refik.in.ua 1 2 3

Петлюра «Завдання української військової літератури»

«Табор», або, ширше беручи, українська військова думка, ставлячи перед собою такі відповідальні завдання - а ставити їх вона повинна,- не може обертатись в колі виключно військово-фахових справ, хоч які вони численні та різноманітні, її інтереси значно ширші, значно глибші, ніж оцінка осягнень в галузі військової науки і критика певних норм військового життя. Цілий ряд проблем, що увіходять в обсяг загальнодержавної політики, пос кільки вони так чи інакше впливають на інтереси оборони або [на] підготовку армії до виконання нею обов'язку війни, і може, і повинен увіходити в круг тих інтересів, де голос-опінія військової думки мусить бути відомим відповідальним чинникам влади і громадянства. Тут військова думка через свої органи виконує ту ролю, що [її] через своє становище в державній структурі армія не може виконувати дорогою і в формах, властивих для громадсько-політичної акції. Армія не провадить політики, не бере безпосередньої участи в політичній боротьбі партій і угруповань; вона, як влучно характеризують її французи, є «la grande Muette». А проте, для неї не можуть бути чужими й байдужими певні риси, напрям і висліди партійної боротьби. Свою ролю в Державі армія виконує доти, доки в цій боротьбі гору беруть державні моменти не захитується самий пріоритет дер-жавности. Там, де цей пріоритет хитається, де партійна боротьба переступає межі державної доцільносте, там захитується і внутрішня сила армії - її єдність та дисциплінованість.

Історія і чужих народів, і нашого власного дає чимало повчаючих прикладів фатального впливу на армію зіґнору-вання політичними партіями цих принципів, що в дальшому своєму розвитку логічно допроваджують до розбиття національної консолідації, а спеціяльно на військовому ґрунті до загублення армією відпорної сили супроти чужинця-ворога.

Коли наявність у суспільно-політичному житті держави зазначених явищ виснажує моральну силу армії і розкладає її, то навмисні, усвідомлені, мовляти б, змагання політичних партій чи окремих осіб зробити армію знаряддям для своїх еґоїстичних цілей тягнуть за собою ще гірші наслідки. Навіть у тих випадках, коли щастить цього досягти, такі «осягнення» здебільшого бувають непевними і недовготривалими, бо витворюють аналогічні прецеденти, викликають наслідування, а часом допроваджують до того, що й самі партії чи амбіціозні особи стають сліпим знаряддям у руках розбурханих військових партій, гуртків і «заговор-щиків». Не кажучи вже про клясичний приклад колишньої великої Римської Імперії, могутність всесвітня якої занепала через боротьбу військових партій та «заговорщиків», і колишня перська держава загубила свою велич через те, що експерименти окремих честолюбців з використанням військової сили для своїх плянів у справі захоплення влади розкладали цю силу і робили її нездатною до оборони держави.


В історії нашій, поминаючи взаємну боротьбу за «столи» та «волості» українських князів, що допроваджували до знесилення великої української держави часів кн[язів] Олега, Володимира, Ярослава, Лева, безладна конкуренція численних претендентів на гетьманську булаву за часів «Руїни», що, послуговуючись демагогічними гаслами і засобами, втягала до неї і регулярне тогочасне військо, і народні маси, дає яскравий приклад фатального впливу подібних експериментів на долю держави.

З цих історичних згадок випливає «наука» і для наших часів, повчаючий сенс якої полягатиме в недопустимості повторення подібних експериментів над армією - все одно, чи ініціятива їх походить від по-літично засліплених угруповань чи від окремих, хворих на честолюбство, осіб.

В зв'язку з цим українська військова думка, через відповідні органи свої, має з'ясувати всю недоцільність і шкідливість, як для армії, так і для держави, зазначених вище нездорових тенденцій, прищеплюючи натомість ромадянству ідею аполітичности армії і непорушности пріоритету державности. Інтенсивну працю в цьому напрямку інтереси справи обов'язують провадити перш за все серед військових елементів. Усвідомлення ними цих принципів зробить з них переконаних прихильників державного начала, досить загартованих проти розкладових впливів і нездорової пропаганди. Така постава військових елементів, а перш за все старшинського та підстаршинського персоналу армії, буде міцною перешкодою для перепровадження навіть організованої деструктивної акції: вона відіб'є оскомину нерозважливо злочинних заходів і дасть державі підставу для віри в свою армію в найбільш небезпечні моменти внутрішніх заворушень і конфліктів. Такого стану речей держава досягає комплексом різноманітних виховавчих заходів, серед яких і роля військової літератури відограє не останню ролю. Остання буде тим більш чинною та виконуючою своє завдання, чим більше вона буде різноманітною своїм змістом. 'В зв'язку з цим широка проблема про взаємовідносини держави і війська і про взаємоч_инність військових і політичних чинників, що розпадається на ряд інших складових, вимагає до себе спеціяльної творчої уваги з боку представників нашої військової науки та літератури і чекає всебічного наукового освітлення в монографіях та розвідках.

II

Зокрема, не може обминути військове письменство і тої галузі державних справ, що увіходять в обсяг міжнародньої ; політики держави. Ця політика добуває максимальних здо-рбутків для держави тільки тоді, коли державно-урядові органи, що провадять її, підтримують постійний контакт з військовими установами та особами, відповідальними за оборону краю. Взаємочинність обох органів в державах сталих, організованих досягає такого гармонійного завершення, що вони одне одного коригують, доповнюють і дають поруку певної тривалосте в міжнародніх інтересах держави. Візьмімо приклад. Велика Брітанія з її величезними та багатими колоніями, з її часто рішаючими міжнародніми впливами, ніколи б не досягла своєї могутности, коли б її Міністерство Закордонних Справ не працювало в постійному порозумінні з Брітанським Адміралтейством, опінія якого фактично, хоч, може, й не завжди помітно як для свого ока, так і для чужого, має рішаюче значення в усіх більш-менш відповідальних кроках Міністерства Закордонних Справ. Вікова традиція співпраці обох органів, виправдана досвідом, витворила ідеальний симбіоз взаємочинности їх, гідний наслідування для кожної молодої держави.

Об'єктивні умови існування української держави вимагають особливо такого симбіозу в праці відповідних органів її з огляду на географічну конфігурацію кордонів України та скомпліковані завдання оборони їх. Кордони України стеляться на тисячі кілометрів суходолу, мало мають так званих «природних перепон», особливо на півночі та сході; зовсім не мають будь-яких фортифікаційних споруджень;

сусідські відносини несталі і непевні, дякуючи імперіяліс-тичним тенденціям на нашій землі, що завжди будуть підживляти і стимулювати колишнього окупанта її до повторення актів підбою та нового загарбання. Комплекс оцих несприяючих обставин зобов'язує нашу державу шукати порятунку не лише в організації своєї мілітарної сили для захисту від зовнішніх небезпек, не лише в утворенні в себе дома технічних засобів оборони, а і в площині певних політичних комбінацій - договорів та союзів, за допомогою котрих оборонні інтереси нашого краю можна зробити більш певними та міцними. Обрання союзників у таких умовах менше всього може підпадати впливові тимчасових політичних комбінацій чи інтересів окремих національних груп з їх еґоїстично-меркантильними плянами, що намагатись будуть власним вигодам надати характеру загальнодержавної доцільности і заінтересованости. В нашому минулому ми можемо зазначити такі факти, коли політика, підпадаючи впливові окремих національних груп, давала небажані наслідки для інтересів держави: невдача величавих плянів гетьмана Богдана полягала між іншим і в тому, що його політика, якій не можна відмовити в правильності провідної думки, заламувалась під впливом перебільшеної оцінки певних національних чинників і ставила для тодішньої стратегії тяжкі, часто непоборимі нею завдання. Надмірна оцінка, наприклад, інтересів окремих українських областей (Галичина, Волинь, Полісся, з клясовими інтересами місцевої української шляхти), що їх хотів великий гетьман включити зразу ж в межі своєї держави, тягла за собою таке ж саме надмірне розтягнення фронту, розпорошення військових сил і надмірне напруження мобілізаційних можливостей країни, що було не під силу нації, особливо коли взяти на увагу незабезпеченість військової бази в середині краю, в серці метрополії, і несталість стосунків з іншими сусідами. Завдяки цьому основна лінія політики гетьмана заламалась, стратегія не мала сили в цілому виконати вели-чаві завдання та вимоги її, а все це врешті довело до істори-чно-неуникненого явища, як-от Переяславська Умова 1654 року, що її Богдан Хмельницький, ніби декляративно з власної волі, але фактично примушений був збігом обставин підписати.


В новітніх умовах, за часів боротьби 1918-1920 років, неналагодженість міжнародніх політичних інтересів України утворила несприяючі обставини і для її мілітарної боротьби. Подібно до того, як Боїдан Хмельницький не міг створити бази для своєї боротьби на Чорному морі, побережжя якого, з порівнюючи далекосягаючими на північ землями, фактично належало тоді туркам або їх васалам татарам, так і ми в 1918-20 роках позбавлені були можливосте опертись на морі, як на своїй базі, і збігом обставин примушені були шукати її на непевному суходолі, шляхом порозуміння з одним із своїх сусідів. Варшавська умова 22 квітня 1920 року була історично вимушеним фактом, неминучим ланцюгом в ході політично-мілітарних подій нашої новітньої історії, а не штучним утвором політичної нерозважливости чи злої воді, як дехто легковажно і поверхово думає про неї. її уємні моменти були відомі відповідальним діячам, що підписували її, але не могли бути переборені чи невтралізовані через об'єктивні причини міжнароднього характеру.

Розважлива оцінка географічного положення України і стратегічної оборони кордонів її висуває перед українською політикою завдання шукати опертя на системі політичних зв'язків з тими державами, що мають певні інтереси на Чорному морі або в басейні його.

В зв'язку з цим, проблема моря, як політично-стратегічної бази для оборони України, повстає перед українською військовою думкою як тема для всебічного вивчення, висліди якого потрібні будуть для цілей державної політики.

VI

Ідеологічно-літературна праця української військової думки в усіх зазначених вище питаннях буде неповною, коли вона, з'ясовуючи цикл окремих тем, що увіходять у більш широку проблему взаємовідносин війська і держави, політики і війська, нації і оборони, не порушить проблеми про саму війну, її природу-єство, її значення в справі організації української нації, себто коли не дасть обгрунтування необхідности війни. Для широких кругів громадянства теоретично-наукове умотивування явища війни є необхідним з огляду на певну пропаганду, що. її провадять проти війни і деякі політичні кола, і пацифістичні організації, і, нарешті, релігійні секти. Всі вони послуговуються то теоретично-науковими аргументами, то моралізаторськими міркуваннями; витворюють при цьому розкладову атмосферу, в якій слабнуть військово-громадянські чесноти, каламутиться патріотичний настрій і заламується почуття відпорности супроти ворога. В зв'язку з цією деструктивною працею буде провадитись і розкла-дова праця крайніх соціялістичних угруповань (комуністи і споріднені з ними партії), що в звичайних заходах державної влади та громадянства в справах оборони намагаються знайти симптоми «імперіялізму», «мілітаризму» тощо \ опозиційними виступами в пресі, на різних зборах та конференціях збільшують розкладові засоби пацифістичної пропаганди. Дякуючи останнім, серед певних кругів громадянства починає наростати почуття страху й огиди до війни, тенденція до уникнення військового обов'язку, «шкурництво» і інші нездорові егоїстичні явища, що під бучними гаслами «перекувагааі мечів на рала», всесвітніх арбітражних комісій або перекручених заповідів християнської релігії прикривають здебільшого простацькі вигоди персонального животного егоїзму і, як вірно зауважує один з героїв роману Г. Велза, «породжують лінь, байдужість, розбещеність, жагу до наживи і егоїстичні нахили». Серед молодого несконсолідованого громадянства українського, діткнутого розкладовими впливами ніби мирного («війна проти війни!»), а на ділі безоглядно завойовницького в найогидливішому значенні слова комунізму, такі нахили, довго ще після занепаду його, будуть давати себе знати, як давали вони себе відчувати в недавно минулі часи 1918-1920 рр. Супроти такої пропаганди мусять бути висунуті науково-умотивовані оцінки війни, як найбільш творчого в житті народів чинника, що за його допомогою організуються нації в держави, досягають тривалої суверенносте, увіходять в силу, витворюють матеріяльні та духовні цінності, переходять через іспити, на яких випробовують свою життєздатність та силу опору проти зовнішньої небезпеки, не кажучи вже про значення її, як джерела, що з нього пливуть найвищі вартості людського духа - лицарство, самопожертва, солідарність, буйна творчість,- або як соці-яльно-педагогічного знаряддя для виховання найбільш численних людських з'єднань, що утворюються і підпорядковуються єдиній волі для осягнення великих цілей. Витичні, з яких можна виходити, освітлюючи науково проблему війни, можуть бути різні, дивлячись, з якого боку підходити до неї - [з] історичного, соціяльного, біологіч- но-психологічного чи економічного, але для наших націо- нальних потреб має значення, щоб воєнна література відгук- нулась на кожний бік цієї гранистої проблеми і кожний вияв її теоретично обгрунтувала. Логічним висновком такої дослідницької праці українських воєнних письменників буде прояснення тої плутанини, що панує здебільшого в поглядах громадянства на війну, а нашого зокрема, і що зводиться до оцінки її, після влучної формуліровки генерала Людендорфа, як якоїсь «аритме-тичної задачі з певними величинами», над вирішенням якої працює командування, тоді як фактично в тому явищі, що звемо війною, тільки момент бою є фактом військовим, почасти, може, й аритметичним, а саме явище війни належить до категорії переважно політичної природи. Вкладаючи такий зміст у поняття війни, будемо розглядати її як певну політичну акцію, що її через певні об'єктивні причини примушений провадити народ і що для успішного здійснення її він напружує всі свої мобілізаційні зусилля, не лише в площині технічно-бойових засобів і не тільки нагромаджуючи максимальну кількість «людського матеріялу», ні, він, мовляти б, мобілізує геній нації і всі матеріяльні ресурси її: все, що має, для того щоб вийти переможцем з конфлікту з противником, який так само послугується для завдань перемоги всіма своїми ресурсами.


Засвоєння такого погляду на війну потрібно особливо для нашого молодого громадянства, що через свою політичну недозрілість од військових чинників вимагає багато, а дає їм мало, і часто, може, і без злої волі, і несвідомо, утворює обставини, серед яких ці чинники позбавляються можливости виконувати як слід свої обов'язки. В нашій конфігурації військової влади і управління є ряд недоладностей, неґативно впливаючих на провадження військової справи, особливо діткливих і небезпечних під час війни. Практика політично-охлократичних впливів в справі персональних змін військового управління, дякуючи пресії партійних угруповань, що увіходять в даний момент до уряду, не може бути визнана за доцільну з погляду військово-державних інтересів, бо вона порушує сталість управління, переємственість праці і вносить непотрібні комплікації до біжучого процесу її. Дякуючи цьому, утворюється така ситуація, що навіть вищі наші військові чинники не завжди можуть одповідати за недоладності військової справи.

Здоровий інстинкт тих націй, що вславилися своїми війнами, а через війни організували могутні держави і виробили певні підстави воєнної справи, актуальні і для наших часів, завжди шукав гармонійного сполучення суто військових і політичних моментів війни. Надзвичайно характерно, що відомі клясичні проводарі великих війн були не тільки військовими вождями, а й великими політичними умами і, може, перш за все політиками, як вождями (Олександер Македонський, Юлій Цезар, Наполеон). Шукання симбіозу політики і військовости- примушувало «всесвітнього завойовника» - Рим - ставити на чолі окремих армій консулів, що перш за все були політиками.

Цього здорового інстинкту не бракувало, як ми знаємо, і українській нації, коли вона на чолі своїх армій ставила гетьмана, що в особі своїй з'єднував і верховні військові функції, і обов'язки відповідального політика. Великі українські гетьмани - Богдан Хмельницький, Іван Мазепа - безумовно більше були політиками, як стратегами; функції останніх часто передавались ними, як і іншими гетьманами, в разі потреби, «наказному», затримуючи за собою верховний догляд, не лише титулярний, а й фактичний, за технічно-воєнними операціями. Закон шукання симбіозу військовости і політики в одній особі надзвичайно влучно і глибоко зумів зформулювати Віктор Гюґо, коли зауважив, що добрий генерал може командувати, але вождем нації в хвилини небезпеки мілітарної стати не може, бо не в силах він потягти за собою душу нації і її озброєної частини - армії. Це завдання під силу національному вождеві-політикові і здобувається ним ірраціональним шляхом та морально-політичними чеснотами, що викликають до нього довір'я в душі нації.


Серед українського громадянства щодо цієї справи панують плутані, суперечні думки і погляди, а надто серед політичних угруповань, претендуючих на верховодарство державними справами. Завданням військового письменства в цій справі буде вилущити здорові зерна протилежних напрямків і скристалізувати, очистивши від непотрібного намулу те, що можна уважати за найбільш доцільне, нормативне та відповідаюче і духу, і традиціям нації, і-інтересам оборони, і, нарешті, військовому досвіду.
XI

Значення ідеологічної праці української воєнної літератури полягатиме для наших військових кругів між іншим і в тому, що вона допомагатиме їм скристалізувати свої фахові знання в певну систему, надасть їй питомі риси єдности і прищепить собі те, що в літературі і військовому житті зветься військовим світоглядом, чи доктриною воєнною. Було б невірним перебільшувати значення органів воєнної літератури в цій справі; воєнні доктрини витворюються не тільки кабінетними теоретичними працями військових авторитетів і спираються не лише на статутах, положеннях, інструкціях та підручниках. Вони отримують своє хрещення в попередній організаційно-підготовчій праці до останніх. Але й досвід бойових операцій без участи в освітленні його воєнною літературою не буде використаний заінтересованими кругами в належний спосіб. В зв'язку з цим студіювання воєнного досвіду і установлення гармонії між висновками його, з одного боку, і теоретичними нормами та підставами воєнної науки з другого набирають великої ваги і визначають в цій праці воєнним письменникам не останню ролю.

В українських умовах ідеологічна праця в зазначеному напрямку особливо потрібна. Ми маємо і с в і й воєнний досвід, і с в о ї норми, свої підстави, за допомогою котрих провадили організацію війська, його навчання і виховання. Цілокупність останніх не можна визнати за вичерпуючу і відповідаючу всім вимогам військової справи, як не можна і якість їх визнати скрізь однаковою, але й той матеріял, що його посідаємо, уявляє певну цінність для майбутнього будівництва української армії і, як такий, потребує опрацювання і аналітичної оцінки, що у висновках своїх неминуче приведе до необхідності» запровадити певні корективи до теперішньої практики, поглибити підстави нашої військової справи, а ідеологічно удосконалити їх. Надзвичайно інтересною з цього погляду є та праця, що перепровадили її після останньої війни французькі військові кола: на підставі висновків кривавого досвіду 1914-1918 рр. вони переглянули в с і статути свої, проревізували в с і норми свого військового навчання та виховання, всі організаційно-технічні підстави для майбутньої війни, не спиняючи творчих зусиль у цьому напрямку по сей день. Без знайомства хоча би з головними вислідами цієї напруженої і високої своїми якостями праці ледве чи можна обійтись кожному, хто бере чинну участь у національно-військовому будівництві свого краю, а тим більше тому, хто відповідає за нього. Коли у французьких умовах радість збройної перемоги над ворогом не приспала творчости, а навпаки, викликала буяння її, то в наших умовах загальні інтереси національного будівництва ставлять питання про аналогічну працю в площині обов'язкової програми військово-національної праці. Правда, психологічні передумови для такої праці є в нас ніби не такими сприяючими: переживання, викликані примусовим відходом нашої армії з рідних теренів, знижують літ думки, угашають дух творчости. Але така прострація своїми виснажуючими крилами зачіпає тільки тих, хто морально несильний і національне невипро-бований, хто не почуває в собі гарту війни і у кого почуття національного обов'язку не є глибоке. У націй морально здорових, життєздатних, як і в окремих одиниць їх, а тим більше військових, воєнні невдачі не стають джерелом прострації, навпаки, відіграють ролю того ферменту, що будоражить, викликає бажання направити лихо, «взяти реванш» за нього. На цьому психологічному ґрунті, спе-ціяльно серед військових кіл даної нації, виростає бажання студіювати причини, що призвели до невдач, і шукати найкращих засобів для нитримання воєнного іспиту на майбутнє. Згадка з воєнної історії тої ж таки Франції і тут буде незайвою для нас. Війна її з Німеччиною в 1870 р. кінчилась великим нещастям для неї. Але діткнуте і ображе-не в своїй гідності національне почуття не могло помиритись із зневагою. Спеціяльно в армії почалась напружена праця і плекання «духу реваншу», що було не бундючним тільки і не тільки агітаційним явищем, ні, воно йшло в парі з розумною систематичною працею шукань, удосконалення, що почало в багатьох відношеннях дорівнюватись високому рівневі німецької військовости, а де в чому викликати навіть із боку німців певну сторожкість і побоювання. Перемога французів 1918 року, при всіх інших сприяючих умовах, і стала можливою, дякуючи тому, що період від 187-го по 1914 рік не був змарнований французькою армією, а навпаки, доцільно використаний нею.


Недаром про французьку воєнну доктрину кажуть, що вона «народилась у нещасті поразки (1870 р.), а її хресним батьком були непевність і розпач» (Режіналь Канно).

Чи не відчує українець, особливо військовий, аналогії між ситуацією, що ми в неї попали після 18 листопада 1920 Року, і тими обставинами, що випали на долю французів в 1870 р., і чи не прокаже ця аналогія нашим патріотичним військовим колам напряму для їхньої праці в ім'я світлого майбутнього? Отже, і серед наших рядів розпач опановував слабодухами, а для морально здорових і національне свідомих був і є стимулом для творчої праці і шукання шляхів для направиі А в зв'язку з цим, чи не виступить виразною і відповідальною та роля, що випадає воєнним письменникам у виконанні ними патріотичного обов'язку спеціяльно в дані переходові часи? Той, для кого патріотизм не є «празнич-на одежина», а «труд тяжкий-гарячка невдержима» (І. Франко), не може не витягти з цього висновків, обов'я-зуючих до праці ^ стимулізуючих її.
Петро Полтава
ХТО ТАКІ БАНДЕРІВЦІ ТА ЗА ЩО ВОНИ БОРЮТЬСЯ
(Глави з книги підпільного видання ОУН 1950 р.)
ЧОМУ МИ, БАНДЕРІВЦІ, НАЗИВАЄМО СЕБЕ НАЦІОНАЛІСТАМИ?
Ми, бандерівці, називаємо себе націоналістами тому, що центральне місце в нашій ідеології займає вчення про націю. Згідно з цим вченням ми, націоналісти, в протилежність марксистам і большевикам, уважаємо іменно, що:
а) народ, нація є найвищий і найміцніший тип людської спільноти - вищий і міцніший, ніж суспільна кляса;
б) в міжнародному розрізі суб'єктом історії є народи, нації, а не суспільні кляси;
в) народи, нації не є явище історично перехідне, властиве тільки епосі капіталізму, але явище, властиве всім суспільно-економічним формаціям; в період капіталізму внаслідок величезного розвитку цивілізаційних і культурних умов життя, нації як людські спільноти тільки незвичайно зміцніли;
г) найкращі умови для всебічного розвитку народу забезпечує тільки національна держава;

д) найкращою міжнародною системою, яка однаково відповідає інтересам окремих народів як і інтересам міжнародного співробітництва та встановленню справжньої дружби між народами, є система вільних національних держав усіх народів світу;

е) передумовою покращання долі працюючих кляс поневоленого народу є національно-політичне визволення усього народу;
є) в протилежність українським большевикам, які своїм найвищим наказом мають волю своїх кремлівських господарів, ми, українські націоналісти, за наш найвищий наказ маємо добро і щастя українського народу.
Найвищим найважливішим завданням українського народу в теперішній момент ми вважаємо боротьбу проти московсько-большевицьких окупантів та їх українських агентів - українських большевиків за національне і соціяльне визволення українського народу, за побудову української, справді незалежної, національної держави.
ЗА ЩО МИ, УКРАЇНСЬКІ РЕВОЛЮЦІОНЕРИ І ПОВСТАНЦІ,

ВЕДЕМО БОРОТЬБУ, ЯКІ НАШІ ПОЛІТИЧНІ І СОЦІАЛЬНІ ЦІЛІ?
Ми, українські революціонери і повстанці, ведемо боротьбу:
1. За побудову на українських етнографічних землях української незалежної національної держави із справедливим політичним і суспільно-економічним устроєм. До своєї національної незалежности завжди прагнули і прагнуть усі українські патріоти. Ми вважаємо, - і це підтверджується усім дотеперішнім історичним досвідом українського народу, досвідом усіх інших поневолених народів - що тільки незалежна українська держава забезпечить українському народові найкращі умовини для його всебічного духового і матеріяльного розвитку, що тільки незалежна українська держава може бути надійною гарантією справді вільного, справді щасливого і заможнього життя українського народу. Позбавлений своєї державної самостійности український народ завжди зазнавав дотепер і зазнає сьогодні з боку своїх окупантів тільки національного політичного і соціяльного гноблення, тільки економічної експлуатації. Зробити кінець такій своїй незавидній долі український народ може тільки побудувавши свого незалежну національну державу.

2. За перебудову сьогоднішнього СССР на принципі незалежних національних держав усіх совєтських народів. Така розв'язка є єдиною справді справедливою, справді прогресивною розв'язкою національного питання в СССР. Така розв'язка завдасть смертельного удару по великоросійському імперіялізмові - найлютішому ворогові всіх сьогоднішніх совєтських народів і працюючих мас, грізному ворогові народів усього світу. Ми, поневолені Москвою народи, мусимо розуміти, що доки імперіялісти Москви - білої чи червоної, царської чи . большевицької - пануватимуть над народами сьогоднішнього СССР, доти вони завжди мріятимуть про панування над світом. Доки володарі Москви плекатимуть такі мрії, доти вони завжди змагатимуть до побудови якомога сильніше сцентралізованої держави, до встановлення якомога сильнішої влади - до самодержавства, диктатури, доти вони завжди все народногосподарське життя спрямовуватимуть на підготовку загарбницьких воєн, доти вони завжди утримуватимуть міцний і широко розбудований апарат гноблення, велику міцну армію, що в результаті завжди доводитиме також до скріплення суспільно-економічного становища пануючої кляси, - з одного боку, та до щораз нового поневолення й експлуатації працюючих мас, — з другого. Отже, перебудова СССР на принципі національних держав усіх поневолених народів - це не тільки передумова справжнього національного визволення совєтських народів, це не тільки найважливіший найсуттєвіший крок у напрямі знищення великоросійського імперіялізму взагалі, але це також найнеобхідніша передумова справжнього соціяльного і політичного визволення працюючих мас сьогоднішнього СССР, найнеобхідніша передумова встановлення справді справедливого, справді прогресивного політичного і соціяльного ладу па Сході Европи і в підбольшевицькій Азії.

3. За повне переведення в життя ідеї вільних національних держав усіх народів світу, за усунення з міжнароднього життя всякого імперіялізму. Ми, бандерівці, вважаємо що система вільних національних держав, задовольняючи природні прагнення всіх народів до незалежного державного життя та забезпечуючи найкращі умовини для всебічного їхнього розвитку, створить також найкращі передумови для тісної співпраці між народами. Основною перешкодою міжнародної співпраці сьогодні є брак взаємного довір'я між народами, взаємні підозріння між окремими державами. Це недовір'я можна усунути тільки шляхом повного здійснення ідеї вільних національних держав усіх народів, тільки відмовившись у національній політиці від усякого імперіялізму.
4. За побудову в незалежній українській державі безклясового суспільства, за справжнє знищення в Україні експлуатації людини людиною, за перемогу ідеї безклясового суспільства серед усіх народів, а зокрема - на території сьогоднішнього СССР. Основою цього суспільства в незалежній українській державі буде, як про не ми вже говорили, з одного боку, суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва, і, з другого боку, - справжня демократія в галузі внутріполітичного устрою. Суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва не допустить до творення експлуататорських кляс на економічній основі. В протилежність до того, як це сьогодні обстоїть справа в СССР, справжня демократія у галузі політичного устрою виключить можливість формування нових паразитарних груп на базі політичних привілеїв.
5. За справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в Україні всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов'язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імпе-ріялістичним плянам.

«Не маючи загарбницьких цілей, поневолених країн і пригноблених народів у своїй державі, народна влада України не витрачатиме часу, енергії та коштів на творення апарату гноблення й експлуатації. Українська народна влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціального ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу» (з Програми ОУН).

Детальна програма нашої боротьби викладена в Програмі ОУН, прийнятій ІП-м Надзвичайним підпільним З'їздом ОУН, що відбувся в днях 21-25 серпня 1943 р. Ця програма також масово поширена окремою брошуркою під заголовком «За що бореться УПА».
З того, що дотепер ми сказали про нашу ідеологію і політику, якнайвиразніше видно, що наш, бандерівський, революційний рух ні з фашизмом, ні з гітлеризмом не має нічого спільного. По своїй найглибшій суті наш рух - народний національно- і соціяльно-визвольний рух. Нам чужий усякий шовінізм, ми ненавидимо і поборюємо всякий імперіялізм, ми проти всякої диктатури і тоталітаризму, ми за знищення всякої експлуатації людини людиною, за побудову справді безклясового суспільства. Тільки з неспроможности знайти проти нас які-небудь справжні аргументи большевицькі вороги народу зв'язують нас з фашизмом, закидають нам «агентурність»
МИ, БАНДЕРІВЦІ, ЗА РЕВОЛЮЦІЮ В УСЬОМУ СССР,

ЗА ЄДИНИЙ ФРОНТ БОРОТЬБИ ВСІХ ПОНЕВОЛЕНИХ

НАРОДІВ І ПРАЦЮЮЧИХ МАС СОВЄТСЬКОГО СОЮЗУ
До реалізації наших цілей ми змагаємо шляхом розгортання народньої національне- і соціяльно-визвольної революції як в Україні, так і серед усіх інших народів СССР. До боротьби разом з нами, до боротьби за повалення большевицького режиму ми кличемо всі поневолені совєтські народи, працюючі маси всіх національностей СССР.

Большевицьке ярмо однаково тисне як український народ, так і всі інші совєтські народи. Большевицькі гнобителі однакові вороги як українського, так і всіх інших поневолених совєтських народів. Визволитися з-під большевицького ярма народи Совєтського Союзу можуть лише шляхом революційної боротьби проти большевицьких поневолювачів та експлуататорів шляхом боротьби, що її совєтські народи вестимуть за перебудову СССР на принципі незалежних національних держав за справжнє безклясове суспільство, за справжню демократію в галузі внутриполітичного устрою окремих національних держав, за цілковите усунення з відносин між собою усякого імперіялізму, за якнайтіснішу співпрацю між собою, основану на справжній рівноправності і взаємній повазі до своїх інтересів. Чим швидше народи Совєтського Союзу зрозуміють необхідність революційної боротьби проти большевицьких гнобителів, чим швидше вони переконаються у правильності наших ідей, тим коротшими будуть їхні страждання - страждання рабів у боль-шевицькій тюрмі народів, тим меншими будуть їхні жертви, що їх вони щоденно примушені складати в результаті терористичної большевицької політики, тим швидше вони зможуть зажити справді вільним, справді щасливим життям.

Ми змагаємо до того, щоб викути єдиний революційний протибольшевицький фронт народів України, Білорусії, Прибалтики, Кавказу, Середньої Азії, Сибіру, народів країн Південно-Східньої і Центральної Европи, в останній війні фактично окупованих большевиками. Революційні, прогресивні елементи народів України, Білорусії, Прибалтики, Кавказу та деяких народів Південно-Східньої Европи вже сьогодні об'єдналися для спільної протибольшевицької боротьби на пропагованій нами політичній плятформі в Антибольшевицький Бльок Народів (АБН). На еміграції вже діють окремі керівні органи АБН. Услід за цим мусить прийти до розбудови активного революційного протибольшевицького фронту і всередині СССР та в новоокупованих ним країнах. Це буде величезний крок уперед на шляху повалення большевицької тюрми народів на шляху до визволення всіх поневолених большевиками народів.

До боротьби проти кремлівських поневолювачів та експлуататорів ми кличемо також російський народ. Російські народні маси зазнають з боку кремлівських заправил такого самого політичного і соціяльного гноблення, як і неросійські народи. В 1917 р., разом з усіма іншими народами Росії, російський народ піднявся на революційну боротьбу проти царського самодержавства, проти поміщиків і капіталістів в ім'я справжньої політичної свободи, в ім'я справжньої рівности і справедливости, в ім'я справжнього знищення в Росії всякої політичної та соціяльної реакції. Того всього російський народ не осягнув. Большевицькі узурпатори насильно вирвали з рук російського народу владу і, прикриваючись революційними фразами, встановили на території колишньої Росії нову різновидність самодержавства, побудували нову експлуататорську соціяльну систему. Не мав політичної свободи російський народ у царській самодержавній Росії, не має він її сьогодні і в большевицькому диктаторському СССР. У царській Росії російські працюючі маси експлуатувались поміщиками і капіталістами, а тепер вони експлуатуються большевицькими вельможами. Своїх ідей політичної і соціяльної волі російський народ ще не здійснив Ці ідеї чекають на організовану армію нових борців з-поміж російського народу. До російських народних мас, гноблених й експлуатованих колись царизмом, а тепер большевицькою клікою, до російських народних мас, які мають відвагу і знаходять у собі силу підніматися на революційну боротьбу проти своїх гнобителів, до російських народних мас, які відкидають і ненавидять усякий імперіялізм, - ми, українські революціонери і повстанці, плекаємо тільки щирі симпатії. Ми з найбільшою радістю повітаємо російський народ на фронті революційної боротьби за повалення большевицької гнобительської й експлуататорської системи.

ЯК МИ ДИВИМОСЯ НА НАСТУПНУ ВІЙНУ?
На війну між СССР і його противниками ми розраховуємо як на допоміжний момент у нашій боротьбі, як на ту сприятливу обставину, яка полегшить нам визволитися власними силами. Ми завжди ставили і ставимо сьогодні на сили українського народу, на сили всіх поневолених народів Совєтського Союзу.
ЯКІ БЕЗПОСЕРЕДНІ ЗАВДАННЯ НАШОЇ БОРОТЬБИ СЬОГОДНІ?
На теперішньому етапі нашої боротьби наші безпосередні завдання такі:
1) включати до активної, революційної протибольшевицької боротьби ще не включену дотепер частину українського народу,
2) шляхом революційної пропаганди освідомляти народні маси СССР усіх національностей у тому, що таке большевизм на ділі, розкривати всю антинародність большевицької системи, вказувати, в який спосіб народи Совєтського Союзу можуть визволитися з-під большевицького ярма,
3) стимулювати виникнення організованої активної протибольшевицької боротьби в усьому СССР.
ЧОМУ МИ МУСИМО ВЕСТИ НАШУ БОРОТЬБУ МЕТОДОМ ЗБРОЙНОГО ПІДПІЛЛЯ?
У терористичних умовах Совєтського Союзу ми не маємо змоги вести нашу визвольну боротьбу в жодний інший спосіб, як тільки в формі збройного підпілля. Саме тому ми сьогодні примушені сидіти в лісах, у підземних криївках. Для боротьби з МВД і МГБ ми носимо зброю. Такі форми боротьби накинув нам ворог. Зрозуміло, що такі форми політичної боротьби — незвичайно важкі. Оскільки, одначе, в умовах Совєтського Союзу такі форми боротьби - єдино можливі форми протирежимної політичної боротьби взагалі, ми й надалі будемо боротися так, як ми боролися дотепер. Така тактика єдино правильна і для всіх інших поневолених большевиками народів.

Передумовою виникнення масової революційної протибольшевицької боротьби в СССР ми вважаємо виховання революційної свідомости і протибольшевицької політичної активности поневолених народів і працюючих мас Совєтського Союзу. До цього виховання ми змагаємо як шляхом революційної пропаганди, так і шляхом безпосередньої активної революційної боротьби авангарду революції — революційних організацій і включування в цю боротьбу совєтських народних мас.

ЯКУ БЕЗПОСЕРЕДНЮ МЕТУ МАЮТЬ НАШІ ЗБРОЙНІ І САБОТАЖЕВІ ДІЇ?
Наші збройні дії, акти саботажу своєю безпосередньою метою мають не дозволити большевицьким загарбникам міцно закріпитися на окупованих ними українських землях, не дозволити їм безкарно тероризувати і грабувати український народ, природні багатства української землі, боронити перед терором МВД і МГБ український патріотичний елемент, зривати спроби МВД і МГБ розбудувати агентуру, не допустити до розбудови большевицьких, ворожих українському народові, організацій (молодіжних, культурних), знищувати особливо активних большевицьких вислужників, боронити перед наступом МВД і МГВ нашу підпільну організацію.
МИ, УКРАЇНСЬКІ РЕВОЛЮЦІОНЕРИ І ПОВСТАНЦІ,

НЕ БОРЕМОСЯ ПРОТИ СОВЄТСЬКИХ ПРАЦЮЮЧИХ МАС
У нашій боротьбі ми, бандерівці, виступаємо тільки проти большевицьких імперіялістів, тобто проти партійної верхівки та всіх тих елементів, незалежно від їхнього соціяльного і національного походження, які цій верхівці вірно служать. Це підла брехня, що ми стріляємо всіх совєтських людей без розбору. Проти совєтських народних мас ми не боремося. Про це можуть посвідчити тисячі совєтських людей - совєтських колгоспників, робітників та інтелігентів, з якими ми зустрічалися, розмовляли, яким ми передавали нашу літературу. Про це можуть посвідчити тисячі голодуючих, яким ми допомагали, чим тільки могли. Ми знищуємо тільки керівних представників партії, МВД і МГБ та всі ті вислужницькі, продажні елементи, які активно виступають проти нашого руху і вороже відносяться до українського народу.
ЯК МИ, БАНДЕРІВЦІ, ДИВИМОСЯ НА ПЕРСПЕКТИВИ НАШОЇ БОРОТЬБИ?

Ми знаємо, що нас у нашій боротьбі чекають величезні труднощі. Ми дуже добре здаємо собі справу з того, що поки що наші сили — малі, а сили ворога великі. Краще, як будь-хто інший, ми також свідомі того, як важко вести революційну боротьбу в умовах большевицької, емведівської системи. Та ми віримо в справедливість нашої справи і в народ. Ця віра завжди була основним джерелом нашої сили дотепер і буде ним у майбутньому. Ми боремося за найрідніші інтереси як українського, так і всіх інших народів Совєтського Союзу. Як увесь український, так і всі інші совєтські народи не можуть тому не піти за нами. Сьогодні йде активно за нами значна частина України. Сьогодні по нашому боці симпатії майже всього поневоленого українського народу, значної частини, вірно поінформованої про нас, працюючих мас усього Совєтського Союзу. Завтра активно включиться в нашу боротьбу решта України. Завтра стануть на наш шлях усі народи Совєтського Союзу. Як в умовах большевицької реакції всередині СССР і в новозагарбаних ним країнах Південно-Східньої і Центральної Европи, та і на тлі нездорових відносин Заходу ми, бандерівці, і з погляду цілей нашої боротьби, і з погляду її моральних основ - репрезентуємо найглибші, вічно живі, здорові прагнення народів і працюючих мас до політичного і соціяльного поступу, до прогресу. Сили поступу, .сили прогресу завжди здобувають перемогу над силами реакції. Такий закон суспільного розвитку. У нашій боротьбі з большевицькою реакпір перемога буде за нами, бандерівцями. Уже сьогодні в УПА та революційному підпіллі, крім українців, борються також представники інших національностей: росіяни, татари білопуси грузини. У недалекому майбутньому - ми віримо в це - разом з нами, на своїх національних територіях боротимуться тисячні загони революціонерів усіх національностей СССР.

До оптимізму щодо нашого майбутнього дає нам основу також та обставина, що досьогодні, тобто вже впродовж шести років, большевицьким поневолювачам не вдалося нас знищити, розбити нашу підпільну організацію. Супроти високої ідейности, супроти майстерности конспірації, супроти нашого масового героїзму і завзяття стає безсильним навіть МВД і МГБ. Витримавши в нашій боротьбі дотепер, ми витримаємо і в дальшому. Для нас були. найгрізніші перші бої з МВД і МГБ. Сьогодні, коли ці бої вже за нами, ми з вірою дивимося у майбутнє. Маючи потрібний нам досвід боротьби в умовах большевицького режиму, в умовах емведівської системи, загартовані дотеперішніми боями, загріті тими симпатіями, що їх ми зустрічаємо скрізь, де тільки появимося, серед усіх народів, поневолених большевиками, міцні тією підтримкою, що її нам жертвенно дають українські народні маси, ми відважно маршуємо вперед до нашої мети — до повалення большевицького панування в СССР, до побудови незалежної Української Держави, до визволення народів і працюючих мас усього СССР.
НАШ СТИЛЬ БОРОТЬБИ
Для нас, бандерівців, характерний окремий високо героїчний стиль революційної боротьби. В його основі лежита» нечувано висока прямо безприкладна ідейність учасників нашого руху, наш глибокий патріотизм. Ми не визнаємо ні полону, ні капітуляції перед ворогом. Українські революціонери і повстанці в своїй основній масі не здаються живими в руки ворога, у безвихідному становищі стріляються останніми власними кулями або розриваються останніми власними гранатами. Ми не визнаємо іншого життя крім життя для активної боротьби за наші високі революційні ідеали. Нашої боротьби ми не припинимо доти, доки житиме хоч один революціонер. Нас не лякають навіть найважчі труднощі і небезпеки, навіть найважчі перешкоди, Нас не заломлює ні смерть наших друзів, ні хвилеві невдачі в нашій боротьбі. В ім'я перемоги наших ідей ми добровільно підпорядковуємося залізній дисципліні, що панує в наших рядах.



следующая страница >>