refik.in.ua 1 2 3

1. Політична доктрина Нікколо Макіавеллі. Ідеальний володар. Ідея співвідношення політики та моралі.


Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілий ряд творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, виступає користь і успішність у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям.

Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в ХХ ст. став сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступив у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі організовував геноцид проти них, возвеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, характерне для античних філософів політики, зустріло відкриту опозицію в працях раїшєбуржуазних теоретиків політики. Найбільш рельєфно виявилося в працях італійського мислителя і державного діяча Нікколо Макіавеллі. Виходячи з спостережень над дійсністю політичного життя міст роздрібненої Італії, Нікколо Макіавеллі приходить до висновку про принциповий незбіг сфери політики і миру, моральних цінностей. Політична мета вимагає для свого здійснення будь-яких засобів, в тому числі і аморальних, що «для врятування держави не слід зупинятися ні перед якими міркуваннями справедливості або кривди, людяності або жорстокості...», «Батьківщину треба захищати засобами славетними або ганебними, лише б захищати її добре».

Найцікавішим із погляду співвідношення політики і моралі є розділ «Государя» під назвою «Про те, як государі повинні тримати слово». Макіавеллі не є циніком хоча б через те, що він вважав, що вірність даному слову, прямодушність і неухильна чесність — безумовно похвальні чесноти государя. Але, разом з тим, епоха, у якій він жив, була доволі цинічною. «…ми знаємо з досвіду, що у наш час великі справи вдавались лише тим, хто не прагнув стримати дане слово і умів, кого потрібно, обвести навколо пальця; такі государі в результаті досягли більшого успіху, аніж ті, які ставили на чесність», - зазначав Макіавеллі. Письменник з Флоренції вважав, що государеві не потрібно володіти всіма названими чеснотами, головне – створювати образ, ніби він володіє ними. Більше того, Макіавеллі вважав, що володіти цими чеснотами і неухильно їм слідувати — навіть шкідливо, а створювати видимість володіння ними – корисно. государ повинен стежити за тим, щоб його дії не викликали ненависть чи презирство підданих. Якщо в цьому він досягне успіху, то свою справу він зробив й інші його пороки не несуть жодної небезпеки для нього. Породити ненависть до себе государі можуть лише посяганням на майно і жінок своїх підданих, а отже допоки це зачіпатись не буде, доти велика частина людей задоволена своїм життям. На сучасному етапі вимоги до государя стали дещо іншими і, в першу чергу, посягання на права людини і громадянина можуть стати причиною росту недовіри до нього.


2. Політичні ідеї Реформації (М.Лютер, Т.Мюнцер, Ж.Кальвін).

У першій половині XVI ст. в Західній і Централь­ній Європі розгорнувся широкий суспільний рух, спрямований проти феодальних пережитків, за демократичну реформу като­лицької церкви, що одержав назву Реформації. Участь у реформаційному русі різних опозиційних сил (від частини дворянства і князів до селян і плебеїв) визначала наявність у ньому дуже різнорідних політичних програм, уявлень про державу, право, закон.

Головним вогнищем європейської Реформації була Німеч­чина. Початок їй поклав професор Віттенберзького університе­ту доктор богослов´я Мартін Лютер (1483 —1546). Саме він сфор­мулював ті релігійно-політичні гасла, що спочатку надихнули і згуртували в Німеччині всіх поборників Реформації.

Мартін Лютер виступив рішучим противником папи римсько­го і католицької церкви як посередників між Богом і мирянами. Спасіння досягається винятково вірою, стверджував він, і ко­жен віруючий не має потреби в посередниках у своїх відноси­нах з Богом. Ніхто з людей не має переваги над собі подібними: клір нічим не відрізняється від мирян, усі стани рівноправні. Єдине джерело віри — Біблія. Вчення «батьків церкви», булли і енцик­ліки папи римського — лише людські установлення, що підля­гають раціональній оцінці і критиці.

За Лютером, усіх людей можна розділити на дві частини: од­них зарахувати до божого царства (праведників), інших — до світського. «І якби увесь світ складався зі справжніх християн, тобто з істинно віруючих, — писав він у творі «Про світську владу. Якою мірою їй варто коритися» (1523), — то не було б необхідності чи користі ні в князях, ні в королях, ні в панах, ні в мечі, ні в законі». Але їх менша частина: злих завжди більше, ніж благочестивих. Тому Бог заснував два царства і два прав­ління — духовне і світське, підкоривши людей мечу і закону, «щоб вони не могли чинити зла, жили з миром і любов´ю».

Як далеко сягає світська влада? — порушує питання Лютер у головній частині свого наставления. І відповідає: світське прав­ління має закони, що сягають не далі тіла і майна людини. її вну­трішній, духовний світ поза юрисдикції держави, поза підпо­рядкування її законам. Тому, якщо світська влада чи єпископи насмілюються диктувати закони душам, вони грубо втручають­ся в правління Господа. Заслугою Лютера був висновок про те, що свобода думки і совісті є передумовою й обов´язковою озна­кою антидеспотичного, демократично організованого суспільства.


Таким чином, Лютер відстоював самостійність держави сто­совно церкви, виступав проти привілеїв католицького духівни­цтва і їх прагнення керувати християнами і нехристиянами. Ідея посилення державної влади ставала характерною рисою німець­кої правосвідомості.

М. Лютер вважав природне право основою порядку в держа­ві, основою законодавства.^ На його думку, у світській державі необхідні хороші і справедливі закони. Але навіть «занадто багато зводів законів» не забезпечать справедливість у державі, якщо князь не буде керуватися реальними інтересами, обумовленими людським розумом.

Більш радикальну програму Реформації запропонував вата­жок Селянської війни в Німеччині (1524—1526) Томас Мюнцер (бл. 1490—1525). У своїй «Празькій відозві» він таврує «прокля­тих попів» і вчених-богословів, що діяли по «диявольському на-ущенню» і не пояснили як слід «божого порядку». Наш розум — доказ того, що ми — діти божі. У «Проповіді перед князями» Мюнцер говорив про необхідність і неминучість швидкої Рефор­мації, нинішню державу називав «царством диявола».

Програмні документи повсталих селян, підготовлених най­ближчим оточенням Мюнцера, закликали всі селянські громади об´єднатися в «християнський союз і братерство», у якому уста­новиться справедливий суспільний лад, де принципом буде слу­жіння «загальній користі». Таким чином, заклик до соціального перевороту і встановлення фактично народної влади, повернення до християнської рівності і демократичної церкви, «божої спра­ведливості» і правосудця — основне в політичній програмі Т. Мюн­цера.

Помітний вплив на результати Реформації справив Жан Кальвін (1509—1564). Його критика існуючого в «Настанові у християнській вірі» (1536 ) була поміркованою і по-своєму конструктивною. Усяку владу в державі він вважав божественною. Засуджуючи феодально-монархічні кола за насильства, сваво­лю і беззаконня, пророкував їм божу кару. Право на спротив тиранії Кальвін визнавав тільки за органами влади, церквою і представницькими установами. Лише коли вичерпані всі ле­гальні форми спротиву, допускав непокору і скинення тирана. Віддавав перевагу аристократичній формі правління або її спо­лученню з демократією. Проповідував набожність, доброчес­ність, працьовитість і покірність владі, закликав додержуватись морального закону.


Протестантській етиці відповідала і практична діяльність Кальвіна: він заснував у Женеві нову церкву, керовану вибор­ною консисторією (пресвітери (старійшини), проповідник і ди­якон). Спочатку Кальвін ставив консисторії вище державних органів (женевська консисторія фактично підкорила собі магістрат міста). Кальвін писав про можливість опору магістратів королю у випадку попрания божественних законів, обмеження волі народу. Згодом затвердилася ідея незалежності кальвініст­ської церкви від держави. У XVI—XVII ст. кальвінізм значно поширився у Швейцарії, Нідерландах, Франції, Англії, Шот­ландії, Польщі, у північноамериканських колоніях. Внаслідок Реформації від католицької церкви відійшли лю­теранська, протестантська церкви.

У ході Реформації серед французьких і шотландських кальві­ністів поширились твори монархомахів (тираноборців) (Ф. Гот-ман, Ю. Брут, Т. Без, Дж. Бьюкенен та ін.). З позицій феодаль­ної аристократії і дворянської опозиції вони засуджували тиранію королів, вимагали обмеження їх влади становими установами, надання народу права зміщати і вибирати монарха, закликали до опору тиранам. Підкреслювали, що суверенітет народу вище прерогатив монарха, зв´язаного умовами договору зі своїми під­даними. Тільки дотримання його умов робить державність нор­мальною, а владу государя — законною.

На думку Ла Боесі, ярмо тиранії суперечить природі, свободі і рівності людей. Виникнувши різними способами (спадкування, сила, договір), тиранія тримається звичкою народу до рабства. Воно є добровільним, оскільки народ терпить тирана, його при­мхи і злодіяння внаслідок боягузтва, страху, породжених тираніч­ним режимом. Государі всіляко культивують у своїх підданих звичку усвідомлювати і відчувати себе безправними рабами. Ти­ран, стверджує Ла Боесі, спирається на наближених, хто корис-тається його милостями, ті у свою чергу мають своїх наближених і т. д. Так утворюється ціла піраміда підручних, де кожний кори­стується своїм положенням: наживаються і процвітають, допо­магаючи монарху експлуатувати народ і панувати над ним. Дер­жава, вважав французький тираноборець, це об´єднання тиранів, з яких вищі спираються на нижчих і в той же час при нагоді гра­бують їх. Сила тирана в тім, що за допомогою наближених, «ма­леньких тиранчиків», і своїх прихильників він розколює народ.

3. Політичні погляди Ж.Бодена, Р.Декарта, Б.Паскаля, Г.Гроція, Б.Спінози.

Феодальна роздрібненість і міжконфесійна релігійна ворожнеча гальмували становлення в Західній Європі сильних централізованих держав. У боротьбі за формування такої держави уФранції в останній третині XVI ст. склалося вчення видатного політичного мислителя Жана Бодена (1530—1596). Погляди на державу, на шляхи й методи зміцнення централізованої монархічної влади він виклав головним чином у праці «Шість книг про республіку» (1576), назва якої не суперечить змістові, бо під «республікою» автор мав на увазі державу взагалі.

Ж. Боден визначає державу як управління спільним у множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою наоснові права. Осередком держави у нього виступає сім'я (домогосподарство). За своїм статусом глава сім'ї є прообразом і відображенням державної влади. Держава як організація виникає в результаті угоди, і вища її мета полягає не в забезпеченні зовнішнього благоденства людей, а в тому, щоб, гарантуючи мир у спільноті й захищаючи її від зовнішнього нападу, піклуватися про істинне щастя індивідів. Не повинно бути жодних причин для виступів проти держави, бо вона суверенна.

Розробка теорії державного суверенітету є найвагомішим внеском Ж. Бодена у розвиток політичної думки. Суверенітет він розуміє як абсолютну, постійну й неподільну владу. Абсолютність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада

не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності. Постійність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада існуватиме незмінно невизначено тривалий час. Неподільність суверенної влади проявляється в тому, що вона ні з ким не ділить своїх прерогатив, не може бути ніяких органів, які стояли б над або поряд з нею. Ж. Боден виокремлює такі п'ять основних ознак суверенітету: видання законів, обов'язкових для всіх; вирішення питань війни і миру; призначення посадових осіб; дія як суду в останній інстанції; помилування.

Проте Ж. Боден не вважає суверенітет державної влади абсолютно необмеженим. Суверенітет є абсолютним лише у сфері діяльності державної влади. Він не поширюється на відносини, зумовлені божественними і природними законами, приватною власністю. А тому держава не повинна втручатися у справи сім'ї, порушувати принцип віротерпимості, особливо збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників. Правитель, який посягає на приватну власність, втручається в сім'ю, нехтує природними й божественними законами, є тираном і заслуговує на смерть.


Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії. На його думку, вона є найприроднішою з усіх форм. Подібно до того, як у Всесвіті над усім панує Бог, а на небі — Сонце, так і в людської спільноти має бути один правитель. Проте це зовсім не означає категоричного заперечення мислителем окремих елементів аристократичного й демократичного правління за умов монархізму. Аристократичні елементи можливі, зокрема, тоді, коли правитель призначає на посади лише знатних і багатих. Демократичні елементи з'являються в державному управлінні у разі відкриття монархом доступу до посад практично всім вільним і розумним індивідам. Найкращою, за Ж. Боденом, є така держава, вякій суверенітет належить монархові, а управління має аристократичний і демократичний характер. Таку державу він називає королівською монархією.

Таким чином, доводячи необхідність державного суверенітету, сильної монархічної влади, Ж. Боден водночас накреслював межі діяльності державної влади.

***Теорії природного права і суспільного договору знайшли свій подальший розвиток у творчості великого голландського філософа й політичного мислителя Баруха (Бенедикта) Спінози (1632-1677), зокрема у його працях "Богословсько-політичний трактат" (1670) і "Політичний трактат" (1677).

Уприродному стані, вважав Б. Спіноза, люди мали право робити все на власний розсуд, однак реалізація цього права залежала від фактичної сили кожної людини. За відсутності у природному стані будь-якого спільного для всіх права неможливі самозбереження людей, їх безпечне існування, досягнення ними своїх бажань. Необхідність у самозбереженні штовхає людей до переходу з допомогою спільного договору від природного до громадянського стану, тобто до суспільства й держави, які Б. Спіноза не розрізняв.

Укладенням договору право і сила кожної людини були перенесені на суспільство й державу, яка приборкує пристрасті та непомірні устремління людей і примушує їх жити за "законами розуму" - у мирі й безпеці.


Відмітною ознакою громадянського стану Б. Спіноза вважає наявність верховної влади, втіленням якої є держава. Верховна влада не пов'язана ніякими законами, і всі повинні їй у всьому підкорятись. До відання верховної влади належать:


    1. прийняття, тлумачення і відміна законів

    2. правосуддя

    3. призначення посадових осіб

    4. вирішення питань війни і миру

Водночас влада держави не поширюється на природне право, яке піддані зберігають і після укладення суспільного договору. У громадянському стані зберігається свобода совісті і слова, бо держава не в змозі примусити громадян думати й говорити саме так, а не інакше.

Відмінність між природним і громадянським станом полягає в тому, що в останньому на додаток до природного права людей з'являється ще й природне право держави, тобто загальне для всіх право, спільний гарант і захисник безпеки.

Б. Спіноза заперечував право підданих на опір верховній владі, на зміну чи порушення конституюючих державу договорів і законів. Однак він вважав, що порушення державою умов суспільного договору руйнує сам договір, викликає у підданих обурення й виправдовує їхнє природне право на опір владі.



следующая страница >>