refik.in.ua 1

Реферат на тему:


«Поняття та види прав і свобод людини і громадянина в Україні, їх загальна характеристика.»

Виконала:

Студентка групи:

СЗ№222(ІІДС)

Івахіна Ірина

Київ 2012

Поняття та види прав і свобод людини і громадянина в Україні, їх загальна характеристика.

Характерною ознакою сучасного суспільства, диференційо­ваного на соціальні групи з власними інтересами, є все більше ус­кладнення соціальних взаємин, що обумовлює актуалізацію проблематики упорядкування соціальних відносин за посеред­ництвом права як найбільш універсального регулятора і відповідно правових засад організації соціального спілкування, які набувають рис специфічної правової реальності. Саме з по­зиції акцентування на особливій ролі права в життєдіяльності су­часного супільства, яке не може бути заміненим ніякими іншими нормативними регуляторами — мораллю, звичаями або ще чи­мось, можна найбільш адекватно та повно розглянути питання про права і свободи людини і громадянина.

Лише за таких умов право набуває своєї власної сутності, що ґрунтується на правах, свободах та обов'язках людини і громадя­нина як невід'ємних від особи, котрі мають характерні юридичні ознаки. Права, свободи і обов'язки виражають правовий вимір існування особи в суспільстві, визначають і гарантують певну міру (норму) її свободи й відповідальності як учасника суспіль­них відносин, виступають складовими елементами юридичної форми буття людини у відносинах з іншими людьми, громадськи­ми та політичними інститутами.

Ця норма має бути формально однаковою, оскільки не повин­на залежати від інших характеристик — раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших уподобань тощо, але вод­ночас має власний зміст — свободу, що визнається непересічним надбанням з огляду на проблеми гуманізації соціальних відносин, гармонійного розвитку як особистості, так і суспільства.

Лише на фундаменті і довкола прав і свобод людини і грома­дянина може засновуватися і практично функціонувати правова демократична соціальна держава, яка визнається Конституцією України головним орієнтиром розвитку Української держави. До загальних положень конституційного устрою суспільства і дер­жави Конституція України 1996 року відносить те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­знаються в Україні найвищою соціальною цінністю.


Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і гро­мадянина вважається головною ознакою правової державності, за якою правова державність істотно відрізняється від ор­ганізації політичної влади, заснованої на будь-яких інших заса­дах, у тому числі — лише на законі, який може бути за умов авто­ритарного режиму і несправедливим.

Разом з традиційними формами демократії сучасне її ро­зуміння передбачає розуміння як однієї з її форм юридичне за­безпечення прав і свобод людини і громадянина. Саме за цією ознакою сучасна демократія відрізняється від своїх історичних прототипів, стає більш виваженою та гуманною.

Забезпечення прав і свобод людини і громадянина є одним з найважливіших принципів правової системи, організації і функ­ціонування основних державно-правових інститутів, органів дер­жавної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та служ­бових осіб тощо.

Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов'язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії дер­жави і права, всіх галузей юридичної науки, є одним із централь­них її понять, яке концептуально визначає подальший зміст і по­нятійну структуру правознавства. Воно виступає як найважливі­ша системотворча ідея не тільки в процесі творення Конституції як акта установчої влади народу та основного закону країни, але і при конструюванні окремих законів, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують питання реалізації тих чи інших прав і свобод.

Отже, права і свободи людини і громадянина — це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Вперше в українській юридичній науці проблематика прав лю­дини, їх характерні ознаки та класифікації були досліджені П. М. Рабіновичем.

Розглянемо такі ознаки прав і свобод людини і громадянина.

Права людини — це її правові можливості.


Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи/несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою юридич­ною частиною особистості як соціальної характеристики люди­ни, входять до її структури.

Вони формуються історично в ході розвитку людської спільноти, і тому на кожному історичному етапі існує більша або менша сукупність прав і свобод. Тенденцією їх становлення як правового інституту є поступове, але невпинне розширення пра­вового надбання людини і громадянина за рахунок включення до їх переліку нових можливостей. Вони є правовим надбанням лю­дини і в тому розумінні, що не даруються державою, а здобува­ються — на противагу авторитарним чи патерналістським запи­там державної влади.

Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному розумінні як природні.

Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але права і свободи лю­дини і громадянина вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із не­обхідності та доцільності визнання свободи людей, їх рівних можливостей як певних правових суб'єктів, які не повинні зале­жати від неправових факторів і тому пов'язуються лише з фактом народження та існування людини.

«Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» — проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 року. Визнання правової рівності має глибокий гу­маністичний смисл, а в практичному аспекті сприяє максималь­ному використанню людьми своїх здібностей, реалізації їх по­тенціалу як особистостей. З іншого боку, соціальна обумов­леність змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від можливостей суспільства, рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку.


Права і свободи людини і громадянина є невід'ємними.

Вони невід'ємні, оскільки становлять складову частину особи­стості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істота, що позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридич­ному розумінні, але й не може бути особистістю, бо не має мож­ливості для задоволення своїх потреб та інтересів. А в державно-організованому суспільстві правова характеристика особи по­кликана відігравати вирішальну роль, оскільки права і свободи людини і громадянина визначають найважливіші аспекти життє­діяльності людини у її відносинах з суспільством і державою.

Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за ра­хунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріаль­ної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскар­ження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).

Права і свободи людини і громадянина є необхіднимгі для її нормального існування і розвитку.

Передусім права і свободи людини і громадянина є необхідни­ми в екзістенціальному значенні як елемент соціального буття людини, без чого вона не може існувати як суб'єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму. Перелік конкретних прав людини охоп­лює створення умов для задовільного існування і розвитку особи. Ступінь реалізації прав і свобод людини і громадянина є показни­ком рівня розвитку особи як суб'єкта права, дійсних соціальних можливостей людини.

Яскравим прикладом таких прав є закріплене ст. 11 Міжна­родного пакту про економічні, соціальні і культурні права право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло, право на безпе­рервне покращення умов життя, а також зафіксоване в ст. 7 цьо­го Пакту право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, яке включає винагороду, що забезпечується як мінімум всім тру­дящим: справедливу зарплату; задовільне існування для них са­мих і їх сімей; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки і гігієни.


Права людини і громадянина мають бути загальними і рівни­ми для кожного.

Права людини є загальними в тому відношенні, що вносять у суспільне життя єдиний вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеалі — всіх людей як суб'єктів права. Відомий німецький філо­соф К. Ясперс виокремлював у цьому плані три можливих типи соціальності і, відповідно, три способи організації суспільства: ло-перше, на засадах приватного інтересу ізольованого індивіда; по-друге, органічну цілісність людей, об'єднаних на національ­них чи духовних засадах; по-третє, формально-правову ор­ганізацію, де кожен розглядається лише в тому вимірі, в якому він рівний будь-якому іншому.

Формально-правова організація, як свідчить досвід розвине­них країн, найбільш відповідає завданням індустріального та постіндустріального поступу, оскільки спирається на норму, що передбачає необхідність врахування інтересів та волі автономних соціальних суб'єктів, соціального спілкування на засадах право­вого виміру, можливість досягнення на ґрунті законослухняності соціального компромісу в інтересах як окремої особи, так і дер­жави та суспільства.

Тому інститут прав людини формується у зв'язку з руйнуван­ням у суспільстві прошаркових перегородок на етапі переходу від феодального устрою з його жорстким соціальним ранжуванням до буржуазного з його вихідною формальною рівністю для кож­ного. І навпаки, в суспільстві, яке суворо поділене на касти чи замкнуті привілейовані прошарки, не може бути прав людини са­ме за браком ознаки «загальності».

Але права людини повинні бути не тільки загальними, але й рівними для кожного, тобто без урахування належності до рас статі, національності, релігії, політичних переконань і т. ін. Закон з огляду на це має бути формальним. При цьому правова рівність трактується в міжнародних документах про права людини у двох аспектах: як рівність від народження в гідності і в правах і як рівність перед законом та судом незалежно від різних умов.

Права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися та гарантуватися державою в обсязі загальновизнаних міжна­родних стандартів.


Визнання державою прав і свобод людини і громадянина шля­хом закріплення їх у Конституції та інших законодавчих актах є першим і необхідним кроком до їх утвердження і реалізації. Од­нак тільки цим роль держави у сфері прав і свобод людини і гро­мадянина не повинна обмежуватися. Вона має докладати всіх можливих зусиль для гарантування, охорони й захисту прав і свобод людини і громадянина, що визначає головний напрямок гуманізації держави, основні її гуманітарні характеристики. Так, згідно з приписами Конституції України права і свободи людини і громадянина повинні визначати зміст і спрямованість діяльності української держави, а їх утвердження і забезпечення розглядається як головний обов'язок держави.

Міжнародні стандарти у сфері гарантування прав людини, їх обсяг, закріплений в основних міжнародних документах про пра­ва людини: Загальній декларації прав людини 1948 року, Міжна­родних пактах про економічні, соціальні і культурні права і про громадянські і політичні права 1966 року та інших служать взір­цем, до якого повинні прагнути всі народи і держави. Міжнародні стандарти з прав людини є підставою для міждержавного співро­бітництва з питань їх забезпечення і захисту, діяльності спеціаль­них міжнародних органів, що спостерігають за дотриманням і за­хистом прав людини, найважливішими з яких є Комітет ООН з прав людини та Європейський суд з прав людини. Слід наголоси­ти і на тому, що за умов юрисдикції міжнародного законодавства та міжнаціональних інституцій по захисту прав та свобод люди­ни, насамперед Європейського суду з прав людини, індивіди на­бувають нового для себе статусу, стають своєрідними суб'єктами міжнародного права.

Але не слід забувати і про те, що відносини між людиною та державою не можуть бути односторонніми, вичерпуватися пи­таннями про права людини, — вони вимагають виконання люди­ною і громадянином певних обов'язків перед державою і суспільством. Не може бути з точки зору сучасних критеріїв гу­манізму та соціальної справедливості як обов'язків без прав, так і прав без обов'язків. Саме права та свободи людини і громадяни­на, з одного боку, і обов'язки людини і громадянина — з іншого в органічній єдності становлять разом таку юридичну конст­рукцію, як правовий статус. Отже, обов'язок людини і громадя­нина — це юридичне визнання необхідності певної її поведінки, зумовлене потребами існування та розвитку інших людей, держа­ви і суспільства.

Використана література:

1.Загальна теорія держави і права - М.В.Цвік

2. Конституційне право України - Погорілко В.Ф. –. К.: Наукова думка, 2002. – 734 с.

3.Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. — К.: Вид. дім "Ін Юре", 2002. — 544 с