних частин, з ідеєю специфічності соціального організму в порівняння з біологічним, Дюркгейм створив один з перших варіантів структурного функціоналізму в соціології. Дослідження соціальної функції, чи соціальної ролі розглянутого явища, він вважав головною пізнавальною метою соціології. Узагалі Дюркгейм виходить із принципу функціональної обумовленості соціальних явищ. Він вважає, що кожний більш-менш значний звичай чи інститут, якщо вони існують досить довго, відповідають визначеній соціальній потребі, якими б безглуздими чи шкідливими вони ні здавалися з раціональної точки зору.


У своїй праці «Елементарні форми релігійного життя» у якості «головного постулату соціології» він проголошує: «...Створений людьми інститут не може базуватися на омані й обмані; у противному випадку він не міг би скільки-небудь довго зберігатися. Якби він не коренився в природі речей, він зустрів би в ній опір, який не зміг би перебороти». Важливе значення для розвитку соціологічного знання мало поняття анемії, яким Дюркгейм позначає стан ціннісно-нормативного вакууму, характерного для перехідних і кризових періодів і стані в розвитку суспільств, коли старі норми і цінності перестають діяти, а нові ще не установилися'.

Робота «Метод соціології» (заголовок в оригіналі - «Правила соціологічного методу») спочатку була опублікована в 1894 р. у виді серії статей, а в наступному році з невеликими змінами і передмовою була видана окремою книгою. Написана по гарячих слідах недавно опублікованої попередньої книги, вона заснована па досвіді попереднього дослідження і містить розвиток деяких висунутих у ньому ідей. «Метод соціології» багато в чому перегукується з «Міркуванням про метод» Декарта. По рішучості, стислості і чіткості стилю ця робота з повною підставою може бути віднесена до жанру маніфесту. Дюркгейм прагне дати чіткий опис способів збагнення соціологічної істини: визначення і спостереження соціальних фактів, соціологічного доказу, розрізнення «нормальних» і «патологічних» явищ, конструювання соціальних типів, описи і пояснення фактів. Сама спроба систематизації й обґрунтування соціологічного методу була новим явищем для того часу.

У «Методі соціології» проявилося прагнення Дюркгейма будувати соціальну науку не тільки на емпіричному, але і на методологічно обґрунтованому фундаменті: звідси його поняття «методична соціологія». Такий підхід протистояв хаотичному і довільному підбору фактів для обґрунтування тих чи інших упереджених ідей. У той же час він був спрямований проти дилетантизму і поверховості, характерних для багатьох праць по соціальних питаннях. Дюркгейм випробував глибоку ворожість до таких праць, вважаючи, що вони лише дискредитують соціальну науку. У зв'язку з цим слід зазначити і неявно присутній етичний пафос у «Методі соціології». Сформульовані в ньому «правила» - більше, ніж просто методи дослідження і процедури. Це свого роду методологічні заповіді дослідника. У кінцевому рахунку вони ґрунтуються на вимозі інтелектуальної, наукової чесності, звільнення наукового дослідження від усяких політичних, релігійних, метафізичних і інших забобонів, що перешкоджають збагненню істини і приносять чимало лих на практиці. Це етика чесного неупередженого пізнання. У даному відношенні позиція Дюркгейма була близька позиції Макса Вебера, вираженої в його знаменитій роботі «Наука як професія».


ВИСНОВКИ

Дюркгейм - один із загальновизнаних творців соціології як науки, як професії і предмета викладання. Вплив його ідей присутній у всіляких галузях соціологічного знання: від загальної соціологічної теорії до суто емпіричних і прикладних досліджень. Усі більш-менш значні соціологічні теорії XX в. так чи інакше співвідносилися з теорією засновника Французької соціологічної школи. У самих різних країнах світу формування соціології відбувалося під впливом дюркгеймівських ідей.

Вплив Дюркгейма на західну соціологію в наш час загальновизнаний. Учений звернув увагу на фундаментальні проблеми соціологічної науки - і цим пояснюється його популярність у Франції кінця XIX - першої третини XX ст., розповсюдженість впливу його ідей в інших країнах Європи та Америки, а також цікавість до його вчення в наш час.

Природа суспільства, його інтегративний початок, його "здоровий" і "патологічний" стан, методи соціологічного дослідження і статус соціології як науки - всі ці проблеми, які вирішуються з позицій цілісної філософсько-соціологічної концепції, безперечно належать до числа найважливіших проблем теоретичної соціології. Слідом за Контом Дюркгейм розглядав суспільство головним чином як сферу солідарності, згуртованості, згоди. Не випадкове вивчення згоди в соціології вважається дюркгеймівською традицією. Доводячи «нормальний» характер солідарності в суспільстві і «анормальний» характер її відсутності, Дюркгейм значною мірою видавав бажане за дійсне. За це він піддавався цілком обґрунтованій критиці. Він надмірно оптимістично оцінив реальність і перспективи «органічної» солідарності і недооцінив імовірність виникнення нових форм (чи відродження) «механічної» солідарності в тоталітарних суспільствах.

Важливе значення в соціології Дюркгейма мало трактування суспільства як переважно моральної реальності. Як і для Конта, соціальне питання для нього було не стільки економіко-політичним, скільки морально-релігійним питанням. Мораль Дюркгейм розумів як практичну, діючу, реальну силу; усе, що не має серйозної моральної підстави, з його погляду, носить неміцний і тимчасовий характер.


Проголосивши основним принципом своєї методології необхідність вивчати соціальні факти як речі, він відстоював погляд на соціологію як на строгу об'єктивну науку, вільну від усякого роду ідеологічних забобонів і умоглядних спекуляцій. Безумовно, у його вірі в науку було чимало наївного й утопічного. Але, проте, ця віра, що спиралася на глибоку логічну аргументацію і власні наукові дослідження Дюркгейма, зіграла величезну роль у становленні соціології, визнанні її наукового статусу й авторитету.

Дюркгейм уніс найважливіший вклад у становлення і твердження професійної соціологічної етики. У своїх працях він доводив особливе значення професійної етики в сучасному суспільстві. Своєю власною діяльністю він демонстрував високий зразок цієї етики в сфері соціальної науки. Дюркгейм виходив з необхідності практичної орієнтації соціологічного знання. Але для того щоб ця орієнтація могла здійснитися, для того щоб соціологія приносила користь суспільству, він вважав за необхідне в процесі пізнання відокремлювати професійну етику соціолога від цивільної етики, пізнавальні цінності - від будь-яких інших.

В останні десятиліття спадщина Дюркгейма і його школи в різних країнах активно досліджується, інтерпретується і переосмислюється. Наукове співтовариство продовжує вважати, що ця спадщина є актуальною і плідною для розвитку соціологічного знання.

Література

1. Дюркгейм Е. Соціологія. Її предмет, метод, призначення. М., 1995.

2. Лавриненко В.Н. Соціологія. М., 2001.

3. Соціологія: короткий енциклопедичний словник / За ред. В.І.Воловича. К., 1998.

4. Дюркгейм Э. Самоубийство. Социологический этюд. СПб., 1912.

5. Гофман А.Б. Лекції по соціології, М., 1997.