refik.in.ua 1

Особисті права та свободи людини та громадянина в Україні


Особисті (громадянські) права і свободи людини — це закріплені правом можливості фізичного існування і духовного розвитку людини. 

Особистими правами володіють всі проживаючі на території України індивіди незалежно від свого правового стану (громадяни України, іноземні громадяни .

Конституція України містить такий перелік особистих (громадянських) прав людини: 

1) право на вільний розвиток особистості. Кожна людина має право сама визначати свою долю, ставити перед собою визначені нею самою цілі, обирати засоби для досягнення цих цілей. Але, зрозуміло, при цьому вона не повинна порушувати прав інших людей; 

2) право на життя. Конституція України закріплює право на життя за допомогою заборони свавільного (незаконного) позбавлення життя. Верховна Рада України скасувала кримінальне покарання у вигляді смертної кари. Ніхто не може бути позбавлений життя навіть за рішенням державного органу. Другий важливий компонент закріплення права на життя — право людини на самозахист від протиправних посягань на життя і здоров’я; 

3) право на повагу людської гідності. Це особисте право теж забезпечується встановленням заборон на протиправні дії, що посягають на людську гідність: катування, жорстоке, нелюдське таке, що принижує гідність, поводження або покарання, примусові медичні або наукові дослідження на людині; 

4) право на свободу і особисту недоторканність. Сутність права на свободу полягає в тому, що в Україні заборонені будь-які форми особистої залежності, а саме — рабство і подібні до нього інститути (боргова кабала і т.ін.). Недоторканність особи є важливою гарантією свободи людини, насамперед свободи від свавільних дій посадових осіб держави. Відповідно до Конституції України ніхто не може бути заарештованим чи триматися під вартою інакше як за рішенням суду. У разі нагальної потреби запобігти злочину або його припинити правоохоронні органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід. Обґрунтованість цього тимчасового запобіжного заходу протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом; 


5) недоторканність житла. Житло — є продовженням людської особистості, важлива гарантія її свободи і недоторканності. Недарма склалася приказка: «Мій будинок — моя фортеця». Конституція України зазначає, що проникнення до житла, проведення в ньому огляду або обшуку можуть здійснюватися тільки за рішенням суду. Винятки з цього правила допускаються тільки для порятунку життя людей і майна (наприклад, у разі пожежі, стихійного лиха), а також з метою переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочину; 

6) таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції. Ця норма Конституції України теж є однією з гарантій свободи особи. Винятки (тобто ознайомлення з кореспонденцією посадових осіб держави) можуть бути встановлені тільки судом з метою запобігти злочину чи встановити істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими засобами одержати інформацію неможливо; 

7) невтручання в особисте і сімейне життя. Таємниця особистого і сімейного життя — ще одна грань свободи особи. Конституція України забороняє збирання, збереження, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини; 

8) свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право на вільний в’їзд в Україну і виїзд з України. Це особисте право поширюється тільки на осіб, що перебувають в Україні на законних підставах. Іноземний громадянин чи підданий, що порушує закони України, може бути висланий за межі України. Такій особі може бути відмовлено в дозволі на в’їзд до України. У той же час громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися до України, не може бути висланий за межі України; 

9) право на свободу думки і слова, на вільне висловлювання своїх поглядів і переконань. Свобода думки в принципі не може бути нічим обмежена — адже контролювати і регулювати людське мислення неможливо. Свобода ж слова і друку в Україні, як і в будь-якій іншій демократичній країні,


має певні межі (докладніше про це — далі); 

10) свобода світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої (бути атеїстом), правити релігійні культи і ритуальні обряди, здійснювати релігійну діяльність.

Особисті права — це природні права, які людина одержує від народження. їх держава визнає за людиною. Вони є невід'ємним елементом свободи людини і забезпечують особі не тільки життєвоважливі умови існування, а й надають фактичну можливість вільно розпоряджатися собою, гарантувати невтручання у сферу її індивідуальної життєдіяльності2. Саме тому їх поширюють не тільки на громадян конкретної держави, а й на всіх інших людей, що перебувають на її території.

Боротьба   з    порушеннями    особистих    прав    і    свобод  утворює   сферу    кримінального   та адміністративного права.

Особисті права і свободи прийнято поділяти на дві групи:

1)          перша група прав охоплює право на життя, на свободу особи та на фізичну цілісність;

2)    друга група прав включає право на свободу думки і совісті, свободу приватного життя і комунікації,   право  на  недоторканність житла,   свободу   пересування  та  кримінально-правові   і процесуальні гарантії особистих прав і свобод.

Відповідно до ст. 27 КУ кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

У зв'язку з даним правом виникає ціла низка проблемних питань:

1)  проблема часових меж поняття «життя».

2)питання щодо права жінки вирішувати питання про припинення вагітності (право на аборт).

3)   проблема смертної кари.

4)  проблема евтаназії.

Відповідно до ст. 28 КУ кожен має право на повагу до його гідності. Ця норма є логічним продовженням припису, зафіксованого у ст. З КУ, згідно з яким, зокрема, честь і гідність людини, поряд з іншими правами, визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.


При цьому під гідністю людини у науці конституційного права розуміють сукупність особистих прав і свобод, реалізація яких дозволяє кожній людині стати, бути і залишатися особистістю. На захист гідності людини спрямована ціла низка конституційно-правових гарантій, серед яких зокрема:

1)       ніхто  не  може бути  підданий  катуванню,  жорстокому, нелюдському або такому,  що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;

2)   жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам;

3)   право на недоторканність приватного життя;

4)   право на недоторканність житла;

5)       право на невтручання в особисте і сімейне життя;

6)   право на свободу думки і слова;

7)   право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ст. 29 КУ кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ця ж стаття встановлює гарантії реалізації зазначеного права:

1)       ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом;

2)   у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід,обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не врученовмотивованого рішення суду про тримання під вартою;

3)   кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;


4)   кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання (процедура, яка у зарубіжних країнах називається «хабеас корпус» і застосовується практично в усіх країнахконтинентальної Європи);

5)   про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого

Людина, особа, громадянин: співвідношення понять

Характер взаємодії держави та особи є важливим показником стану суспільства у цілому, а також його завдань та перспектив розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство та сучасну людину без вивчення багатоманітних відносин людини і держави.

Дослідження проблеми співвідношення держави та індивіда зумовлює необхідність аналізу змісту, ознак і взаємодії категорій «людина», «особа», «громадянин». Саме вони характеризують належність людини як біологічного суб'єкта до суспільства та держави і визначають особливості її статусу.

Проблема людини займає одне з провідних місць у суспільствознавстві. У філософії, соціології, психології, юриспруденції поняття людини характеризується певними особливостями, що відображають своєрідність предмета та завдань науки. У сфері правознавства важливою є характеристика особи з точки зору її правоздатності, дієздатності та спроможності нести юридичну відповідальність.

Поняття «люди» у Великому тлумачному словнику сучасної української мови визначається як «суспільні істоти, що являють собою найвищий ступінь розвитку живих організмів, мають свідомість, володіють членороздільною мовою, виробляють і використовують знаряддя праці». Отже, це поняття включає два аспекти: природний та соціальний. Дійсно, людина сприймається, перш за все, як жива істота природи.

Людина — це біологічна категорія, що визначає належність живої істоти до людського роду за певними анатомічними особливостями та фізіологічними функціями.

Основними рисами людини є:

— розвинутість інстинктів, що забезпечує можливість реалізації різних інтересів;


— наявність мови як засобу спілкування та узгодження діяльності людини;

— необхідність спілкування із собі подібними з метою досягнення компромісу інтересів;

— чіткий розподіл праці у людському середовищі, що надає можливість досягти високого ступеня організованості відносин.

Очевидно, що людина — істота не лише природна, а й соціальна. Такі її специфічні ознаки, як мова, мислення, можливість створювати знаряддя праці могли сформуватися та розвинутись лише у суспільстві.

Ця категорія характеризує перший етап розвитку суспільства — його становлення як соціальної системи, для якої характерна наявність біологічних суб'єктів з повною відсутністю соціальних зв'язків між ними.

Процес розвитку та еволюції суспільства спричинив виникнення специфічних відносин між суб'єктами, що характеризуються певним рівнем усвідомленості та узгодженості. Саме це зумовлює соціальний характер поняття «людина» та його перетворення на соціально-значиму категорію «особа». Дана категорія визначається щодо певного етапу розвитку людського суспільства. Особа формується на такому етапі його розвитку, коли людина отримує відносну незалежність від природи та повну свободу дій.

Особа — людина, яка має історично зумовлений ступінь розвитку, користується правами, що надаються суспільством, та виконує обов'язки, які ним покладаються.

Саме на соціальний характер категорії «особа» вказують її наступні риси:

1. Розумність, тобто здатність мислити та приймати осмислені, а не інстинктивні рішення. Ця ознака зумовлює можливість упорядкування процесу спілкування суб'єктів.

2. Свобода, тобто можливість вибору із встановлених суспільством варіантів поведінки саме того, який найповніше відповідає інтересам особи та не порушує прав інших суб'єктів, що і забезпечує можливість усвідомленого ставлення суб'єкта до власної поведінки.

3. Індивідуальність, що виявляється у наявності специфічних рис, які виокремлюють особу з маси собі подібних. Саме це надає можливість реально визначити соціальний стан, професію, вік, місце особи в суспільстві.


4. Відповідальність, що характеризується як можливість передбачати результати своїх дій, керувати ними та самостійно нести відповідальність у разі невиконання обов'язків чи порушення прав інших осіб. Ця риса забезпечує певне співвідношення власної поведінки з інтересами суспільства та її самооцінку відповідно до існуючих стандартів.

Особа формується під впливом двох факторів: 1) індивідуальних вроджених властивостей; 2) соціального середовища, що впливає на людину.

Безумовно, суспільні відносини є важливим фактором впливу на особу. Однак особа не формується пасивно, вона є активним суб'єктом. Соціальну природу особи визначають такі компоненти її структури, як свідомість, воля, можливість діяльності. Свідомість є цементуючим елементом, що відображає можливість усвідомлювати дійсність, керувати своїми вчинками. Відсутність самосвідомості особи не надає можливості вести мову про наявність особи. Воля як компонент структури особи характеризується як можливість вибору діяльності та досягнення певної мети. Діяльність пов'язується з можливістю використання інтелектуальної та фізичної енергії для досягнення певного результату.

У сучасній літературі стосовно поняття особистості є дві діаметрально протилежні позиції. У відповідності з першою особами вважаються лише видатні люди, що мають виключні таланти й індивідуальність. Інша (що більш сприйнятлива) визначає особою будь-яку людину, котра є суб'єктом суспільних відносин.

З виникненням держави та владної сфери відносин соціальна категорія «особа» набирає політичного змісту і перетворюється у категорію «громадянин».

Громадянин — це особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею. Громадянин має певні особливості, що надають можливість бути суб'єктом не лише економічних та соціальних, а й політичних відносин.

1. Це особа, яка належить до постійного населення певної держави.


2. Це особа, що користується правами, наданими державою, та виконує обов'язки, покладені на неї.

3. Це особа, котра користується захистом з боку держави, як правовим, так і судовим.

4. Це особа, яка несе законодавчо закріплену відповідальність у разі порушення чи невиконання певних рішень, а також у випадку порушення суб'єктивних прав інших осіб або невиконання власних юридичних обов'язків.

Зв'язок громадянина та держави визначається у процесі характеристики ознак держави:

— державна публічна влада є офіційним представником суспільства. Саме тому відносини громадянин—держава мають державно-політичний характер;

— держава є територіальним устроєм суспільства, що забезпечує певний рівень упорядкування суспільних відносин за допомогою спеціальних засобів — правових норм. Це зумовлює правовий характер взаємодії громадянина та держави;

— держава за допомогою права узгоджує інтереси різноманітних суб'єктів і груп та гарантує взаємну відповідальність громадянина і держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави.

Таким чином, еволюція понять «людина», «особа» та «громадянин» визначає не лише відповідні етапи становлення, розвитку, функціонування та вдосконалення суспільства і держави. Наведені категорії надають можливість визначити належність людини до суспільства і держави, охарактеризувати особливості їх статусу та можливості щодо захисту суб'єктивних інтересів

 Поняття «людина» означає перш за все біологічну характеристику суб'єкта. Людина-це жива істота, що володіє здібністю до праці, мислення і мови. Кожна людина народжується з ознаками приналежності до людського роду і рядом індивідуальних рис, які властиві лише їй І змінюються впродовж всього життя (вік, зовнішність, розум, звички І т. д.). Сучасне право, як міжнародне, так і національне право України виходить з принципу рівноправності всіх людей, що живуть на Землі. Кожна людина має право на життя, свободу, безпеку, прагнення на щастя, на опір пригнобленню.


    Поняття «особистість» уживається в значенні соціальної характеристики суб'єкта. Особистість-це індивідуально певна сукупність соціально значущих властивостей людини. Людина стає особистістю під впливом суспільства. Так, людина народжується в певній сім'ї, певному суспільстві, в певній соціально-історичній ситуації і при різних обставинах свого життя спілкується з різними представниками суспільства, в якому живе, вчиться, працює.
    Законодавчо встановлені права, свободи і обов'язки особистості складають її правовий статус.
    Поняття громадянин уживається по відношенню до людини, що володіє правовим зв'язком з якою-небудь державою (у монархічних державах цьому поняттю відповідає термін «підданий»).
    Загальним для понять «особистість» і «громадянин» є те, що вони підносяться до однієї і тієї ж людини, однак поняття «особистість» позначає її місце в суспільстві, а поняття «громадянин» - в державі. «Особистістю», тобто членом суспільства, може бути не лише громадянин конкретної держави, але й іноземець, а також особа без громадянства, Що проживають на території цієї держави. В той же час людина може не проживати на території держави, але бути її громадянином;
Є особистості, які з тих або інших причин не зв'язані в правовому відношенні ні з однією державою; це особи без громадянства - апатриди. Зустрічаються також випадки, коли особа одночасно відноситься до двох, а деколи і більшій кількості держав. Таких осіб називають біпатридами.
   

    Люди, то знаходяться на території України, по своєму правовому статусу належать до однієї з трьох категорій: громадяни України, іноземні громадяни або піддані, особи без громадянства (апатриди).

    Громадянство - це стійкий правовий зв'язок особи з конкретною державою, що породжує їх взаємні права і обов'язки. Так, держава визнає і гарантує права і свободи людини, захищає її за межами держави; у свою чергу, громадянин повинен дотримуватись законів і розпоряджень держави, виконувати встановлені нею обов'язки.

     Конституція України, розмежувавши поняття «людина» і «громадянин», виходить при цьому з визнання ідеї «природних», «природжених», «невідчужуваних» прав людини, сутність якої полягає у тому, що права людини належать їй від народження, мають природний характер, а держава може лише регулювати їх здійснення і встановлювати для них гарантії, але не може їх скасувати. Лише у разі введення надзвичайного або військового положення держава може (винятково на тимчасовій основі) обмежувати можливість здійснення деяких прав і свобод. Після закінчення дії цих режимів права і свободи відновлюються в повному обсязі. Відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права невід'ємні права і свободи кожної людини повинні поважатися іншими державами незалежно від наявності у людини громадянства цих держав.
    Україна, як і будь-яка держава, захищаючи свій суверенітет, виходячи з мети забезпечення гідних умов життя і реальних можливостей, закріплює певні права і свободи і надає гарантії їх здійснення лише своїм громадянам. Так, лише громадяни України можуть бути суб'єктами права власності на землю, володіють правом голосу на виборах і референдумах, можуть бути членами політичних партій, які діють в Україні.

    У тексті Конституції це розмежування виявляється у тому, що при визначенні прав людини використовуються терміни: «всі люди», «кожна людина», «кожен», «всі», «ніхто», «працюючі», «кожен працюючий і ін., а при визначенні прав громадян України використовуються терміни «громадяни», «громадяни України», «кожен громадянин», «всі громадяни».