refik.in.ua 1 2 3

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, Молоді та спорту УКРАЇНИ


Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова

Інститут української філології

Кафедра української мови


Мова і розуміння

в концепції Ганса георга гадамера

Реферат

з дисципліни

«Вступ до мовознавства»

студентки… (група, ін.-т, ПІБ)

Київ 2012

Зміст

Вступ………………………………………………………………………..…….3


  1. Слово у філософській герменевтиці Г.-Г. Гадамера……………..……...7

  2. Слово людське і Слово божественне в концепції філософа………..…..9

  3. Потрактування мови й мовлення Г.-Г.Гадамером…………….….…….11

  4. Проблема етнічної мови

у філософській системі Гадамера ……….………………………………13

  1. Природа розуміння у філософській герменевтиці …………….……….15

  2. Переклад як подвоєння герменевтичного процесу…………….….……18

  3. Коло розуміння (герменевтичне коло)…………………………………..20

Висновок…………………………………….……………………………………22

Список літератури……………………………………………………………….24
Вступ

Герменевтика наприкінці XX мала у своєму активі теорію загальної герменевтики (Ф. Шлейєрмахер), концепцію герменевтики як методології гуманітарних наук (В. Дільтей), онтологічну (М. Ґайдеггер), і феноменологічну герменевтику (П. Рікер). Ганс Георг Гадамер – основоположник ще одного напряму герменевтики, який він назвав «філософською герменевтикою», пов’язавши її з тривалою традицією тлумачення текстів і підкресливши той поворот, який вона отримує в його творах: філософ зосереджує увагу не на філософському аспекті герменевтики, як це було до нього, а на герменевтичному аспекті філософії.

«У ситуації, коли всі прагнули сказати «нове слово в філософії», Гадамер зосередився на продумуванні слів уже сказаних. Його звернення до герменевтики стало поворотом думки від осмислення нового до осмислення заново» [18,324]. Фундаментальою істиною, вихідним положенням всієї його концепції стало твердження, що «істину не може пізнати й повідомити хтось один. Усіляко підтримувати діалог, давати слово й тому, хто мислить інакше, уміти сприймати сказане ним – ось у чому душа герменевтики» [9,9]. Головний предмет дослідження філософської герменевтики – феномен розуміння, який філософ трактує як «подію мови». Як зазначив Г.-Г. Гадамер, «завдання герменевтики полягає у тому, щоб пояснити це диво розуміння, що не є якимось загадковим спілкуванням душ, а є причетністю до загального змісту» [26].


Актуальність герменевтики, обґрунтована самим філософом у прці «Актуальність прекрасного», сьогодні незаперечна. «Проблема розуміння набуває в останні роки все більшої актуальності, що, очевидно, пов’язане із загостренням геополітичної й суспільнополітичної ситуації та з посиленням протиріч, які пронизують нашу епоху. Вона постає щоразу, коли зазнають невдачі спроби встановити взаєморозуміння між регіонами, націями, блоками й поколіннями, коли виявляється відсутність загальної мови й ключові поняття, які стали звичними, починають діяти як подразники, котрі лише зміцнюють і підсилюють протиріччя й напругу, на подолання яких були спрямовані зусилля. Досить згадати хоча б такі слова, як «демократія» або «воля» [9,43].

Спроби потрактування мови, пояснення природи розуміння мають тривалу традицію у філософії, основні віхи якої Гадамер описує й аналізує у праці «Істина і метод». Сьогодні вивчення герменевтичної концепції мови та розуміння Ганса Георга Гадамера відкриває нові перспективи для досліджень у галузі лінгвістики. Людина живе у мовному середовищі, комунікація – основний спосіб її існування у сучасному світі, тому виникає потреба докладного вивчення механізмів розуміння мови. Дослідженням цих питань займаються такі міждисциплінарні напрями лінгвістики, як когнітивна лінгвістика, прагмалінгвістика, нейролінгвістика, психолінгвістика тощо. Залучення даних філософської герменевтики дасть змогу значно поглибити ті здобутки, які вже напрацьовані в межах цих дисциплін. Досі лінгвістичної концепції на основі цього напряму створено не було. Причини цього, напевно, криються у неприйнятті філософською герменевтикою концепції мови як інструмента, засобу спілкування, домінуванні у традиційній лінгвістиці формального підходу до вивчення мови тощо. Ускладнюють встановленню зв’язку між філософською герменевтикою та лінгвістикою і розбіжності у потрактуванні ключових понять, спільних для обох дисциплін [22]. Однак в умовах, коли увагу дослідників привертає уже не формалізований опис мов, а вивчення її у функціонуванні, дослідження механімів пороження і процесів розуміння мови, коли відбулось остаточне визнання адресата мовлення ативним суб’єктом комунікації, концепція розуміння, викладена у межах філософської герменевтики, може відіграти важливу роль у розширенні обріїв лінгвістичних досліджень. Основною передумовою цього є те, що вона описує не психологічні, а значеннєві аспекти процесу розуміння мови і є частиною загальної теорії зв’язку мислення й мови. Однак для ефективного використання концептуальних можливостей філософської герменевтики в лінгвістичних дослідженнях необхідно погодити деякі базові поняття герменевтики й лінгвістики.


Мета написання реферата полягає у з’ясуванні собливостей потрактування природи та взаємозв’язку мови і розуміння у філософській герменевтиці Ганса Георга Гадамера.

Завдання роботи полягають у визначенні на основі опрацювання робіт філософа поняття мови; з’ясуванні поняття слова в усій множинності його значень, наведених філософом; описі взаємозв’язку мови і мовлення та мови і мислення; з’ясуванні положень філософської герменевтики щодо значеннєвих аспектів розуміння, описі харакеру його зв’язку з мовою.

Предмет дослідження: потрактування понять мова і розуміння у роботах філософа.

Джерелами матеріалу для написання роботи стали переклади праць Ганса Георга Гадамера «Актуальність прекрасного» (1991) та «Істина й метод» (1988).


  1. Слово у філософській герменевтиці

Г.-Г. Гадамера
Г.-Г. Гадамер у праці «Актуальність прекрасного» пише: «Говорячи «слово», я маю на увазі не слово, множиною якого є dіe Worter у тому вигляді, як вони представлені в словнику. Я не говорю також і про слово, множина якого – dіe Worte і яке разом з іншими словами утворює контекст пропозиції. Я маю на увазі слово, що є sіngulare tantum. Це слово до когось звернене, кимось почуте, слово, «зронене» у певній життєвій ситуації, яке стає осмисленим завдяки цій ситуації… За цим sіngulare tantum слова стоїть врешті-решт мова Нового Завіту» [9,53].

Аналіз потрактувань пробеми універсалій Аничності, звернення до напрацювань середньовічної схоластики, докладний розбір основних положень христології, зокрема концепції інкарнації, їх проекція на мову, процеси мислення і внутрішнього мовлення дали змогу Гадамеру зробити висновок про прямий, нерефлексивний характер слова щодо мислимого: «Той, хто мислить, не переходить… від мисленя до самоговоріння. Слово не виникає у певній вільній від думки області духу. Звідси… позірне враження, ніби творення слова відбувається через звернення духа до самого себе. Насправді у творенні слова рефлексія участі не бере. Адже слово виражає не дух, а саму річ. Вихідним пунктом для утворення слова є зміст речі, яким наповнений дух. Тому слово є… образом речі» [8,486].


Згідно з позицією філософа слово не можна ототожнити з річчю або відділити від неї, оскільки між ними існує тісний зв’язок. Саме в слові завершується пізнання, тільки у ньому повністю мислиться річ. Для ілюстрації цієї думки Гадамер наводить вислів Фоми Аквінського, який називає слово світлом, у якому фарби вперше стають видимими. «Слово не є знаком, до якого ми вдаємося, не є також знаком, котрий ми створюємо і подаємо іншим, але є деякою сутньою річчю, яку ми сприймаємо, надаючи їй ідеальості позначення, щоб завдяки цьому зробити зримим інше сутнє» [8,488]. Згідно з твердженням Г.-Г. Гадамера, слово завжи уже є значенням. Однак воно не випереджає досвід, так само як і досвід не є спершу безсловесним, який лише потім, отримавший найменування, стає предметом рефлексії шляхом підведення під слово. Невід’ємною складовою досвіду є те, що він шукає і віднаходить слова, які його виражають. Людина завжди намагається знайти «правильне» слово, тобто таке, що належить самій речі, у якому річ отримує голос. Філософ робить висновок, що слово належить речі хоча б тому, що його не підводять під річ заднім числом, як зазвичай це роблять зі знаком [8,484].

Слово у Гадамера є поняттям багатозначним. Це не тільки те, у чому знаходить своє вираження предмет дійсності, а також і одиниця мовлення, його звуковий відрізок, значеннєвий момент. У зв’язку з цим В. Бітолас проводить паралель між концепцією слова Г.-Г.Гадамера і давньоіндійською філософією: «Тут мимоволі виникає аналогія із трьома рівнями мови («вак») в індійській філософії. Слова нижнього рівня – звичайні матеріальні фонеми або морфеми. Слово середнє («медха») подібне до гадамерівського і є тим ідеальним змістом, який «прагне» втілитися в матерії звука. А за ним (словом середнім) індійці розташовують верхній рівень – Брахмана» [5].

Слово – це те, що стоїть за мовленням і є його джерелом, тим ідеальним змістом, який мовець спрямовує до слухача за допомогою мовлення, граючи словами за правилами мови й таким чином досягаючи того, що слухач схоплює первинний зміст. За словом стоїть мова як єдність думки всіх людей. Воно пов’язане з Логосом – мовою Нового Завіту, яка діє, творить, установлює правила, «випромінює силу», указує на невіддільну від людського розуму «спрагу буття» [9, 53]. Тобто мова, у концепції Г.-Г. Гадамера, постає активною перетворювальною силою, яка містить у собі слово, через яке збуджує мовлення. Слово (sіngulare tantum), за Гадамером, – істинний спосіб існування мови.


У розділі «Семантика та герменевтика» праці «Актуальність прекрасного» можна знайти розмірковування філософа про природу полісемії, синонімії та роль контекту у виборі слів. Зокрема, Гадамер пише, що завдяки семантичному аналізу слів досягнуто відмови від «помилкового ідеалу однозначності знака», від визнання «можливості логічної формалізації мовних висловів», розвіяна «ілюзія самостійності ізольованих слів-знаків». «Поняття синонімії зазнає все більшої ерозії. Схоже, це приведе зрештою до торжества ідеалу семантики, коли для певного контексту допускається лише один вираз, відкидаючи будь-яке інше слово як негідне... Про те, що це дійсно так, свідчить принципова неможливість перекладу ліричного вірша» [9,61]

Отже, «слово» у філософській герменевтиці – це слово, спрямоване до особистості й нею чуте, інтенційне, ситуативне у своєму виникненні й у можливості вловити його зміст. У роботах Г.-Г Гадамера «Істина і метод», «Актуальність прекрасного» можна знайти багато негативних визначень слова, у той час як однозначна його дефініція відсутня. Для Г.-Г. Гадамера «слово» не є словом словника або словом контексту, не є логічним висловленням. Це також не міметика або звуконаслідування, не річ для знака й навіть не знак, не термін, не «ідея» Платона, не ім’я [8,471-484], не «граматичний елемент лінгвістичного аналізу», не «дрібна одиниця мови», не «психічний образ» [9, 57-58].

Слово – це омонімічне поняття, яке включає в себе і одиницю мовлення, і втілення мови, і божественне Слово.


  1. Слово людське і Слово божественне

в концепції філософа

Для пояснення феномена слова Ганс Георг Гадамер залучає положення христології, зокрема вчення про інкарнацію. Порівнюючи Слово божественне з людським, він відзначає що між ними існує певний момент «творчої подібності» [8, 503]. І Слово Боже, і слово людське мають творче начало, але творять по-різному. «Божественне Слово хоча й творить світ, але аж ніяк не в тимчасовій послідовності творчих думок і днів творення. Людський дух має цілісність своїх думок лише в часовій послыдовності» [8, 503].


Слово – це втілення. Гадамер, спираючись на праці Фоми Аквінського, говорить про подібність відношення духа й слова з відношеннями між Іпостасями Святої Трійці. «Нам тим більше варто звернути увагу на цей основний момент християнської релігії, що для християнської думки ідея інкарнації найтісніше пов’язана із проблемою слова» [8, 486]. Філософ аналізує погляди своїх попередників, які говорили про відношення мислення й мови, зокрема роботи Отців церкви, у працях яких зроблений переворот у потрактуванні слова, адже тепер «логос звільняється, нарешті, від свого спіритуалістичного характеру...» [8, 486], феномен мови звільняється «з його заглибленості в ідеальність змісту» і стає об’єктом філософського осмислення. Отже, слово християн стає протилежністю ідеальному логосу греків.

Гадамер розглядає вчення про Святу Трійцю як приклад у вивченні слова. Він пише: «...Власне, акт порятунку, послання Сина, містерія інкарнації у пролозі Євангелія від Іоанна описується як явлення Слова. Екзегеза вбачає в озвученні слова таке ж диво, як у тому, що Бог став плоттю» [8, 487].

Християньке вчення дало змогу Гадамеру по-новому глянути на «містерію мови і її зв’язок з мисленням». Він твердить, що мислення (внутрішня мова) стає мовою зовнішньої, тобто «слово стає плоттю й знаходить зовнішнє бутя» [8,488].

Гадамер акцентує також увагу на вченні Августина про «істинне слово», «слово серця», яке є дзеркалом і образом Слова Божого. Це дає йому підстави говорити, що диво мови служить дзеркалом для таємниці Трійці, тому що слово нічого не має від себе, але тільки від знання, з якого народжується (порівн. там же). Буття слова полягає лише в тому, «що воно розкриває, робить очевидним» [Там же].

Отже, спираючись на християнське вчення про інкарнацію, Ганс Георг Гадамер проводить аналогію між втіленням слова людського й Слова Божого. Однак це не заважає йому бачити тих значних відмінностей, які існують між цими поняттями. Спираючись на праці Фоми Аквінського, він вказує на те, що 1) містерія Трійці, Втілення залишається для людини неосяжною за будь-яких мислитель них зусиль; 2) на відміну від Духа Божественного, людський дух спочатку містить слово потенційне, недосконале, слово у його формуванні; у процесі руху думки «дух поспішає від одного до іншого, бігає туди-сюди, зважує одне й інше» [8,493] і тільки після цього ословлює думку; 3) людський дух недосконалий і не може втілитися в слові повністю, оскільки «розсіюється» у думках; звідси множинність слів, а не одне єдине, як у святій Трійці; 4) слово містить у собі субстанцію й природу Отця, а людське слово не може містити в собі річ як ціле [8,494].


  1. Потрактування мови й мовлення

Г.-Г.Гадамером
Мова в розумінні Гадамера не є лише знаряддям для обміну інформацією [8, 473] і не обмежується етнічною мовою. Мова – це єдність думки всіх людей і водночас середовище, у якому вони існують і в якому відбувається їхнє взаєморозуміння [8, 452].

Людина, за Гадамером, «занурена» у середовище мови, однак глибинного її розуміння не досягає. Причина цієї обмеженості криється в тому, що «у мові прихована сила, яка зберігає і, сила, що перешкоджає рефлексивному схоплюванню і ніби приховує в несвідомому все, що в мові здійснює» [9, 60]. Це значить, що мова може раптом розкрити перед людиною буття, поставити її перед Істиною через слово й мовлення, а потім усе так само раптово сховати, залишившись таємницею. У широкому розумінні мова в філософській герменевтиці Гадамера – це буття, та його частина, яка може бути осягнута, zку можна зрозуміти. Мова розкривається перед нами перш за все через ті форми, які знаходить у «філософській, релігійній і поетичній мові».

Гадамер вважає мовність визначальною рисою світу людини. Лише людина має світ, який завжди мовно структурований. Завдяки цьому у своєму ставленні до світу вона ніби дистанційована. У праці «Істина і метод» Гадамер пише, що лише для людини характерне таке піднесення над світом: «вона не залишає свого довкілля, але стає щодо нього в іншу позицію – у вільний, дистанційований стосунок, здійснення якого завжди було і є мовним» [8, 421]. Саме мова робить існування людини, на думку Г.-Г.Гадамера, якісно відмінним від існування тварин. Тому щодо тварин доречніше говорити про комунікацію як здатність порозумітися між собою за допомогою сигналів, адже «мова – це можливість показати щось за допомогою слів, порозумітися між собою із приводу речей та обставин, сукупність яких і є світом» [3, 45].

Мова актуалізується через мовлення.

Мовлення, або говоріння, – це «спосіб буття мови», процес, яким вона живе, через який вона, як ідеальний зміст, повідомляє про себе. Мовлення (логос) – це «носій істини (і, зрозуміло, також неістинні)» [9,58]. Кожна людина бере участь у мовленні, але жодна не є при цьому ізольовано, бо мовлення її завжди до комусь адресоване. Як стверджує Г.-Г. Гадамр, мовлення є дією глибоко несвідомою, але здійснюється воно істотами свідомими. Воно складається зі слів-фонем, кожне з яких може мати «гнучке віяло значень». Саме неоднозначність слів – «значимих моментів мовлення» – утворює основу мови. «Значимі моменти мовлення фіксуються тільки у самому мовленні… причому моменти ці постійно коригують один одного, вибудовуючи мовний контекст» [9, 58]. Природно, що напружене життя мови протікає під знаком антагонізму конвенційності й тенденції до революційних змін.


Отже, мова, згідно з концепцією Гадамера, активна, це вона «говорить на нас, а не ми на ній» [9,58]. Мова творить мовлення. Вона дає людині на вибір слова-морфеми, дає універсальні форми висловлень, веде їх у спілкуванні. Логічним висновком з цього є те, що «співрозмовники є більшою мірою веденими, чим провідниками» [8, 446]. Мова несе в собі «свою власну істину, тобто «розкриває» і виводить на світло щось таке, що відтепер стає реальністю» [Там же]. Так вона творить нову реальність. Мовлення (логос) – доступний зовнішнім почуттям прояв ідеальної мови, оскільки воно складається з фізичних звуків голосу або з букв голосу «які змовкли й застигли» у тексті [9, 44].



следующая страница >>