refik.in.ua 1 2 3




розділ 15

особливості дослідження дрібних домашніх тварин



Серед усіх домашніх тварин особливе місце займає собака. Вона вважається “другом” людини з давніх давен. Зображення собак знаходять на найдавніших пам’ятниках Єгипту, пірамідах Абізура і Гінея (3500 років до нашої ери). Деякі дослідники схильні пов’язувати походження слова “собака” із стародавньою державою на берегах Нілу: там було місто Собак, а в ньому – храм, де в честь собак проводились богослужіння й святкування. За багато тисяч років для задоволення своїх потреб людина вивела більше 400 порід, які сильно відрізняються не тільки за своїми властивостями (мисливці, охоронці, їздові, пастухи, поводирі сліпих, рятівники в горах і на воді тощо), але й за своїм зовнішнім виглядом. Тому собак можна класифікувати як за призначенням (службові, мисливські, кімнатно-декоративні), так і за розмірами тіла та особливостями росту скелета (великі – вище 60 см у холці, середні – 40–57, малі – 25–40, карликові – не вище 28 см і масою не більше 5 кг та хондродистрофічні – із подовженим хребтом і короткими лапами). Знання цих класифікацій деякою мірою може допомогти ветеринарному спеціалісту при зборі анамнезу та постановці діагнозу. Так, собаки-мисливці більш схильні до захворювання на лептоспіроз, піроплазмідози, сказ; у кімнатно-декоративних порід здебільшого відмічають ожиріння, серцеву недостатність, респіраторні захворювання. Собаки великих порід часто страждають від ураження суглобів та сухожилок, особливо при неправильному і невмілому вирощуванні та тренінгу. У хондродистрофічних порід (такси, басети, пекінеси) з віком розвиваються захворювання хребта (хребцеві грижі, защемлення нервів).
попереднє знаймство з твариною

Збір анамнестичних даних передбачає, перш за все, ознайомлення з умовами утримання та годівлі тварин, що вимагає від лікаря ветеринарної медицини знань біологічних особливостей собак: їх розмноження, вирощування, процесів травлення, линьки, інтенсивності росту та обміну речовин.


Собаки зберігають властивість давати потомство протягом усього періоду життя. Самки – біциклічні тварини, тобто статевий цикл триває 6 міс. (у північних собак – до 12 міс.). Вагітність у середньому продовжується 62–72 дні. Щенята народжуються недоношеними, сліпими, із закритими зовнішніми слуховими проходами. Важливим показником здоров’я є маса тіла цуценяти. Зазвичай новонароджені щенята щодня прибавляють 2–4 г на 1 кг маси тіла матері (якщо маса матері становить 25 кг, то цуценя має прибавляти по 50–100 г кожного дня). Для оцінки фізичного стану цуценят слід знати деякі особливості їх розвитку. Зокрема, щенята при народженні мають низьку температуру тіла (35,6–36,1оС), через 1–2 тижні вона підвищується і може сягати 39,5 оС (у порід: шотландська вівчарка, різеншнауцер, німецька вівчарка), залишаючись на такому рівні до 4-місячного віку. Слух і зір у них встановлюється на 3–4-му тижні життя. Серцево-судинна та дихальна системи протягом місяця після народження продовжують свій розвиток (у новонароджених відмічають тахікардію і тахіпное). Протягом 4–8 тижнів життя проходить ріст молочних зубів, які в наступні 3–6 міс. міняються на постійні. Верхня щелепа дорослої собаки має 20 зубів (3, 1, 4, 2), а нижня – 22 (3, 1, 4, 3).

Годівля. Собака має специфічні особливості щодо годівлі. Насамперед, слід пам’ятати, що це м’ясоїдна тварина, хижак, з огляду на її спосіб харчування (вона не пережовує корм, а відриває та проковтує його). У неї досить об’ємний шлунок та короткий кишечник, краще засвоюються не варені, а сирі продукти. Найважливіший елемент раціону будь-якої собаки – м’ясо, що складає 50 % від усіх інших кормів. Можна використовувати м’ясо будь-якої тварини або птиці, крім свинини. Собаки охоче поїдають кістки (не можна давати трубчасті кістки птахів), які дають організму тварини необхідні мінерали й підтримують зуби та щелепо-зв’язковий апарат у доброму стані. Крім того, собаці часто згодовують субпродукти (рубці, трахеї, вим’я, печінку, селезінку, нирки). Їхня поживність у 1,5–2 рази менша, ніж м’яса, тому їх потрібно давати в 1,5 рази більше. Такі субпродукти, як печінка, нирки, легені можна давати тільки дорослим собакам у невеликій кількості і з обережністю, а селезінку, за можливості, взагалі виключають із раціону. Риба (особливо морська) дуже корисна для організму собак. Її дають 2–3 рази на тиждень, замінюючи м’ясо, але повністю замінювати м’ясо рибою не можна.


Всі собаки люблять їсти яйця (сирі чи варені), але давати їх слід не частіше 1–2 разів на тиждень. Для нормалізації мікрофлори шлунка та кишечнику в раціон потрібно включати кефір. Важливим продуктом “собачого столу” є сир, який багатий на кальцій. Особливо велика потреба в ньому цуценят. До 2–3 місяців частка сиру в раціоні може складати 40–50 % енергетичного живлення.

Менш цінним продуктом раціону є крупи. Вибір крупи залежить від індивідуальних особливостей собаки, в основному використовують ячмінь, рис, пшоно, гречку. Їх дають у невеликій кількості через погану пристосованість до перетравлення. Деякі крупи (пшенична, геркулес, перлова) взагалі непридатні для годівлі. Збагатити раціон вітамінами та мікроелементами можна згодовуванням овочів, фруктів і ягід. Овочі згодовують здебільшого в сирому вигляді, переважно роблять з них салати з рослинним маслом або сметаною.

В останній час значного поширення набувають сухі готові корми, собачі консерви та ковбаски. Ці корми збалансовані за поживними та біологічно-активними речовинами. Вони готові до споживання, а тому зручні у використанні. Однією з умов застосування сухих кормів є вільний доступ собаки до води. Але поряд із простотою годівлі готовими кормами можуть виникнути й труднощі. Деякі господарі тварин неправильно підбирають вид корму для свого улюбленця, зокрема годують високопротеїновими кормами (більше 30 % білка) малорухливих, старіючих собак, або дають надмірну кількість корму, не дотримуючись рекомендацій, внаслідок чого у собак порушується травлення, виникають гепатопатії.

Не слід годувати собаку солодощами (цукерки, торти, тістечка, цукор), копченостями, спеціями, ароматичними речовинами (розвиваються гастроентерити, гепатодистрофія, погіршується нюх), жирною їжею, свининою (призводить до порушення обміну речовин та ураження печінки), макаронними та хлібобулочними виробами (активне бродіння може спровокувати заворот кишок, у деяких собак призводить до ожиріння).

Не можна різко змінювати раціон собаки або давати велику кількість незвичної їжі. Собаки – консерватори щодо свого раціону і можуть споживати одні й ті ж корми все своє життя.


Годувати собаку будь-якого віку необхідно тільки після прогулянки (краще через 30 хв після неї). Собаки, як і всі хижаки, краще перетравлюють корм у спокійному стані. Кількість даванок залежить від віку тварини. Щенят 1–2-місячного віку годують 5–6 разів на день; 2–4-місячних – 4 рази; 4–8-ми – 3 рази на день. З 8–10-го місяців життя собак у достатньо годувати 1–2 рази на день. Кількість корму залежить від породи і місця утримання тварини. Собаки, які увесь час знаходяться на вулиці, у зимовий період потребують додаткової годівлі, а влітку, навпаки, – їдять менше. Квартирні ж собаки щодо кількості спожитого корму менше залежать від пори року.
дослідження загального стану

Загальний стан тварини включає визначення габітусу (темперамент, положення тіла в просторі, будова тіла, конституція, вгодованість), дослідження шкіри, видимих слизових оболонок, лімфатичних вузлів, вимірювання температури тіла.

Оцінюючи темперамент собак, звертають увагу на швидкість і ступінь реакції на зовнішні подразники, спостерігають за їхньою поведінкою, виразом очей, рухами вух, хвоста. Залежно від цього їх поділяють на холериків, сангвініків, флегматиків та меланхоліків. Собаки холеричного типу (тер’єри, шнауцери, малі та карликові породи) активно реагують на зовнішні подразники грою вух, хвоста, зміною погляду, положенням голови. Їхні рухи швидкі та енергійні, вони перебувають у постійному русі. Флегмати (великі породи: сенбернари, ньюфаундленди, мастифи, кавказькі та середньоазіатські вівчарки), навпаки, малорухомі, ліниві. Собаки службових порід (німецька вівчарка, ротвейлер) – здебільшого сангвініки.

При вивченні будови тіла слід визначити ступінь розвитку м’язів, підшкірної сполучної тканини й кістяка, розміри тварини. У собак розрізняють чотири типи конституції: грубу, ніжну, щільну та крихкотілу. Більшість собак усіх порід повинні мати щільну конституцію: міцний кістяк, добре розвинені м’язи плечового пояса і стегна, глибоку грудну клітку. Крихкотіла конституція завжди означає, що собака переїдає, а отже страждає від ожиріння.


Дослідження волосяного покриву і шкіри проводять оглядом, пальпацією, а за необхідності застосовують спеціальні методи. Особливу увагу звертають на густоту, довжину, якість волосся, наявність алопецій, розчісів, линьку (собаки в нормі линяють двічі на рік – весною та осінню). У нормі шерсть у собак блискуча, густа, у зимовий період має достатню кількість пуху. Але треба пам’ятати про деякі породні особливості. Такі породи, як пудель, шнауцер, тер’єр не мають природної линьки. Крім того, шнауцери і тер’єри, а також деякі короткошерстні породи (боксери, такси, добермани) мають лише остьовий волос. У північних собак, особливо взимку, пух переважає над остю.

У процесі розведення людина закріпила за деякими (в основному декоративними) породами такі ознаки, які в інших собак є патологією. У спанієлів це, наприклад, призвело до розвитку щільного покриву, гіперпроліферації епідермісу та себореї. Деяким породам властиве ослаблення росту волосся або його відсутність на окремих ділянках тіла, наприклад, китайська чубата собака та ірландський водний спанієль, у яких відсутність шерсті є результатом спеціального відбору (рис. 173).

Рис. 173. Ірландський водний спанієль та китайська чубата собака

(Devid H. Lloyd at al.)

У собак зустрічається посилений ріст волосся (характерна ознака при гіпотиреозі) та зміна забарвлення шерсті при гіперглюкокортицизмі (із чорного кольору на каштановий або рудий, або з коричневого на світло-коричневий).

Серед патологічних змін волосяного покриву та шкіри найчастіше зустрічаються алопеції, які за поширеністю бувають обмежені і генералізовані; етіологією – фізіологічні та патологічні. Фізіологічне облисіння у собак зустрічається рідше і, як правило, воно обмежене. Ці зміни можуть бути віковими і в період щеніння. Виявляються алопеції на морді, вухах та спині (у собак після 8–9-ти років життя), а в сук – на спині й животі (за 2–3 тижні до пологів і 3–5 тижнів після них).


Значно частіше зустрічаються патологічні алопеції, які можуть бути: а) аліментарними (при нестачі в раціоні білків, ліпідів, вітамінів Е, А, В6, біотину, цинку та міді); б) при незаразній патології (хвороби печінки, нирок); в) внаслідок ендокринних розладів (хвороби щитоподібної, підшлункової та надниркових залоз, а також при гіперестрогенізмі; рис. 174); г) при грибкових ураженнях (стригучий лишай, мікроспорія); д) при паразитарних та інфекційних хворобах (арахноентомози, нематодози і цестодози; рис. 175).
Рис. 174. Облисіння в суки при йодній недостатності (за P.Czerw at al.)

Рис. 175. Облисіння підгруддя і кінцівок при демодекозі (за P.Czerw at al.)

Облисіння та алопеції виникають також внаслідок дії різних алергічних чинників, серед яких значне місце займають різні корми, кормові добавки, фарби, ароматичні речовини, аерозолі й медикаменти (рис. 176).

Рис. 176. Облисіння внаслідок дії харчових алергенів (шоколад, яйця)

Облисіння та алопеції у собак при алергіозах і арахноентомозах нерідко супроводжуються свербежем, який проявляється розчухуванням, розгризанням і лизанням місць уражень, а при отодектозі тварини трясуть вухами.

Досить часто при багатьох захворюваннях змінюється колір шкіри. Зокрема, анемічність у собак спостерігається при крововтратах, анемічних станах, гіповітамінозах А, D, Е, В6, хворобах дихальної і серцево-судинної систем та при нематодозах. Блідоіктеричність шкіри зустрічається при піроплазмідозах та лептоспірозі, почервоніння – при алергічних та паразитарних розчухах, дерматитах, екземах (еритроматозна стадія). Жовтяничного кольору шкіра у собак буває за тяжкого перебігу інфекційного гепатиту, лептоспірозу, токсичних уражень печінки внаслідок отруєння гемолітичними отрутами (що загрожує життю). Ціаноз шкіри у собак зустрічається переважно на місцях облисінь або алопецій, що, напевно, пов’язано з порушенням місцевих механізмів теплорегуляції.


При дослідженні шкіри звертають увагу на вологість, запах, температуру, наявність видимих пошкоджень (ран, набряків, висипань та ін.). Із спеціальних методів застосовують біопсію шкіри. Шкіра у клінічно здорових собак м’яка, еластична, гладенька і має на дотик нормальну температуру (температура поверхні шкіри під шерстним покривом вона складає 35–39 оС). Непігментовані ділянки шкіри мають світло-жовтий або світло-сірий колір. Там, де шкіра достатньо тонка (в ділянці живота), можна побачити кровоносні судини. У здорових собак секрет шкірних залоз (сальних і потових) рівномірно вкриває поверхню тіла, забезпечуючи блиск шерсті та захист шкіри. Тому купати собак мийними засобами можна не частіше одного разу протягом кварталу. Для таких порід, як шарпеї, мопси, чау-чау, мастифи, басети характерна глибока складчатість шкіри. Оскільки собаки цих порід мають підвищений ризик до захворювань шкіри, при їх дослідженні слід ретельно роздивлятися всі складки на наявність паразитів і видимих пошкоджень (часто у цих порід виникають дерматити та екземи).

Особливу увагу при дослідженні шкіри звертають на локалізацію і поширеність уражень, що може допомогти в диференціації деяких захворювань. Генералізовані ураження спостерігають при порушенні годівлі, різних алергіозах, множинній еритемі, лімфосаркомі, вірусному дерматиті. При інвазійних захворюваннях відмічають локалізовані пошкодження шкіри і волосяного покриву в ділянці ануса, кореня хвоста, спини. При нотоедрозі ураження шкіри розвиваються на голові (рис. 177), грудних кінцівках; при демодекозі – здебільшого в ділянці голови, ліктьових суглобів; при отодектозі – на внутрішній поверхні вушних раковин.
Рис. 177. Ураження шкіри при нотоедрозі

Кон’юнктиву досліджують, накладаючи великий палець однієї руки на верхнє віко, а іншої – на нижнє. Надавлюючи на нижнє віко, відтягують верхнє і навпаки. У собак вона блідо-рожева, а під час збудження може набувати червоного кольору.


Зміни кольору слизових оболонок: блідість виникає при анеміях, крововтратах, хронічній серцевій недостатності, гіповітамінозах, нестачі заліза, міді, кобальту, різних інвазіях (найчастіше піроплазмідозі), чумі, ентеритах, отруєннях; гіперемія слизових – при кон’юнктивітах, згущенні крові, інтоксикаціях інфекційної та неінфекційної природи; ціаноз – зустрічається при гострій серцевій недостатності, пневмоніях; жовтяничність зумовлена з порушенням білірубіносинтезувальної і білірубіновидільної функцій печінки.

Лімфатичні вузли у собак невеликі і розміщені в товщі тканин, тому зазвичай недоступні для прижиттєвого дослідження. Пальпацією можна знайти лише збільшені пахові лімфовузли.

Термометрія. Температура тіла вимірюється в прямій кишці. В нормі вона становить у кішок 38,0–39,0 оС, у собак – 37,5–39,0 оС і може помітно підвищуватися (інколи до 1–1,5 оС), якщо собака дуже хвилюється або боїться. Тому слід пропонувати власникам собак, щоб вони проводили термометрію їхнього улюбленця вдома, у звичних для нього умовах.
дослідження окремих систем

Дослідження серцево-судинної системи

Проводять оглядом, пальпацією, перкусією, аускультацією та спеціальними методами (електрокардіографія, вимірювання кров’яного тиску).

Під час огляду відмічають наявність набряків у ділянці підгрудка та кінцівок. Нерідко у собак внаслідок уповільнення резорбції перитонеальної рідини розвивається асцит, який найчастіше буває при хронічній серцево-судинній недостатності правої половини серця (рис. 178). Крім того, при тяжкій патології серця виявляють виснаження тварин (рис. 179).
Рис. 178. Асцит у собаки (за Головахою В.І.)

Рис. 179. Кардіогенна кахексія у собаки

При пальпації грудної клітки в ділянці серця часто можна виявити болючість, яка виникає переважно при перикардиті, міокардиті та інфаркті міокарда (в гострий період); іноді відчувається тремтіння грудної клітки, що проявляється при стенозі отворів аорти та легеневої артерії.


Важливе значення для діагностики патології серця має дослідження серцевого поштовху. Серце у собак розміщене в грудній порожнині між легенями, попереду діафрагми. Верхівка його лежить в ділянці 6–7-го ребра. Серце дуже нахилено і лежить майже горизонтально від 3-го до 7-го ребра. Зліва воно прилягає до грудної стінки в ділянці 4–6-го ребер, а справа – 5-го ребра (рис. 180). Досліджують поштовх оглядом (у короткошерстих собак) та пальпацією. Звертають увагу на його поширеність, місце і силу. У здорових собак серцевий поштовх сильний, дещо дифузний і неболючий. Помірної сили або слабкий він буває у добре вгодованих тварин, при ожирінні, водянці серцевої сумки, ексудативному перикардиті, міокардіодистрофії, плевриті, альвеолярній емфіземі легень. Посилення його виявляють у виснажених тварин, при інтоксикаціях, гострому міокардиті, на початкових стадіях перикардиту, гіпертиреозі тощо. Нерідко у собак відмічають зміщення серцевого поштовху: вперед – при метеоризмі кишечнику, розширенні шлунка; назад – при гіпертрофії та розширенні серця.
Рис. 180. Межі серця здорової собаки

Перкусію ділянки серця виконують на стоячій тварині. Її використовують при дослідженні середніх і великих собак. Перкусією виявляють зону тупого звуку, яка знаходиться в 4–6-му міжребер’ї. Передня межа її проходить від середини грудної клітки паралельно каудальному краю четвертого ребра, далі – дугоподібно до реберних з’єднань, а дорсальна межа горизонтально досягає 6-го міжребер’я, утворюючи зігнуту назад криву. Каудально вона переходить у зону печінкової тупості.

За топографічної перкусії ділянки серця визначають верхню і задню межі. Верхня межа знаходиться в 4-му міжребер’ї на рівні лінії плечового суглоба. При гідроперикарді та ексудативному перикардиті вона зміщується вверх, а при альвеолярній емфіземі легень – вниз. Задня межа доходить до сьомого ребра. У разі захворювання вона може зміщуватися вперед (при розширенні шлунка, метеоризмі кишечнику) і назад (при гіпертрофії і розширенні серця, гідроперикарді, ексудативному перикардиті).


Аускультацію у малих собак проводять в ділянці верхівки серця (4–5-й міжреберні проміжки зліва) та його основи (третє–четверте міжребер’я зліва). У великих собак тони серця прослуховують у наступних місцях: p.opt. двостулкового клапана – зліва, п’яте міжребер’я в нижній третині грудної клітки, аорти – четверте міжребер’я під лінією плечового суглоба, легеневої артерії – третє, поблизу кінців ребер, і p.opt. тристулкового клапана – справа, четверте міжребер’я в нижній третині грудної клітки. При цьому звертають увагу на ритм, тембр, силу тонів, наявність шумів. Слід відмітити, що слабі шуми (на початку захворювання) у собак досить важко прослухати. Навіть найменші ознаки задишки ускладнюють аускультацію. Тому її слід проводити відразу після легкого фізичного навантаження (заставити собаку лягти і відразу встати або пробігти з нею 10–20 м).

Необхідно також пам’ятати і вміти розрізняти тони серця при збільшенні швидкості кровотоку після навіть легкого навантаження від шумів. Останні можна прослухати зліва біля основи серця під час систоли при незарощенні баталової протоки, дефекті міжпередсердної перегородки, стенозі отворів легеневої артерії та аорти. При дефекті міжшлуночкової перегородки аускультацію слід проводити в ділянці краніального краю грудини під час діастоли.

У нормі перший тон у собак звучить глухіше і довше, ніж другий, який коротший і різко закінчується. Аускультацією серця можна виявити посилення обох тонів, що спостерігається при виснаженні, після фізичного навантаження, при лихоманках, в першу стадію міокардиту та при гострому перебігу ендокардиту. Послаблення обох тонів діагностують у добре вгодованих собак, при гіподинамії, ексудативному перикардиті, міокардіодистрофії, інфаркті міокарда, недостатності аортальних клапанів.

Посилення першого тону буває при анеміях, у першу стадію міокардиту, ендокардиті, звуженні лівого атріовентрикулярного отвору. Посилення другого тону найчастіше виявляється при підвищенні артеріального кров’яного тиску у великому (міокардит, артеріосклероз, гломерулонефрит) або малому (альвеолярна емфізема, пневмонія) колах кровообігу.


Крім змін сили, тони серця можуть роздвоюватися і розщеплюватися. У собак ці явища виявити не просто. Роздвоєння або розщеплення першого тону спостерігається на початкових стадіях міокардиту і міокардіодистрофії, недостатності двостулкового (мітрального) клапана та звуженні лівого атріовентрикулярного отвору. Розщеплення і роздвоєння другого тону зустрічається при крупозній пневмонії, емфіземі легень, тяжкому гепатиті.

Ендокардіальні шуми у собак можна прослухати при міокардиті, ендокардиті та інфаркті міокарда.

Дослідження артерій проводять оглядом, пальпацією і вимірюванням артеріального тиску. Пульс у собак досліджують на стегновій або плечовій артеріях, а також на артерії сафена, підраховуючи його протягом 0,5–1 хв. Частота пульсу в дорослих собак складає 70–120 ударів за хвилину, у щенят – 110–200. Збільшення частоти пульсу відмічають при лихоманках, збудженні, травмах у ділянці серця, пороках серця, перикардиті, ендокардиті, анеміях; уповільнення – при хронічному міокардиті, отруєннях, уремії, менінгіті, водянці головного мозку, кахексії, ваготонії.

Артеріальний тиск у собак вимірюють на стегновій або плечовій артерії. Для реєстрації кров’яного тиску використовують осциляторний та графічний методи. Максимальний кров’яний тиск у собак складає 120–160, мінімальний – 30–40 мм рт. ст.

Дослідження вен виконують оглядом (перевіряють наповнення кров’ю), визначають венний пульс і тиск. Наповнення вен встановлюють за рельєфністю малюнка шкіри та кон’юнктиви, а також за станом яремних вен.

Венний пульс може бути фізіологічний (негативний) та патологічний (позитивний). Позитивний венний пульс спостерігають при недостатності правого атріовентрикулярного клапана та миготливій аритмії.

Важлива роль у дослідженні функціонального стану серця відводиться електрокардіографії. Цей метод обов’язковий у діагностиці порушень ритму та провідності, гіпертрофії відділів серця – передсердь та шлуночків, порушень обміну речовин у міокарді та інших патологічних процесів у серці.


Зубець Р в нормі висотою не більше 0,4 mV (4 мм), а ширина його не перевищує 0,04 с. Він може мати дві вершини. Форма і амплітуда зубця Р змінюється внаслідок дихальної синусової аритмії. Негативний зубець Р при синусовій аритмії інколи може зустрічатися в окремих відведеннях, особливо в третьому. У деяких собак у другому відведенні амплітуда зубця Р може коливатися від 0,04 до 0,4 mV. Розщеплені або двофазні зубці Р виявляють у другому та третьому відведеннях. Інтервал Р–Q залежить від частоти серцевих скорочень і триває 0,06–0,13 с.

Зубець Q у собак має малу амплітуду або взагалі може бути відсутній. Зубець R в нормі не перевищує 3,0 mV, тобто 30 мм, у малих собак – 2,5 mV (25 мм) у будь-якому відведенні. Зубець S має невелику амплітуду і нерідко він відсутній. Зубець Т може бути позитивним, негативним та двофазним, він дуже нестійкий і може спонтанно змінюватися. Висота його в нормі не більше ¼ амплітуди зубця R.

Сегмент S–T знаходиться на ізолінії, його депресія допускається до 0,20 mV (2 мм). Іноді він може піднятися вище ізолінії, але не більше 0,15 mV.

Інтервал Q–T залежить від статі собаки, віку, частоти пульсу. Нормальна величина його вираховується за формулою Базетта:

де:

К – емпірична константа (для собак 0,26); R–R – тривалысть серцевого циклу в секундах.

При нормальному серцевому ритмі величина Q–T коливається в межах 0,15–0,25 с.

Іноді реєструють зубець U після зубця Т. Однак, значення та його походження невідомі.

Одним із спеціальних методів дослідження серцево-судинної системи є оглядова рентгенографія грудної клітки. Для отримання на рентгенограмі справжніх розмірів серця проводять телерентгенографію. Найкраща якість зображення досягається на знімках, зроблених на максимальному вдиху, при коротких експозиціях – 1/60 або 1/20 с.

Останнім часом для діагностики захворювань серцево-судинної системи у собак все частіше застосовують ультразвукове дослідження ехотомоскопом ЕТС-МО-1 (Росія). Сканування проводять секторними трансдукторами частотою 3,5 і 5,0 мГц у стандартних позиціях датчика на грудній клітці: а) права парастернальна – датчик розміщують у 5-му міжребер’ї; б) ліва парастернальна – в 3–4 міжребер’ї при краніальному скануванні або в 5–6-му – при каудальному; в) апікальна – датчик розміщують в ділянці серцевого поштовху і направляють до основи серця. Змінюючи проекцію площини променя, ідентифікують шлуночки, клапани та великі судини, а також оцінюють рухову спроможність серця і клапанів.


следующая страница >>