refik.in.ua 1 2 ... 14 15



ГРИЩУК О.В., ДОБОШ З.А.

КОНВЕРГЕНЦІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ І ПРАВА:

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Монографія

ЛЬВІВ 2013



УДК 340.12

ББК

Рецензенти

А.С. Токарська, доктор юридичних наук, професор,

О.П. Донченко, кандидат юридичних наук, доцент.

Грищук О.В., Добош З.А.

Конвергенція справедливості і права: філософсько-правовий аспект. – Л.: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. – с.

ISBN

Монографія є комплексним філософсько-правовим дослідженням конвергенції справедливості і права. Відправною точкою процесу конвергенції цих явищ бачиться виникнення права як способу вирішення конфліктів, що втілило первісні уявлення про справедливість. Історичні особливості перебігу (етапи) відображені у сфері дії цих явищ, їхніх змістовних характеристиках, а результат втілений у понятті правової справедливості. Визначено основні напрями конвергенції справедливості і права, які, зокрема, проявляються у здатності справедливості обумовлювати право з позицій моралі, з позицій цінностей, визначати мету права, формувати образ права, забезпечувати призначення права, конкретизувати та раціоналізувати право, виявляти сутність права та визначати першооснову у праві. В процесі загальнофілософської характеристики обумовленості права, зокрема його прояву як природного явища, обґрунтовано висновок про джерельні можливості справедливості щодо природного права.

Розрахована на науковців, юристів-практиків, викладачів вищих навчальних закладів, аспірантів, студентів, представників органів державної влади та місцевого самоврядування, політичних партій та громадських організацій, усіх, хто цікавиться проблемами філософії права.

Грищук О.В., Добош З.А., 2013

Львівський державний університет

внутрішніх справ, 2013

ВСТУП


Актуальність теми дослідження. Правова система України зазнає на сьогодні істотних змін. Це зумовлено насамперед трансформацією правосвідомості українського суспільства як однієї із складових такої системи. Коли європейська правова традиція склалася з огляду на пріоритет суспільства над особою, у країнах загального права панував постулат про перевагу особи над суспільством, то в державах із тоталітарними режимами у праві втілилися засади домінування держави над особою. За таких обставин право формувалося не завдяки зусиллям всього суспільства, а створювалося авторитетом влади. При цьому ігнорувалися вимоги природного права та його основні цінності.

Конституційне проголошення людини найвищою соціальною цінністю визначило нові правові стандарти, нову правову ідеологію, а, отже, і кардинально нові засади функціонування правової системи. Усі її елементи були піддані ревізії. Але тільки системний характер перетворень може забезпечити «безперебійне» і ефективне оновлення правової системи: нова соціальна і правова орієнтація, правосвідомість повинні були б гарантуватися і перетворенням традиційної системи джерел права. Тільки завдяки джерелам права основні правові цінності здатні реально увійти у правову систему і перетворитися із інструментів правосвідомості у реально діючі нормативи. Саме тому окремих досліджень потребують джерела права, перш за все природного, саме тому правові цінності, серед яких рівність, свобода і справедливість, продовжують бути актуальними темами дослідження правової науки.

Справедливість займає визначальне місце серед цінностей, що становлять онтологічну основу права і є похідними від людської гідності. В юридичній та філософській літературі неодноразово підкреслювався саме ціннісний характер справедливості. Висловлюються думки, що справедливість є попередньою умовою здійснення всіх інших цінностей, що визначають орієнтири в життєдіяльності людини. Крім того, зауважують, що справедливість має нормативну природу, належить до компетенції практичного розуму. Це означає, що вона більш чутлива до відмінностей, менш універсалізована, а мінімум справедливості в суспільстві гарантується правом. Право ґрунтується на «усередненій» нормі справедливості, а тому чим різноріднішим є суспільство, тим відчутнішим є дефіцит справедливості та тенденції її перетворення в свою протилежність. Однак зміст і суть справедливості у всі часи передає біблійний вислів: «кожному своє».


Не менш важливою залишається також проблема критеріїв оцінки правових явищ. Справедливості ж, як основній правовій цінності, належить визначальна роль у розумінні права, побудови його інститутів, у формулюванні вимог, що ставляться перед правовим регулюванням відносин у сучасному суспільстві. Відповідно процес конвергенції справедливості і права здатний виступити гарантією ефективності права, а отже, підтвердити його цінність як найбільш дієвого соціального регулятора.

РОЗДІЛ 1

СТАН ДОСЛІДЖЕННЯ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИХ ПРОБЛЕМ КОНВЕРГЕНЦІЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ І ПРАВА
Серед цінностей, що становлять онтологічну основу права визначальне місце займає справедливість. В юридичній та філософській літературі неодноразово підкреслювався саме ціннісний характер справедливості. Так, справедливість «визначається як поняття моральної свідомості, що характеризує захід впливу та вимоги прав і благ особистостей або соціальної спільноти, міру вимогливості до особистості, правомірність оцінки економічних, політичних, правових явищ дійсності і вчинків людей, а також їх самооцінки» [24, с. 13]. Висловлюються думки, що справедливість є попередньою умовою здійснення всіх інших цінностей, що визначають орієнтири в життєдіяльності людини. Крім того, зауважують, що справедливість має нормативну природу, належить до компетенції практичного розуму. Це означає, що вона більш чутлива до відмінностей, менш універсалізована. Мінімум справедливості в суспільстві гарантується правом. Однак право ґрунтується на «усередненій» нормі справедливості, а тому чим різноріднішим є суспільство, тим відчутнішим є дефіцит справедливості та тенденції її перетворення в свою протилежність. Зміст і суть справедливості передає біблійний вислів: «кожному своє» [50, с. 99].

Конвергенція розглядається як сходження, наближення [152, с. 87], збіг ознак, властивостей у явищах, незалежних між собою [147, с. 876]. Відповідно проблема співвідношення справедливості і права, яка має дуже давню історію, не є нічим іншим, як проблемою їх конвергенції. Будучи різними явищами, справедливість і право мають безліч точок стикування, які впродовж віків досліджуються мислителями, вченими. Сучасні філософсько-правові розробки цієї тематики будуються насамперед на працях:


  • Платона, який одним із перших сформулював концепцію справедливості у її зв’язці із державою та правом в античні часи [153; 154];

  • Аристотеля - обговорення ним питання про те, як добитися в суді справедливості, загальновизнано одним із важливих етапів розвитку юриспруденції [12, с. 376];

  • Цицерона, що повністю окреслив проблематику справедливості у її стосунках із правом [232];

  • Ульпіана та запропонованого ним найуніверсальнішого формулювання справедливості [213].

Пошук транскультурного критерію справедливості сигналізує про те, що філософи знову хочуть покинути «платонівську печеру», в якій вони зараз коротають свої дні. У світлі розуму справедливість повинна звільнитися від міркувань класу, групи, сім’ї, статусу, національності, віку, тобто категорій, які повністю належать «платонівській печері» [88, с. 388] відповідно сьогодні можна виокремити певні тенденції у вивченні конвергенції досліджуваних явищ.

Першою - є комплексний підхід, що дозволяє розглядати справедливість як складну етико-соціальну і філософсько-правову категорію. Хоча справедливість, як відзначає Е.А.Лукашева, часто оголошується етиками як категорія специфічно-моральна, а юристами - як специфічно – правова [112, с. 88], проте як і права та свободи людини її не можна віднести до предмету тієї чи іншої окремої соціальної науки чи галузі знань (соціології, політології, політекономії, юриспруденції чи етики [73, с. 100].

В.П. Малахов відносить ідею справедливості до моральної свідомості, а той факт, що міркування справедливості постійно присутні у правових відносинах лише свідчить про реальну переплетеність різних форм соціально-духовної організації життя людей [121, с. 155].

Досліджуючи еволюцію моральної концепції справедливості, російські вчені довели, що в основі такої концепції три уявлення : 1) моральне добро (правда, чесність); 2) рівноцінність людей; 3) відплата згідно заслуг. При цьому ведуча асоціація справедливості – торжество правди, тобто добра. Справедливість таким чином, виступає у якості морального закону в суспільстві і міжособистісних стосунках, будучи моральним аналогом права [14, с. 105].


Г.Радбрух вважає, що справедливість представляє собою особливий феномен, що не може бути зведений ні до морального ідеалу, ні до права [171, с. 10].

Такої ж позиції дотримується і О.В.Мартишин, відзначаючи, що справедливість не містить в собі механізму здійснення своїх вимог, в той же час як право містить в собі засоби реалізації – санкції, можливість звернення до законного примусу, здійснюваного державними органами [126, с. 7].

Своєрідною філософською категорією, яка знаходить своє закріплення у праві називає справедливість І.І.Андріановская. Це зумовлюється тим, на думку вченої, що визначення справедливості у праві є достатньо складним, виходячи зі співпадіння у змістовному виразі лінгвістичного значення самих категорій «справедливість» і «право». Першопочатково пояснюючи значення слів, категорій «справедливість», «право», «правосуддя», «істина», у змістовному сенсі, вчені уявляли ці категорії ідентичними і посилалися на їх загальну основу «права» [8, с. 22].

Позицію визнання справедливості правовою категорією підтримують автори монографії, присвяченої принципу верховенства права. А саме, вони вказують, що однією із найдавніших підстав для визначення правового характеру закону є категорія справедливості [163, с. 122].

Лон Фуллер у згаданій дискусії використовує розмежування «моралі прагнення, стремління» і «моралі обов’язку», окреслюючи тим самим співвідношення категорій справедливості і права [223, с. 14].

Тому підставним бачиться те, що часто обговорюється подвійна – юридична і етична природа справедливості, оскільки справедливість є тим принципом, де мораль і право найбільш тісно взаємодіють і виражають свій ціннісний потенціал та зміст [16, с. 88].

Г.Д.Гурвіч підсумовував такі дискусії наступним чином: враховуючи тісний взаємозв’язок понять права і справедливості, в тих випадках, коли відсутня диферентація права від сукупності моральних, релігійних та інших норм, і в тих випадках, коли дослідник примикає до філософських концепцій, в рамках яких подібна диферентація виявляється неможливою, термін «справедливість» розуміється у дуже широкому значенні і означає усю моральність в цілому. І лише за умови встановлення чіткого розмежування між моральним ідеалом, ідеалом релігійним і справедливістю можна чітко визначити саме поняття справедливості [57, с. 284].


Ми, в свою чергу, приєднуємося до позиції, прийнятої Ю.А.Тихомировим, який відзначав чергу, низку факторів, що неминуче впливають на правотворчість і правозастосування, і не дозволяють зробити правову систему закритою і аксіоматичною. Це, зокрема, система пануючих у суспільстві цінностей, у тому числі і таких, що існують у формі суспільних уявлень про справедливість, масових очікувань, традиції правозастосування, рівень освіти учасників обороту, рівень розвитку науки, в тому числі і правової, наявність значимого суспільного і публічного інтересу, що зумовлюється суспільними викликами [160, с. 45].

Саме такий підхід створює сприятливе методологічне підгрунтя для досліджень явищ справедливості і права, їх «відкритість» одне для одного, що відповідає ідеї конвергентності.

Другою тенденцією бачиться дослідження правових можливостей справедливості. Тобто вчені обговорюють її функції, прояви у правовій площині, а саме, у праві, у правовому регулюванні, зокрема правотворчості і правозастосуванні, у законодавстві. А саме, досліджуючи співвідношення справедливості і права, Фрідріх фон Хайєк вказав, що право, яке складається із правил фізичної поведінки, має зовсім інший статус, який зумовлює для нього особливу назву (nomos) і також демонструє надзвичайну важливість відмежування його від інших розпоряджень також іменованих правом, так, щоб у процесі розвитку цього виду права було чітко видно його особливі характеристики. Причина тут в тому, що, якщо ми хочемо зберегти вільне суспільство, то тільки та частина права, яка складається із правил справедливої поведінки, повинна бути зобов’язуюча і обов’язкова для приватної особи – громадянина, а інша частина права повинна бути обов’язкова для членів урядових організацій. Ми побачимо, що втрата віри у право, що слугує справедливості, а не приватним інтересам чи приватним цілям уряду, є головною причиною поступального розмивання особистої свободи [225, с. 202].

У Т.Р.С.Аллана, процесуальний ідеал природної справедливості – ідеал справедливого судочинства, щоб він міг гарантувати належний захист від авторитарності влади [7, с. 10].


Як основоположний принцип – засаду права вирізняє справедливість С.П.Погребняк. Він досліджує об’єктивну і суб’єктивну справедливість, формальну, змістовну і процедурну (суто процедурну, абсолютну і неабсолютну процедурну справедливість), роблячи при цьому висновок, що всі види справедливості тісно пов’язані між собою, при цьому детально аналізує її роль у правотворчості і судочинстві [156, с. 39].

С.І. Максимов визначає право через справедливість, тобто право – це втілена та закріплена в предметно-інституційних формах регулювання зовнішньої поведінки людей справедливість [119, с. 171]. В.С.Нерсесянц обстоює виключно правову, а не позаправову природу справедливості [142].

В свою чергу, А.А.Соловйова досліджує елементи концепції правової справедливості: рівність, диференціацію та індивідуалізацію – їх взаємозв’язок на різних стадіях правового регулювання [194].

Як якість правового закону, оцінює справедливість М.І.Козюбра [100, с. 84]. В.С.Нерсесянц, аналізуючи проблему правового закону, формулює поняття «формальної справедливості», що означає не співпадіння прав і обов’язків, а їх баланс, що визначається нормами об’єктивного права (закону) в якості допустимого, прийнятного для даних умов (місця і часу) компромісного співвідношення. Це і є, на його думку, формальна правова справедливість в дії [138, с. 208].

Правову функцію справедливості констатують автори Енциклопедичного словаря з прав людини і полягає вона, на їх думку, у легітимації такої конфігурації законів, інститутів, колективних практик, з якою солідарні більшість членів суспільства [159, с. 234].

І на кінець, на прив’язку справедливості до міжнародного права вказує А.Г.Мучник, розуміючи під справедливістю об’єктивний закон спілкування між людьми, етносами і народами, згідно із яким кожен поважає гідність, свободу і права один одного і, відповідно, кожен отримує належне з позицій загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Це стиль, внутрішня логіка політики, державної діяльності і образ правління у правовій державі, основний критерій для оцінки правової якості держави і законодавства будь-якої країни [136, с. 410].


Третьою тенденцією є, на наш погляд, дослідження справедливості та супроводжуючих її категорій у праві.

Загальний принцип, який можна виявити, аналізуючи різні втілення ідеї справедливості, полягає у тому, що стосовно один одного люди мають право на певний відносний стан рівності або загальним і безумовним моментом усіх сучасних концепцій справедливості є ідея прав людини, тобто визнання однакового поводження з людьми і відмова від привілеїв та імунітетів, пов’язаних із національними релігійними ознаками, або нерівності, відповідно до якої розподіляються блага. Саме образ людини, на думку О.Г.Данильяна, багато у чому визначає вибір концепції справедливості [220, с. 172]. Дуже активно в науковій літературі обговорюється проблема справедливості та рівності. Так, Г.І. Іконнікова розуміє справедливість як правову рівність. На її думку, філософсько-правове бачення справедливості включає: 1) рівність всіх в одинаковій дії в одинакових умовах; 2) взаємозв’язок вчиненого і розплати; 3) рівновага між втратою і набутим (справедливий обмін). Але самий простий зміст принципу справедливості полягає у вимозі дотримання рівності [78, с. 267].

Як цінності, що є похідними від людської гідності і становлять онтологічну основу права, досліджує справедливість, свободу і рівність О.В.Грищук [50, с. 105–146].

Паралельно аналізують вчені також справедливість і еквівалентність, зокрема справедливість називають буттям еквівалентності в моралі. Принцип справедливості, як вважає В.М.Сирих, не наділений всезагальною дією у праві, оскільки: 1) предмет правового регулювання значно ширший за сферу дії справедливості у праві; 2) є низка правових відносин, які не повною мірою відповідають вимогам моралі; 3) справедливість є частиною правосвідомості і знаходиться за межами права. Саме тому, на його думку, основною ознакою права є не справедливість, а еквівалентність [200, с. 422].

Ж.-Л.Бержель розмежовує справедливість і користь у праві: різні правові системи стикаються із двома головними альтернативами – справедливість чи корисність, з одного боку, та індивідуалізм чи колективізм, з другого. І в результаті вчений приходить до висновку, що ідеологічною основою кожної правової системи можуть бути і ідея корисності, і ідея справедливості, які можуть виступати в такій ролі або почергово, або одночасно [25, с. 63].


О.М.Тарасишин вважає, що для правової культури України характерне прагнення розглядати поняття права в тісному взаємозв'язку з толерантністю і справедливістю. Відповідно справедливість розуміється як життєво важливий для збереження і розвитку суспільства ціннісно-етичний орієнтир, один із критеріїв оцінки всіх політичних і державно-правових явищ, покликаний служити загальному благу в цілому і окремо взятому індивідууму зокрема, будучи приблизно рівним розподілом вигод і тягот, що виникають із взаємодії в рамках суспільства, безсторонністю, істинністю, правильністю, обґрунтованістю правового реагування на ту чи іншу діяльність, вирішення суперечок про право і конфліктів, що виникають при цьому, рівність перед законом і судом, рівноправ'я, відповідність злочину і покарання, відповідність між метою законодавця і обраними ним засобами досягнення. Під толерантністю розуміється одна із чеснот і високих цінностей, що передбачає пошану і визнання рівності, відношення до іншої людини як до рівнодостойної особи, що виражається в свідомому придушенні відчуття неприйняття, викликаного всім тим, що знаменує в іншому інше, при цьому припускаючи настроєність на порозуміння і діалог з іншим, визнання і пошану його прав на відмінність, відмову зведення різноманіття до одноманітності або переважання будь-якої однієї точки зору, а також від домінування, насильства і насильницьких дій проти іншого через визнання в кожній людині рівноцінної істоти, яка має право на власні переконання, визнання різних людських культур, норм поведінки, прав іншого [203].

Такими, що тісно пов’язані і доповнюють один одного - принципами правореалізаційної діяльності, які сприяють посиленню соціальної сприйнятливості права взагалі і особливо в таких ситуаціях, коли людська поведінка найбільш важко піддається однозначній моральній та юридичній кваліфікації, вважають законність, справедливість і доцільність. При цьому законність виступає обумовленим закономірностями суспільного розвитку комплексним соціально-правовим явищем, яке складається з трьох взаємозв’язаних складових – принципу, методу і режиму існування держави, що полягає у розумінні, суворому і неухильному виконанні всіма суб’єктами правовідносин вимог законодавчих актів, які повинні відповідати принципу справедливості права як в процесі правореалізації, так і в процесі правотворчості [185].


Виокремлюють зв’язок категорії «справедливість» з поняттями «демократії і ринкової економіки», що означає відповідність державного устрою і правової системи та економічної сфери ідеальному нормативу принципу справедливості. Дух цього принципу є раціональним і емоційно-вольовим, водночас він потаємний і відкритий, вимогливий і дієвий. Згідно нього, держава має своїм обов’язком забезпечити кожному громадянину гідний рівень життя [117].

Справедливість і юридична відповідальність, у їх зв’язках і взаємодії досліджується П.Рікером, оскільки юридичне поняття відповідальності, з одного боку потерпає від суперництва концептів, а з іншого відзначається сталістю визначення ще з початку ХІХ ст., а також відсутністю «філософських предків стосовно того ж іменника, розщеплення та зміщення центру ваги у плані моральної філософії. А тому правник подає руку філософу і моралісту для віднайдення превентивної перестороги» [179, с. 60].

Також справедливість активізує у правовій площині категорію «довіра»: динаміка суспільної довіри зумовлюється обраною соціумом концепцією справедливості, а відповідно це впливає на роль і цінність права [36, с. 14].

Четвертою тенденцією бачиться наявність у поняттєво-термінологічному апараті правових досліджень утворень типу: «надправо» (С.В.Черниченко) [237], «неправове право», «неправо» (Г.Радбрух) [171], «сила права» (Г.І.Іконнікова) [78, с. 171], які теж, в свою чергу, вводять у сферу правового аналізу категорію справедливості, зокрема в рамках дослідження проблеми обумовленості права, його джерельності.

Таким чином, як відзначає О.Хеффе, першопочатково справедливість означала лише відповідність діючому праву. Однак вже давно поняття справедливості набуло більш широкого морального значення, не втрачаючи при цьому тісного зв’язку з правом. При першому наближенні воно означає зміст права з об’єктивної точки зору і добропорядність певної особи із суб’єктивної. В якості об’єктивної справедливості воно є основним поняттям людських потреб: предметом людських прагнень і людських вимог одночасно. Ні одна культура і ні одна епоха не бажають відмовлятися від справедливості. З давніх часів однією із основних цілей людства було те, щоб у світі запанувала справедливість [224, с. 10].


Саме тому не випадково, що у юридичній науці простежують процеси конвергенції. По – перше, мова йде про правову і моральну системи. А саме, Е.Н.Лукашева відзначає, що загальне у правовій і моральній системах визначається не тільки спільними для них суспільними відносинами, але і характером взаємодії внутрішніх структурних елементів цих систем, прямими і зворотніми зв’язками між відносинами, свідомістю, нормами, діалектикою взаємопереходів одних елементів в інші. Тільки врахування складних параметрів внутрішніх взаємозв’язків елементів кожної системи допомагає простежити єдність цих систем, що визначається їх орієнтацією на різні аспекти єдиних суспільних відносин. При цьому Е.А.Лукашева вказує на важливу обставину, яка зближує право і мораль: універсальні моральні категорії добра і зла, правові категорії правомірності і протиправності конкретизуються у загальній для цих соціальних регуляторів категорії справедливості [114, с. 131].

По – друге, вчені констатують яскраво виражений на сьогодні у правознавстві процес конвергенції юридичного позитивізму і теорій природного права. Це, як відзначають дослідники, особливо проявилося у поглядах Харта, який зовсім не заперечує той факт, що розвиток права відбувається під впливом моралі і що право у свою чергу виявляє вплив на розвиток моралі. А у 1983 році, аналізуючи концепцію природного права Дж.Фінніса, Харт визнав, що вона багато у чому компліментарна, а не ворожа юридичному позитивізму [227], адже Дж.Фінніс у монографії «Природне право і природні права» намагається сформулювати деяку ідею права як такого [247, с. 629].

У свою чергу Р.Алекси, критикуючи позитивістське розуміння права, відзначає, що існують як термінологічно, так і нормативно необхідні зв’язки між правом і мораллю [6, с. 27]. При цьому І.В.Лєксін навіть виокремлює «надпозитивне» праворозуміння. Його різновидом є моральне праворозуміння, яке складають психологічні концепції, природно-правова концепція праворозуміння і ціннісний підхід (теорії, що асоціюють право із вищими, що стоять над законодавством нормативами справедливості, рівності, моральності і гуманізму) [108, с. 143]. Усе наведене формує сприятливе теоретичне підґрунтя для дослідження процесу конвергенції справедливості і права.


следующая страница >>