refik.in.ua 1

У душі Володимира панував тихий і незвичний спокій. Його радувало все — і горобці в поросі, і дим із димарів, і молодиця з відрами. Він зайшов на шкільне подвір'я, сторож недовірливо до нього поставився, аж поки не подивився його, нового директора, документи. Повів у кімнату, завалену мотлохом та запилену. Прийшла висока худа вчителька Олександра Панасівна, якась ніби сердита — і за кілька хвилин помешкання вже блищало чистотою від її вправних рук. Володимир побачив на подвір'ї в домі на горі жінку,, від якої струменіло дивне голубе сяйво, що притягувало, ніби магнітом.


Високий сивогривий чоловік у супроводі кіз неквапно йшов берегом. Цілий день він, пасучи своїх подруг, милувався краєвидами, тоді приходив додому, дружина Марія доїла кіз, потім вони сідали на веранді, пили молоко, і дід Іван записував щось до товстого зошита.

Володимир сидів на постелі, розтираючи набряклу від протеза ногу. Його нестерпно тягло піднятися до будиночка на горі, побачити ту жінку, яка відібрала увесь його зір та всю увагу.

Галя часом закривалася в кімнаті, вбиралася в найкращий одяг і милувалася своєю красою. Інколи бачила в дзеркалі втомлену, постарілу жінку, яка сама ростить сина й доглядає хвору бабусю. Коли Володимир, шкутильгаючи, все ж піднявся до будиночка, то мало не зомлів, і жінка дала йому води, сама теж чомусь зніяковівши. Бабуся розповіла Галі, що дім, у якому вони живуть, — особливий. Тут споконвіку володарювали одні жінки. До них приходили чоловіки: від тих, хто з'являвся згори, невідомо звідки, були одні неприємності. Від них народжувалися хлопчики, які полишали дім і пускалися в мандри.

Якщо ж чоловік приходив знизу і просив води — залишався, народжувалися від нього дівчатка. Галя і вірила в бабусині розповіді, і не вірила. Коли прийшов Володимир і вона його напоїла водою зі своїх і рук, бабця зраділа й сказала, що це — доля. У Галі теж тенькнуло серце, згадала Анатоля, що зійшов, як сірий птах, звідкись із гори, зачарував її очима, а потім, добившись її любові, покинув уже вагітну. Тепер вона має золотоногого Хлопця, що гасає, як вітер по урвищах та скелях. У Олександри Панасівни п'ятеро дітей. Кожен зайнятий ділом — хлопчики пішли стояти в черзі по гас, дівчата — по хліб, старша — прати білизну. Сама жінка копає картоплю, пере, підмазує хату, лагодить горище, а їх кілька промайнуть одночасно то у вікні, то на вгороді, то на подвір'ї.

Ночами вона часто згадує свого чоловіка, кремезного шевця, пропахлого шкірами, з такими синіми очима, що раз ввійшовши в душу, не вийдуть із неї. Микола не повернувся з війни, Олександра вчителює й виховує п'ятьох діток, дає лад у господарстві. Інколи їй вчувається, як тихенько заграє на стіні інструмент, що любив на ньому грати її чоловік.


Галину дуже дивували ті збіги з бабусиними оповідями-казками, які ставалися в її житті: «Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межі, де в цій історії фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатність надавати всьому неприродного значення, але цей збіг подій, що навалився притьма, був разючий». Володимир у Галі викликав дивне почуття, але вона боялася повірити собі, відкритися. Навіть вдягла найгірший, сірий одяг, коли йшла білити школу, наводити в ній лад.

Він «впивався її красою, і аж стогнати йому хотілося, наскільки далека вона була й недоступна». Вона «закушувала губу й натужно намагалася розв'язати пекуче завдання: вийти — це волю загубити, а не вийти — загубити кохання». Але не витримала його очей, відкрила серце, і вони пішли по життю разом. Бабуся раділа, їй стало краще, вона могла навіть сама ходити.

Марія Яківна помічала інколи в чоловікові ніби якийсь дивний вогонь, коли той сідав і щось цілими днями писав, покинувши кіз. Ще раніше він покинув роботу бухгалтера, і його не обходили домашні клопоти, чи є їсти і що саме. Дітей у них не було. Марія, хоч і боялася розсердити чоловіка, пішла вчителювати, знаходячи розраду в першачках. Іван, блукаючи горами, узбережжям, завжди приносив їй букетик польових квітів. Вона брала найкращі й засушувала. {Вони милувалися заходом сонця щодня, і кожного разу він був різний. «...Вона розуміла, що тільки й щастя її, що біля цього чоловіка. Боялася, що мить оця швидко мине...»

Старша дочка Олександри Панасівни задивилася на Хлопця — який він золотоногий, який вправний у рухах, коли біжить, коли фарбує парти. Хлопець задивився на тоненьку дівчину, як вона прала на річці білизну, і сказав, що покаже їй свої володіння. Неоніла погодилася, і Хлопець повів її у підземні ходи. Там у нього була навіть кімната. Стали юнак і дівчина судженими, поклялися одне одному у вірності, скріпивши клятву кров'ю.

Якось хлопець спитав у Галі про свого батька, захотів дізнатися хоча б його прізвище. Але мати розсердилася чомусь і назвала спересердя перше-ліпше, що спало — «Пугач».


Іван-козопас дописував свій п'ятий зошит. І снилися йому чорняві, темноокі ненароджені його сини, кликали до себе.

Через десять років Хлопець, тепер уже огрядний чоловік, повертався додому, радісно дивлячись на знайому вулицю, яку пам'ятав до дрібниць. З дому на горі вийшла дівчина — знайома й незнайома. Спитав, чи Галина Іванівна вдома. Та відповіла, що вдома. Це була його сестра Оксана. Мати теж ледь упізнала сина — змінили його і роки, і мандри, і ті випробування, що випали. Сестра не хотіла його визнавати, її дратували його важке тупання в бібліотеці над нею, тютюновий дим, безцеремонність, але терпіла заради матері.

Хлопець пішов до Неоніли. Вона одна залишилася з дівчат при матері. Сердилася на Хлопця, що не писав, а потім подивилася в його очі — і все забула. Уранці сказала вдома, що вони одружуються.

Хлопець пішов до Марії Яківни, попросив зошити діда Івана, якого вже не стало. Жінка радо віддала, адже Хлопець був їхнім правнуком, але попросила поставитися з пошаною. Похвалила його сестру Оксану, яка дуже їй допомагала завжди. Прийшла провідати бабусю Марію і Неоніла. Та привітала її з тим, що дівчина, нарешті, діждалася судженого. І запропонувала, щоб вони йшли жити до неї.

Хлопець перечитував книжки в бібліотеці, що була в домі на горі, її складав прапрадід і доповнювали кожен із чоловіків, які там оселялися. Взявся і він до заповітних дідових зошитів. Сам теж мав на думці писати, тому наполегливо вивчав літературу.

Коли Оксана поверталася додому, до неї причепився якийсь дженджурик. Усе намагався познайомитися, говорив, що хоче винайняти тут, на горі, квартиру. Оксана гордо відтручувала його. Галина, побачивши цю картину, змушена була застерегти дочку, адже вона вже колись потрапила в таку історію, повіривши якомусь залітному птахові. Ось звідки і з'явився Хлопець. Оксана була впевнена, що з нею таке не трапиться, але при наступній зустрічі з дженджуриком танула від його очей, не могла позбутися їхньої магії. Одного разу до будинку прилетів великий сірий птах і перетворився на дженджуристого юнака, який, заглядаючи попід вікнами і сумно зітхаючи, вкинув у відчинену кватирку букет троянд. Коли Оксана прокинулася, у неї в кімнаті лежали сотні трояндових пелюсток.


А «Хлопець сидів обійнятий м'якою радістю: широкий світ клався йому перед очі. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, і він побачив себе загорненим у хмару огненного світла. Озирнувся, бо подумав, що жінки перестаралися там, на кухні, і запалили дім, але палала вже ціла вулиця і весь краєвид перед очима. Тоді він зрозумів, що світло горить у ньому самому. Мозок його освітила миттєва блискавка — чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя. В серце впала іскра блаженства, залишивши в ньому назавжди відчуття неба. Звів очі і пізнав раптом космос, повний нескінченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тілами. Погідний ритм упізнав він у всьому — там, у небі, і тут, на землі: рух планет, соку і крові, рух живих та мертвих тіл.

Він збагнув раптом: не мертвий світ лежить навколо нього, а жива тремтлива матерія, що виповнює небо, землю і все, що є. Живу присутність він пізнав у всьому, і це наповнило його справжнім щастям. Зрозумів: весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним приципом світу є все-таки любов. За кілька секунд побачив і пізнав більше, ніж за всі десять років своїх мандрів. Від цього затремтіли в нього ніздрі, а очі пролляли туди, на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу, занепокоєння та біль. Рука його мимохіть потяглася, щоб натрапити на олівця чи ручку, але завмерла в повітрі.

— Тільки не поспішати, — прошепотів він. — Тільки не поспішати!»

Створювався він у 1966—1980 рр., а вийшов у світ 1983 р.

Цікавою є історія написання. Ось як розповідає про це сам В. Шевчук: «Книжку "Дім на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої її фольклорно-фантастичної частини "Голос трави". Писалася вона поволі: спершу одне оповідання, котре я відкладав убік —хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш—не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину—роман-преамбулу, що, власне, дав назву цілій книжці—"Дім на горі". Тим самим у творі розлилась часова перспектива, увиразнились елементи притчі, що промовляє до нас не якимись силогізмами моральних повчань, а художніми образами, котрі не потребують логічних коментарів».

Отже, твір складається з двох частин: повісті-преамбули «Дім на горі» і другої частини, яка має назву «Голос трави. Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку правнуком у перших» і об'єднує 13 оповідань.


Певно, працюючи над обома частинами роману, Валерій Шевчук не задумувався над тим, що підсвідомо втілював у ньому специфічне барокове світосприйняття, яке відбилося вже на самій композиції твору. Уявімо зразки барокової архітектури в Києві: Андріївська церква, Марийський палац, брама Заборовського у Софійському соборі, церкви Києво-Печерської лаври, Видубицький монастир... Краса, чарівність, розкіш, незбагненна велич цих споруд водночас спонукає до високих роздумів над чимось важливішим, аніж повсякденні проблеми і звичайна життєва метушня.


«Дім на горі» асоціюється з подібними бароковими спорудами. Друга частина—«Голос трави»—ніби основа цієї споруди, своєрідне підніжжя. Тринадцять оповідань в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реальне життя. Фольклорно-міфологічна їх основа виконує роль не екзотичного тла: міфи, легенди, перекази були невід'ємною частиною світовідчуття наших предків, привносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреальними.

Життя героїв перебігає мовби в якомусь химерному (бароковому) світі, який, однак, суттю своєю нічим не відрізняється від світу реального. В ньому так само відбувається протиборство між добром і злом, світлом і тінню, людина постійно шукає сенсу свого буття, самої себе, прагне розібратися в довколишньому світі, в якому панують страх, непевність, неспокій. Кожне оповідання—своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислухатися, щоби вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться. Автор анатомізує, тобто художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»), В оповіданні «Панна сотниківна» він тривожиться душевною роздвоєністю людини. Згадаймо, ця проблема хвилювала і давнє українське бароко. Він навіть показує, як ця роздвоєність може погубити («Перелесник»). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). І, певна річ, усі герої В. Шевчука свідомо чи підсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії («Швець»).


Той дім на горі побіля річки Тетерів, довкола якого розгортаються події повісті-преамбули, уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Дарма що той дім не розгаданий до кінця, загадковий і недоступний декому. Зате традиція дому є стійкою: там володарюють жінки — зачинательки та продовжувачки роду, хоронительки моралі. Чоловіки тут з'являються вряди-годи; їм належить доля блудних синів. Лише від тих, хто нап'ється води тут, на горі, з рук жінки, народжуються дівчатка. Хлопці народжуються від таємничих прибульців, які зваблюють жінок усупереч їхній волі,— «джиґунів». Спочатку вони з'являються в подобі сірого птаха, який перетворюється в чоловіка, а потім так само таємниче зникає. Зате залишаються по них нащадки —Хлопці, покликані бути творцями—поетами, художниками. Так народився козопас Іван, який згодом залишить нащадкам свої тринадцять напівфантастнчних оповідей, так народився і син Галі Хлопець, який ті оповідання «приладить до літературного вжитку». Сама по собі напрошується думка про те, що першопоштовхом творчості є неземна, диявольська (не Божа!) сила.


Взагалі сюжет повісті «учуднений» багатьма засобами. Важливе значення має в ньому й символіка, зокрема кольорів (синій, сірий, жовтий, зелений), образів (як реалістичних, так і умовно-фантастичних.


Цікаво, що ця символіка тісно пов'язана із суто бароковими мотивами, які пронизують твір. Наприклад, мотив небесної дороги. Автор пояснює його як «символ життєвого шляху», йдучи по якому, «кожна людина відчуває потребу ступити не лише на житейську дорогу, а й на ту, що провадить до вічності». Піднімаючися крутою стежкою до будинку, що височів на горі, недавній фронтовик Володимир навіть не підозрював, що від того життя його круто зміниться, там він знайде спокій і душевну гармонію—він підсвідомо змушував себе підніматися вгору.

Мотив самотності водночас є прокляттям та благом. Відчуття самотності переживають усі герої твору, в різний час і за різних обставин вона відіграє свою роль.



Мотив блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість повернення —знаходження себе, пізнання законів природи і світу. Символ дому в поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, фортецю, міцну основу, а дорога, яка веде з цього дому,— прокляття.

В останні роки досить помітною є тенденція до оновлення естетичних принципів романного епосу в українській літературі, зумовлена багатьма соціально-психологічними чинниками. Серед них – гострота і різноманітність морально-етичних проблем, динамічність суспільної та індивідуальної свідомості, зреш­тою, проблема збереження індивідуальності у масовому суспільстві, подолання “відчуженості”, уміння віднаходити втрачені смисли та знакові символи існування.

Визначальна роль у розширенні тематичної та жанрово-стильової палітри сучасної української прози належить зростанню філософсько-інтелектуального потенціалу літератури, який не мислиться без оригінальної постаті Валерія Шевчука – одного з найцікавіших письменників сучасності. Це творець нового для української літератури типу роману – роману філософського насичення, який органічно синтезує філософські віяння (зокрема сковородинські) і глибинні пласти українського фольклору та міфології. Щодо останнього, то особливо важливим нам видається питання трансформації письменником у своїх творах традиційних міфологічних образів та мотивів у русло сучасних ідейно-естетичних та морально-філософських проблем.

Світова література сьогодні активно звертається до архетипів народного світогляду, народного міфологічно-фольклорного мислення. І все ж зауважуємо, що художній міфологізм у сучасній прозі – проблема складна і далеко не однозначна. Сам термін визначають як безпосереднє звернення до міфології або як “нову міфотворчість”, тобто створення узагальнюючих образів, подібних чимось до міфу (т.зв. літературні аналоги міфу). Дослідник міфів А.Звєрєв, наприклад, вважає, що “існує міф, який не винаходиться, а запозичується з метою переосмислення, і такий, що ніби народжується безпосередньо під час оповіді” [5, 249].


Фольклорно-міфологічна умовність, виступаючи в сучасній прозі носієм філософської напруженості й художнього лаконізму, здійснює безпосередній вплив і на жанрово-композиційну структуру твору. Адже “кожна нова спроба синтезувати народно-фантастичне і реальне, нове і традиційне розширює можливості епічного письма, видозмінює художню конструкцію роману, забезпечує йому оновлюючий розви­ток” [11, 11]. Щоправда, погоджуючись із думкою А.Кравченка, зауважимо, що в сучасному українському романі загалом використання міфологічних сюжетів та образів дещо обме­жене [6, 58].

Проте питання своєрідних міфологічних вкраплень у творах В.Шевчука вважаємо важливим і неоднозначним, оскільки письменник досить часто вдається до такого “нежиттєподібного” на перший погляд, але глибинного і всеосяжного насправді джерела образності, як народна міфологія. Підтверджує це думка М.Павлишина, який виділяє у творах прозаїка так звані “мітологічні топоси”: традиційні і ті, які отримали свою міфологічну функцію безпосередньо у творах [14, 145]. Показовим у цьому плані можна вважати роман-баладу “Дім на горі”, жанрово-композиційна специфіка якого прямо співвідноситься з фольклорно-міфологічною традицією.

У структурі твору відбувається складне “переломлення” елементів і форм синкретичного мислення. Через баладу, яка, як і інші жанрові різновиди пісенної епіки, “за типом свідомості тяжіє до світу міфології, проте як явище мистецтва належить літературі” [8, 35], роман взаємодіє з міфом, іноді ж ця взаємодія не опосередковується ніякими проміжними ланками.

Композиційно книга складається із повісті-преамбули, яка дала назву всьому роману, і збірника оповідань фольклорно-міфологічного плану під загальною назвою “Голос трави”, написаного одним з головних героїв першої частини – козопасом Іваном Шевчуком. Отож у романі два сюжетні стрижні: дім, з якого герой іде у світ і до якого повертається, а також дорога, яка постійно його вабить. Це водночас полюси внутрішнього, локального міфу “дому на горі”, який полягав у наступному: в пору дозрівання жінок дому відвідує джиґун зі здатністю перетворюватися у птаха. Якщо йому вдається спокусити дівчину, вона народжує сина, який має дивні психологічні властивості і, підрісши, неодмінно покидає дім. Згодом ту саму жінку відвідує чоловік, котрий сходить на гору, щоб попросити води. Якщо вони одружуються, жінка народжує доньку, яка залишається і продовжує домашній міф.


Є.Мелетинський, відомий дослідник міфів, зокрема, відзначав, що поетика міфологізації “викорис­товує циклічну ритуально-міфологічну повторюваність для вираження універсальних архетипів і для конструювання самої оповіді” [10, 339]. У романі сюжетним виявом такої циклічності є те, що подія, випадок, епізод з життя одного героя обов’язково варіюється, множиться, відображається у долі іншого. Таким чином, усю першу частину твору автор вибудовує за принципом міфологічного конструювання, творячи водночас власний оригінальний міф (точніше, літературний аналог міфу).

Загалом же не викликає сумніву те, що роман-баладу обов’язково слід осмислювати “з урахуванням архаїчного язичеського світосприйняття, тобто того рівня синкретичного мислення, коли абстрактні визначення явищ, які вимагають узагальнення, ще були відсутні, коли творилася конкретизація певних життєвих процесів за допомогою персоніфікації абстрактних понять” [4, 246]. Тоді стане зрозуміло, чому Галя сприймає джиґуна в образі сірого птаха, який дуже тонко вловив не усвідомлені нею перші спалахи предковічних інстинктів та зруйнував віками витворювані обмеження і застороги. І дивацтва “характерника” Івана-козопаса, який здатний бачити все, що звичайно приховано від людського ока, розуміти мову дерев і квітів – тобто володіє чудесним даром проглядати наскрізь світ і людей, теж сприйматимуться як “своєрідні міфологічно-філософські медитації, злиті воєдино в образі-понятті, найчастіше не в одному, а в цілому блокові, своєрідній матриці людського досвіду” [7, 83].

Цикл оповідань “Голос трави”, авторство яких В.Шевчук “віддав” козопасові Іванові Шевчуку, а сам лише приладив їх до літературного вжитку, тим більше неможливо збагнути без урахування еволюції народних вірувань, без екскурсів у язичество, без знання етнографії слов’янства та його фольклору. Всі оповідання мають фольклорно-міфологічну основу і відтворюють химерне переплетення реального та міфологічного у свідомості людини, яка ще зберегла риси первісного синкретичного мислення. Фольклорна основа у творі настільки активна, що постає як своєрідний кодекс уявлень про людину, природу і світ. Зрештою, як слушно зауважує Б.Рибаков, “пізнання народної культури, усіх видів слов’янської творчості просто неможливе без вияву його архаїчної язичницької підоснови. Вивчення язичництва – це не лише заглиблення в первісність, але і шлях до розуміння культури народу” [16, 606].


У свідомість людини дуже рано ввійшло дуалістичне поняття темного і світлого – символи віковічної боротьби добра і зла. Вчені-фольклористи давно помітили, що система народних забобонів, обмежень та заборон – не просто ознака низького ступеня розвитку, а своєрідний первісний моральний кодекс людини. Вміння бачити ці оживлені символи не однозначно, а стихійно-діалектично – одна з визначальних рис народного світобачення. Демонологічні образи починають ставати втіленням того чи іншого стану людини, частиною його живого “я”, отого доброго чи темного, що зосереджене в людському єстві і перебуває у постійному змаганні.

В.Шевчук як добрий знавець епохи українського Відродження художньо опрацьовує фантастичні народні образи та сюжети, творчо використовуючи засоби поетики фольклорної фантастики. Наприклад, поширені у слов’янському фольклорі мотиви прикликання нечистої сили (“Відьма”, “Перелесник”) і закладання душі дияволу (“Швець”, “Чорна кума”) розгортаються на новому, у порівнянні з народним, сюжетному тлі. На думку Г.Грабовича, “це є своєрідний народний демонізм, тобто демонізм якийсь мовби приручений, свійський”. Він ніколи не є справді страшним, тобто психологічно руйнівним, насамперед через те, що “сама модальність розповіді зм’якшує, розряджує той демонізм, що вона несе” [2, 4].

У циклі “Голос трави” представлено широкий спектр міфологічних образів: домовик, чорт, лісовик, відьма, потерчата, перелесник, чаклунка, причому кожен з них майстерно інтерпретовано й органічно вплетено у канву твору. Але, мабуть, найбільшим, найважливішим досягненням письменника є те, що він не замикається в рамках відтворення, реконструкції фольклорної символіки, а намагається проникнути в глибинний зміст давніх уявлень народу, осмислити усталені фольклорні образи, наповнюючи їх сучасним змістом.

Цікавим, на нашу думку, є проблемне трактування у В.Шевчука образу чорта. Зауважимо, що ставлення до питання про рівень фольклорності чорта у дослідників неоднозначне. В.Гнатюк, наприклад, вважав його фольклорним за походженням, але дуже зміненим під впливом християнства, через що він утратив свої первісні ознаки [1, 386]. Не зараховує чорта до образів нижчої міфології і Е.Померанцева, доводячи, що він, “хоч і спирається на давні, дохристиянські уявлення, але явно значно пізніший, забарвлений біблійними мотивами” [15, 119-120]. В.Давидюк послідовно обстоює думку про те, що “внаслідок трансформації під зовнішнім виглядом чи самою назвою чорта приховуються функції зовсім інших, дійсно міфічних персонажів. Скажімо, в сучасному українському фольклорі він повністю переймає на себе функції перелесника, що зводить за допомогою любовних чарів молоденьких дівчат” [3, 136].


У новелі “Панна сотниківна” юний чорт намагається спокусити молоду героїню. Сотниківна не поступається чортові, відштовхує від себе чуттєве кохання, прагнучи лише любові ідеальної. Чорт дуже цим переймається і прагне поєднати ідеальні поривання душі з житейською прозою. Ця спроба терпить поразку, і юний чорт гине. Він більше не може “правити за чорта”, бо намагається поєднати непоєднуване. “Душа – це байка… Йдеться про мент. Хапай його, вдовольняйся, інакше ловитимеш самі хвости” [17, 253], – переконує він сотниківну, намагаючись заманити у свій світ. А коли це не вдається, за хвилину до загибелі резюмує: “Я випробовував закон відповідності й гармонії… Я не хотів її дурити” [17, 255]. Зауважуємо, що в цьому випадку чорт не до кінця уособлює темні людські поривання. На неоднозначність трактування цього образу вказував І.Нечуй-Левицький у своєму ескізі української міфології. “Треба пам’ятати, – зазначає дослідник, – що в народних оповіданнях чорти виходять не такі лихі й страшні, як їх показує християнство… Є казки, де чорт описується добрим” [13, 57-58].

Отже, трактування цього образу у Шевчука дуже своєрідне: чорт – древній символ усього “гріхов­ного” – намагається вирішити проблему єдності духовного і тілесного.

Такої самої двозначності набуває постать перелесника з однойменної новели. Головна героїня – Марія – з тугою дожидає свого коханого, поки той повернеться з війни. Вона “любила його й чекала – хіба можливе щастя при такій надмірній любові?” [17, 295]. Жіноча туга утворює подобу коханого образу, і ця нереальна подоба стає хворобою Марії, тобто образ перелесника певною мірою ідентифікується із психічним станом жінки і стає його фольклорною метафорою: “…раптом усвідомила свою любов уповні. Знялася на верхівню цієї хвилі, і все, що мучило її, раптом згинуло, безповоротно втопилось у мороці цієї ночі, очистивши її й оновивши. Це й був її надпорив, у який входила зі страхом і трепетом” [17, 296]. Марія вступає у зв’язок з перелесником і народжує “чудну” дитину: “Здавалося їх навіть, що те тіло без кісток. Все інше також було незвичайне: великі темні очі, що дивилися трохи моторошно, чітке, навіть гарне обличчя, і якась нелюдська жадоба, коли присмоктувався до її грудей” [17, 297]. Вона довго не зважувалася оповісти про все батькам, бо знала, що доведеться тоді розпрощатися зі своїм нічним гостем. А коли нарешті зважилася, до батькового двору не дійшла, бо “назустріч їй вискочив білий, як сметана, хорт, і цей хорт так налякав її, що вона повернулася й прожогом кинулася назад” [17, 298]. Наступної ночі, зазирнувши зблизька гостеві у вічі, спостерегла: погляд той був мертвий. Врешті у творі Марія потрапляє на відьомський шабаш і, рятуючись від нечисті хрестом, опиняється раптом на величезному смітнику із задублими жаб’ячими тілами. Вона ще ступить на поріг рідного дому, але, не заклавши душі перелеснику, загине, перетвориться у дерево. Іван повернеться з походу і застане у світлиці мертву Марію із притиснутим до грудей, теж неживим, сином.

В оповіданні “Дорога” В.Шевчук розгортає сюжетне дійство, своєрідно інтерпретуючи ще один досить своєрідний образ народної демонології – домовика. Вже на початку розповіді, слідом за повідомленням, що в маєтку Гудищі наприкінці літа 1618 р. повісився господар пан Юрій, дізнаємося, що там, “як і в кожному домі на ті часи, жив домовик” [17, 231]. Коли сталося нещастя, “домовикові груди стис одчай”, адже він “поставлений для того, щоб у домі не траплялося лиха” [17, 231]. Як бачимо, автор створює традиційний на перший погляд образ, адже, за давніми народними уявленнями, “помешканням хатнього духа служить дім його хазяїна, за межами якого він часто зображається безсилим” [3, 83]. Господар наклав на себе руки саме тоді, коли домовик покинув маєток, причому мотив втечі – все та ж дорога (підкреслюємо, що в Шевчука “міф дороги”, як і “міф дому” – наскрізні символи). Тут уже йдеться про своєрідну авторську інтерпретацію образу, яка, на нашу думку, може слугувати зразком художньої досконалості: “Мене зачарувала ця дорога… А коли домовиків зачаровують дороги, стаються нещастя. Домовики мусять думати про дім, а не про дороги…” [17, 231]. І далі: “Це сила дороги, – спогадав він, – єдина сила, перед якою я ниций!” [17, 233]. У змалюванні зовнішності домовика автор використав традиційне народне уявлення: як зауважує В.Гнатюк, “найбільш розповсюджений погляд, що домовик подібний до кота або пса” [1, 389]. Щоправда, багато хто з дослідників стверджує: він настільки бага­толикий, що важко скласти якийсь єдиний його образ [12, 171]. В.Шевчук зображує його таким: “вугласта постать – чи людина, чи кіт, чотирикутна голова, а на малому личку – ледве накреслені обриси – палахкотіло двоє розпалених жарин” [17, 237]. Всупереч народноміфологічним уявленням про те, що домовик “з жінками не живе, а при тривалій відсутності чоловіків уночі душить їх” [3, 85], у новелі він навіть вступає у розмову з господинею маєтку, і, скоряючись обов’язку охороняти дім, після смерті пана Юрія залишається, хоч йому “нестерпно хочеться блукати по дорогах” [17, 240].


Одним із центральних у збірці “Голос трави” є образ відьми, або чаклунки. Народна міфологія відзначається багатством сюжетів та мотивів, у яких задіяний цей персонаж, можливо, саме тому в українській демонологічній прозі образ відьми – один із найпопулярніших. Серед учених і досі немає єдиної думки щодо його генези та подальшої трансформації. Одні з них вважають цей образ жіночим двійником чаклуна (такої думки дотримувалися, зокрема, О.Афанасьєв, І.Вагилевич, М.Сумцов), інші, як, наприклад, В.Давидюк, доводять, що в українському фольклорі відьма не лише чаклунка, “значно частіше це напівмістична істота, наділена багатьма фантастичними якостями, не властивими чаклунам. На відміну від чаклунів і особливо знахарів відьми ніколи не бувають ні добрими, ні “своїми”, вони завжди чужі і цілком ґрунтуються на злих началах” [3, 119].


Духовність... Ми знаємо, що починається вона з пpадавніх коpенів нашого pоду, нашого наpоду, пpо який весь світ дізнався, слухаючи чаpівний голос Укpаїни в дзвонах куполів величного Софіївського собоpу, збудованого десять століть тому. Стоїть він і досі під небом істоpії як велич укpаїнського наpоду, як його мудpість і сила, талант і слава, як символ духовного єднання нації, яквиквіт її душі.

Величний обpаз собоpу, цього незвичайного дива, "що ніколи не кінчається і не пеpеводиться", став об'єднуючим центpом pоману П. Загpебельного "Диво". Софія Київська схвилювала письменника, що вже, здавалось, назавжди визначив себе як pоманіст сучасної теми, сучасних пpоблем і фоpм, змусив ще pаз звеpнутися, але вже з позиції дня сьогоднішнього, до далекої і сивої істоpії. Й плодом таланту митця став твіp, що вpажає своєю незвичайно несподіваною побудовою, зухвалим пеpехpещуванням часів і епох, яке впадає в очі після пpочитання вже пеpших стоpінок. І зламуються пеpед читачем глухі пеpегоpодки між темами сучасності й істоpії, pозгоpтаються pозмови пpо духовні та моpальні начала людини, нове й стаpе в національному хаpактеpі, пpо ставлення до минулого, спадкоємність поколінь, вічні загальнолюдські питання життя і смеpті, минущого і вічного. Бо осмислювати істоpію - то дбати пpо майбутнє. Істоpія наpоду, на думку П.Загpебельного, є сумою пpагнень, дій і жеpтв багатьох поколінь, що жили в pізні пеpіоди на землі, і тому кожний наpод має на собі печать духовної сили або слабкості тих, хто твоpив його істоpію. Романом "Диво" письменник ствеpджує, що наші пpедки були не лише умілими майстpами, а й людьми високої духовної культуpи. І це пеpедовсім полонить читача, западає в душу. Чи можна втекти від кpаси, побачивши її бодай pаз? - ставить автоp запитання. Чи можна її знищити? Hі! І таким незнищенним та вічним у своїй величі й кpасі є Софія. "Цей собоp вже з пеpшого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога - він спpиймався як надійний пpитулок людського духу, тут відpазу задомовився дух гpомадянства і мудpості тих, хто вибудовував деpжавність Київської Русі, може, тому й боялися звинувачень в богохульстві усі ті хани, князі, коpолі, що налітали в pізні часи на Київ і найпеpше плюндpували собоp Софії, і кожен намагався зітеpти його з земної повеpхні, але собоp стояв, несхитно, вічно, так ніби небудований був, а виpіс із щедpот київської землі, став її пpодовженням, гучним її кpиком, її співом, мелодією, баpвою. Диво!" І твоpцем цього дива став осиpотілий "pоб" Сивоок, який з глибини пущі пpобився до людей, побачив кpасу Києва, баpви цеpкви Богоpодиці, і вона, ця кpаса, пpобудила його твоpчі сили. Hещасному лісовикові, якому ніхто ніколи "не поступився бодай шматком хліба", хотілося плакати "від захвату тим буйно-дивним світом баpв, який він носив у собі, та не знав пpо це, а відкpив тільки нині, тільки тут, в сизовишневих безмежжях співаючого, сяйливого хpаму". Коли ж Яpослав Мудpий задумав звести собоp, який би мав пpославити Київську Русь, возвеличити його як могутнього князя, зодчим став Сивоок. І це не випадково. Бо ж він мав талант від Бога, талант, ніким і нічим незіпсований, а лише пpимножений побаченим, талант, що йшов з глибин наpодної мудpості, з невичеpпних скаpбниць наpодного досвіду. І Сивоок-зодчий зводить хpам, pівного якому не буде в усій північній півкулі. І пpославить це твоpіння, це диво наpод слов'янський, його деpжаву - Русь Київську навіки. І схилятимуть голови пеpед цим витвоpом душі наpодної дpузі і недpуги наші, й ніхто й іколи не зможе запеpечити самобутність і самостійність витоків культуpи пpедків наpоду укpаїнського. Hе німці, не гунни нам її пpинесли - наpод сам заклав її підвалини. Це була неповтоpна культуpа, якої світ ще не бачив. Hе випадково на зауваження князя Яpослава Мудpого, який, спостеpігаючи за pоботою Сивоока, сказав: "Hезвично кладеш", той відповів: "Ото й тільки мистецтво, як незвичне... Владі це не до вподоби. Владі миле усталене. А кpаса лише в неоднаковості". Своїм талантом Сивоок ствоpив поезію в камені - величну Софію, яка стала духовним надбанням укpаїнського наpоду, доказом талановитості наpодних умільців сивої минувшини. Щоб відтвоpити непідвладні часові моpальні цінності, П. Загpебельний вдається до двоплановості в оповіді. Духовні скаpби давнини, що стали вічним джеpелом духовності сьогодення, захищає мистецтвознавець двадцятого століття Гоpдій Отава. Саме він у полеміці з німецьким пpофесоpом Шпуppе відстояв ідею пеpвісності культуpи укpаїнського наpоду, ціною свого життя збеpігши від pозкpадання фашистами твоpінь пpадавнього генія. І бачимо ми пеpегук між обpазами Сивоока та Гоpдія Отави, його сина Боpиса - пpодовжувача спpави батька. І відчуваємо зв'язок поколінь укpаїнського наpоду, тих, що пpедставляли його геній в добу Київської Русі, і сучасників, що пpимножують цей геній сьогодні. А об'єднуючою силою між цими поколіннями, між епохами, і не тільки минулими та сьогоднішніми, а й пpийдешніми, виступає Софія Київська. У час, коли в Укpаїні йде пpоцес деpжавотвоpення, пpобудження національної свідомості наpоду, повеpнення його до духовних цінностей пpедків, Софія Київська знову і знову набуває pис незапеpечного символу нації. Її покликання сьогодні - об'єднати наpод укpаїнський навколо ідеї деpжавності, незалежності, собоpності Укpаїни, пpинести поpозуміння в pяди пpедставників pізних конфесій пpавослав'я. Пишалися Софією наші пpедки. То чи ж можемо ми не гоpдитися цією вічною кpасою сьогодні, чи можемо не відчувати тих духовних витоків, які йдуть до нас з неpозгаданих секpетів її мозаїк та фpесок, її витонченої оздоби? Ми повинні цим гоpдитися. Ми зобов'язані вбиpати в себе ці духовні витоки, доpогоцінні набутки минулих віків, бо це - пам'ять для нас і наших дітей, бо це - дух наших пpедків, який допомагає нам усвідомити себе як етнос, пpойнятися гоpдістю за свою велич і вистояти, пpимножити надбання минулого і пеpедати цей "лист у вічність" гpядущим поколінням.