refik.in.ua 1

  1. Особливості географічного положення та природних умов.



Природні умови. Регіон розташований на півостровах Середземного моря – Піренейському, Апеннінському і Балканському. Середземне море багато в чому визначило подібність природних умов регіону. Для південно-європейських ландшафтів характерні сусідство гір і моря, значне розчленування берегів, унікальні ландшафти.

Південна Європа є найбільш гірським європейським регіоном, гори займають3/4 його площі. Найвищими системами є Альпи, Апеннінські, Балканські та Піренейські гори..

На території регіону є й невисокі гірські системи: Іберійські, Кантабрійські гори, Пінд та інші. Усі вони належать до альпійської зони складчастості, їм властива підвищена сейсмічна активність.

Низовини невеликі за площею і розташовані вздовж узбережжя і в долинах великих рік.

Клімат на більшій частині території типово середземноморський, що сприяє сільському господарству і рекреації. Проте опади бувають переважно у зимовий період – 500-1200 мм. Влітку дуже часті посухи, особливо в Греції та Італії.
Природні ресурси. У регіоні відчувається гостра нестача паливних корисних копалин. Тут майже немає нафти, дуже мало природного газу і вугілля.

Проте багатими є поклади різноманітних металів, особливо кольорових: бокситів (Греція), ртуті, міді, поліметалів (Іспанія, Італія), вольфраму (Португалія). Величезні запаси будматеріалів – мармуру, туфу, граніту, цементної сировини, глин (Іспанія, Португалія, Греція).

У південноєвропейських країнах недостатньо розвинута річкова мережа, невеликими є розміри річкових басейнів, переважають короткі й бурхливі річки, що стрімко падають з гір. Багато рік влітку міліють або пересихають.

Країни регіону бідні на деревину (лісистість - 28%). Найбільші лісові масиви – в Португалії (40%) та Андоррі (35%), а мінімальна лісистість – на Мальті (1%).

Природно-рекреаційні ресурси надзвичайно багаті. Це теплі моря, багатокілометрові піщані пляжі, пишна рослинність, мальовничі ландшафти, численні морські та гірські курорти, а також місцевості, сприятливі для альпінізму і гірськолижного спорту тощо.


  1. Історико-географічні особливості розвитку.

Південна Європа пройшла дуже своєрідний шлях розвитку від найдавнішого часу до наших днів.

Уже в 17 ст. до н.е. на сході Середземномор'я існувала фінікійська цивілізація. Вона мала вплив на культуру Греції і навколишніх територій.

Наприкінці 9 ст. до н.е. сформувалася древньогрецька цивілізація, яка мала визначаючий вплив не лише на розвиток сусідніх областей, а й значної частини Європи.

У центрі регіону з 8 ст. до н.е. розпочинає свою історію стародавній Рим, який поступово посилює свій вплив на Апеннінський півострів, а з 1 ст. н.е. його влада поширюється на все Середземномор'я та інші регіони Європи.

У 4 ст. Римська імперія розпадається на західну — Римську імперію і східну — Візантійську у результаті нападів різних племен.

Послаблення імперії привело до завоювання майже всієї території Іспанії, Сицилії, Мальти та інших островів Середземного моря вихідцями із Північної Африки — берберами і арабами.

Араби за період багатовікового перебування на півдні Європи мали сильний вплив на культуру завойованих територій, навчили місцеве населення вирощувати рис, бавовник, будувати зрошувальні системи, а також залишили свій слід у мові і топоніміці.

У середні віки, на перехресті морських доріг із сухопутними, виникали держави-міста Венеція, Генуя, які розбагатіли на посередницькій торгівлі Європи із країнами Сходу. Виробництвом сукна і шовкових тканин славились Флоренція і Мілан. У 14-15 ст. у цих торгових містах зародилося мануфактурне виробництво, яке поступово проникло у Західну Європу. Це був новий етап в економічному житті Європи.

Великі географічні відкриття 15-17 ст. сприяли утворенню на півдні Європи двох могутніх колоніальних держав: Іспанії і Португалії.

Однак гонитва за легкою наживою у колоніальних землях стримувала розвиток держав, що призвело до поступового відставання та економічного занепаду Іспанії і Португалії в епоху індустріалізації, що почалася в Європі з кінця 18 ст.


Процес перебудови економік супроводжувався значними політичними змінами. Так, французька революція 1789 р. прискорила ліквідацію кріпацтва не лише у Франції, а й у всій Європі.

У 50-60-ті роки XIX ст. завершився перехід від ремесла до машинного виробництва: будувалися залізниці, фабрики тощо.

У другій половині 19 ст. на Апеннінському півострові виникла нова централізована національна держава — Італійське королівство (1870).

Наприкінці 19 ст. структурні зміни господарств західноєвропейських країн не обійшли стороною і країни Південної Європи. Так, у Північній Італії сформувалися основні контури індустріального району, тобто промислова революція втягнула економіку регіону у нові світогосподарські економічні відносини, що утверджувались на зламі століть.

Однак політичні події 20 ст. (Перша та Друга світові війни, міжвоєнні катаклізми) стали перешкодою на шляху економічних перетворень південно-європейських країн. Так, у середині 30-х років в Іспанії до влади прийшов диктаторський режим генерала Франко, який не сприяв економічному благополуччю іспанського народу.

Лише Італія, яка стала на шлях ринкових перетворень, у післявоєнний період швидко досягла високих економічних показників, ставши однією із найрозвиненіших держав не лише Півдня, а й всієї Європи і світу.


  1. Розміщення населення.

У Південній Європі мешкає близько 120 млн. осіб. Традиційно характерна висока народжуваність, але природний приріст населення невеликий.

Населення розміщене нерівномірно. Найбільша густота – в родючих долинах і приморських низовинах, найменша – у горах (Альпи, Піренеї), становить на деяких територіях до 1 особи/км2.

Рівень урбанізації в регіоні набагато нижчий, ніж в інших частинах Європи: тільки у Ватикані, Андоррі, Мальті і Сан-Марино у містах мешкає понад 90% населення, а, наприклад, у Греції, Іспанії та Італії – дещо більше 60%, у Португалії – 55%.

Більшість міст розташована в приморських районах або поблизу них, особливо вздовж річок, тут же розміщена й основна кількість населення. Внутрішні гірські області мають, як правило, низьку густоту населення. Міста здебільшого невеликі (крім деяких міст Італії). Чимало з них беруть початок з іберо-римських часів (понад 2 тис. років тому.

У сільській місцевості переважають села, на півночі Італії – хутори.

4. Відмінності господарства:

Країни регіону дотепер відстають економічно від високорозвинутих держав Європи. Хоча Португалія, Іспанія, Греція та Італія входять до ЄС, але всі вони, крім Італії, за багатьма соціально-економічними показниками відстають від лідерів.

Значною мірою це спричинено історичними особливостями їх розвитку. Передусім тим, що впродовж ХХ століття тут існували військові режими та диктатури.

Відчутно позначилася й певна економічна „закритість” країн від зовнішньоекономічного простору. Зумовлена вона була економічною політикою урядів, спрямованою на значну самоізоляцію, а також дією економічних санкцій міжнародного співтовариства, які значно обмежували міжнародну економічну діяльність країн.
Структура промисловості.

У промисловості традиційно потужними є галузі переробки с/г сировини, а також харчова, легка, меблева тощо. Останніми десятиріччями активно розвиваються галузі обробної промисловості.

Енергетика орієнтується на імпортне паливо. В електроенергетиці значна частка ГЕС (Італія, Іспанія, Португалія). Атомна електроенергетика розвинена тільки в Іспанії.

Металургія. В регіоні, особливо в Іспанії, розвинуті чорна металургія і деякі галузі кольорової: алюмінієва, мідна, свинцево-цинкова.

Машинобудування. Галузь має міжнародне значення, зокрема транспортне машинобудування („ФІАТ” – Італія і „СЕАТ” – Іспанія).

У регіоні розвинуті точне машинобудування, приладобудування. Італія посідає перше місце у світі за випуском окремих видів побутової техніки – холодильників, пральних машин, газових плит (торгові марки ARISTON, INDESIT, ZANUSSI, ARDO).


Суднобудування і судноремонт представлені на Мальті (мальтійські доки належать державі і є найбільшими в Середземному морі).

Хімічна промисловість. У структурі галузі помітне місце посідає нафтохімія (розвивається за рахунок імпортної сировини), зростає виробництво кислот, соди, мінеральних добрив тощо, передусім в Іспанії, багатій на різну хімічну сировину.

Найбільшим італійським хімічним концерном є „Монтедісон”.

Португалія – один із провідних у світі постачальників хімічної сировини органічного походження – агар-агару, який отримують із морських водоростей і використовують для виробництва желатину.

Лісова та деревообробна промисловість. Хоч регіон не багатий на лісові ресурси, Італія та Іспанія ще з часів Середньовіччя славились в Європі виробництвом дорогих меблів.

Легка промисловість. Найбільшою її галуззю є бавовняна, що працює переважно на імпортній сировині. В усіх країнах регіону розвинуті швейна, текстильна, взуттєва (Італія посідає перше місце за експортом взуття у світі) промисловість. Греція відома своїми хутряними виробами (здавна тут виготовляють вироби із завезених з усього світу обрізків хутра) з норки.

Харчова промисловість. Галузь працює переважно на власній сировині. Міжнародну спеціалізацію мають консервна, виноробна, борошномельно-круп’яна, макаронна, тютюнова галузі тощо.

Південно європейські країни значну увагу приділяють розвитку трудомістких галузей промисловості (випуск побутової техніки, легка, меблева, харчова тощо), залучаючи у виробництво значну частину працездатного населення. Це деякою мірою стримує економічну еміграцію з країн регіону.
Особливості розвитку с/г.

Південна Європа є аграрним регіоном із давніми традиціями. За стандартами ЄС сільське господарство більшості країн регіону недостатньо ефективне.

Причини відсталості сільського господарства різноманітні: переважання екстенсивних форм господарювання, наявність подекуди феодальних пережитків; низький рівень механізації, хімізації та енергоозброєності селянської праці; вікова роздрібненість земельних наділів. Врожаї вирощують згідно з традиціями, без урахування умов ринку, стану ґрунтів.


Рослинництво. В усіх країнах регіону воно переважає над тваринництвом. За обсягами вирощування домінують „середземноморські культури”. Культивують також зернові: пшеницю (переважно в центральних та південних районах країн регіону), кукурудзу (в північних районах), жито та овес (на територіях, прилеглих до Альп та Піренеїв). Тверді сорти пшениці (для макаронної промисловості) вирощують на півдні Італії. Значні території зайняті під рис (Іспанія, Італія). Здебільшого для зернових використовують богарні землі.

Серед технічних культур найважливішими є оливи, цукрові буряки. Культивують ефіроолійні культури – троянду, лаванду, шавлію тощо.

Великі площі зайняті під овочі. Значними є обсяги вирощування баштанних культур.

Середземноморський теплий клімат якнайкраще сприяє розвитку садівництва.

Внаслідок переважання у структурі сільського господарства рослинництва зі спеціалізацією на плодівництві та садівництві регіон часто називають „садом” і „городом" Європи.

Тваринництво. Воно традиційно є другорядною галуззю сільського господарства (умови Середземномор’я для нього не сприятливі), але набуває дедалі більшого значення.