refik.in.ua 1




Тема 2
Нетарифне регулювання зовнішньоекономічної діяльності


  1. Сутність та класифікація інструментів нетарифного регулювання ЗЕД

  2. Кількісні обмеження експорту і імпорту

  3. Приховані методи нетарифного регулювання


1. Сутність та класифікація інструментів нетарифного регулювання ЗЕД
Під зовнішньоекономічною діяльністю (ЗЕД) розуміють – діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами. Основним законодавчим актом, який закріплює правові засади здійснення зовнішньоекономічної діяльності є Закон України від 16.04.1991р. №959-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність». Цей Закон визначає основні правові та організаційні засади здійснення ЗЕД в Україні і спрямований на удосконалення правового регулювання всіх видів ЗЕД.

Державне регулювання ЗЕД здійснюється за допомогою широкого кола інструментів, кількість яких постійно зростає. Однією з найпоширеніших у застосуванні виступає класифікація методів (інструментів) регулювання ЗЕД відповідно до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) та її правонаступниці – Світової організації торгівлі (СОТ). Зважаючи на це, методи регулювання ЗЕД доцільно буде класифікувати на:

  • Економічні методи (інструменти) – це такі способи впливу держави, за яких необхідний суспільству результат досягається через економічний інтерес суб’єктів ЗЕД. Зазвичай такі методи передбачають встановлення мита, акцизних податків, інших зборів, політику встановлення банківської облікової ставки, курсу валюти тощо).
  • Адміністративні методи (інструменти) – це такі способи впливу держави, за яких необхідний суспільству результат досягається шляхом прямого наказу (обов’язкового припису) компетентного органу, який підлягає виконанню суб’єктом ЗЕД незалежно від того, вигідне це виконання йому, чи ні (заборона окремих видів експорту та імпорту, ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій, застосування технічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних, екологічних стандартів та вимог, встановлення державної монополії на експорт/імпорт окремих товарів тощо).


Функціональні характеристики та економічна природа методів впливу держави на суб’єктів ЗЕД поділяють їх на

    • митно-тарифні

    • нетарифні

Нетарифні інструменти регулювання ЗЕД – це комплекс важелів обмежувально-заборонного характеру, що застосовується з метою захисту вітчизняного виробника від жорсткої конкуренції іноземних товарів, вітчизняного споживача – від недоброякісної продукції, для проведення ефективної протекціоністської політики в інтересах власної економіки.

Мета нетарифного регулювання полягає:

1.В покращенні конкурентних умов в імпортуючій країні;

2. І головне - в захисті національної промисловості, здоров'я населення, охороні навколишнього середовища, моралі, релігії і національній безпеці.

Зазначимо, що чіткого, єдиного визначення поняття “нетарифні обмеження” і єдиної їх класифікації досі не вироблено. Однак найпоширенішою нині є класифікація, розроблена Секретаріатом ГАТТ. Вона передбачає п’ять груп заходів:

    • участь держави у зовнішньоторговельних заходах (субсидування виробництва і експорту товарів, система державних закупівель товарів, державна торгівля у країнах з ринковою економікою);

    • митна, адміністративна імпортна формальність (антидемпінгове мито, методи оцінки митної вартості товарів, митна і консульська формальність, товаросупровідні документи, товарна класифікація тарифів);

    • стандарти й вимоги, пов’язані з охороною здоров’я, промисловістю і технікою безпеки (зокрема, промислові стандарти, вимоги до упаковки і маркування товарів, санітарно-ветеринарні норми);

    • кількісні обмеження імпорту і експорту;

    • обмеження, закладені в механізмі платежів (ковзні збори, імпортні депозити, прикордонний податковий режим).

Цю класифікацію широко застосовують у межах ЮНКТАД та інших міжнародних організацій, а також під час міжнародних торгових переговорів.


Відповідно до Митного кодексу заходи нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності - не пов’язані із застосуванням мита до товарів, що переміщуються через митний кордон України, встановлені відповідно до закону заборони та/або обмеження, спрямовані на захист внутрішнього ринку, громадського порядку та безпеки, суспільної моралі, на охорону здоров’я та життя людей і тварин, охорону навколишнього природного середовища, захист прав споживачів товарів, що ввозяться в Україну, а також на охорону національної культурної та історичної спадщини

Основні методи нетарифного регулювання ЗЕД можна розділити на дві основні групи:


    • прямі (кількісні) заходи нетарифного регулювання,

    • непрямі (приховані) заходи нетарифного регулювання («методи побічного протекціонізму»).


2.Кількісні обмеження експорту і імпорту.

Кількісні обмеження експорту та імпорту є традиційними методами кількісного обмеження в міжнародній торгівлі. Це пряма адміністративна форма державного регулювання зовнішньоторговельного обороту.

Кількісні обмеження – адміністративна форма нетарифного державного регулювання, яка встановлює кількість та номенклатуру товарів, що дозволяється імпортувати (експортувати) на митну територію країни.

Кількісні обмеження включають:

  1. квотування (контингентування);

  2. ліцензування

  3. добровільне обмеження експорту;

Ліцензування — інструмент регулювання ЗЕД через видачу дозволу на експорт чи імпорт товарів у встановленій кількості за певний проміжок часу, тобто це заборона вільного ввезення або вивезення товарів. Імпорт (експорт) може здійснюватися лише за спеціальним дозволом — ліцензією.

Обмеживши кількість ліцензій держава може обмежити легальну кількість імпорту (експорту) з тієї чи іншої країни. Ліцензування є найпоширенішою формою нетарифних обмежень, на яку припадає майже половина випадків їх застосування. При цьому більш як на 80 % вони стосуються торгівлі промисловими товарами.


Нині застосовують такі види ліцензій: індивідуальні (разові), генеральні, глобальні

Крім того, на практиці часто використовують численні проміжні форми, що поєднують окремі елементи кожного з цих видів ліцензій.

Індивідуальна(разова) ліцензія — разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб’єктом ЗЕД на період не менше ніж той, що є необхідним для здійснення експортної (імпортної) операції. Ліцензії видає компетентний орган державної влади, що контролює зовнішню торгівлю, за заявою національної фірми-експортера або імпортера. Індивідуальна ліцензія є іменною, тобто її не можна передавати та дає право фірмі здійснити одну зовнішньоторгову операцію. Індивідуальна ліцензія регламентує всі найважливіші аспекти зовнішньоторговельної операції. У ній зазначається:

кількість товару;

вартість товару, дозволеного до імпорту (експорту);

країна походження (країна імпорту) товару;

фірма-експортер (імпортер);

термін дії ліцензії.

Індивідуальна ліцензія є дуже жорсткою формою кількісних обмежень. Розвиток економічних зв’язків, умови конкурентної боротьби на ринку, а також складності (адміністративні й технічні) з отриманням індивідуальної ліцензії зумовили поширення розвитку практики видачі генеральних і автоматичних ліцензій.

Генеральна імпортна (експортна) ліцензія — це постійно діючий дозвіл, який надає право будь-якій особі або фірмі імпортувати перелічені в ній товари без будь-яких обмежень за кількістю або вартістю протягом усього часу дії ліцензії. Генеральна імпортна ліцензія дозволяє ввозити зазначені у ній товари:

або з певних, перелічених у ній країн;

або з будь-яких країн.

У цьому разі ліцензія називається глобальною, або відкритою, генеральною ліцензією (у разі потреби, в генеральній ліцензії зазначаються лише ті товари, ввозити або вивозити які забороняється). Генеральні ліцензії і перелік товарів, що належать до них, публікуються в офіційних виданнях.


З метою спрощення системи видачі ліцензій з кінця 50-х років стала практикуватися видача так званих автоматичних ліцензій. Особливість автоматичної ліцензії полягає в тому, що імпортер (експортер), подаючи заявку на отримання дозволу на імпорт (експорт), автоматично отримує дозвіл на ввезення (вивезення) товару за умови, звичайно, що він не дістав офіційну відмову.

При автоматичному ліцензуванні зберігається право держави в будь-який момент замінити ліберальний режим більш жорстким. Проте автоматичне ліцензування — це кращий вид обмежувальної політики, тому в ГАТТ прийняте рішення, що закликає країни-учасниці, які практикують кількісні обмеження, по можливості перейти на цей вид ліцензування.

В Україні допускається використання таких видів ліцензій

Ліцензія спеціальна - належним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом спеціального розслідування та/або спеціальних заходів;

Ліцензія відкрита (індивідуальна) - дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом певного періоду часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу;

Ліцензія генеральна - відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції по певному товару (товарах) та/або з певною країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування по цьому товару (товарах);

Ліцензія експортна (імпортна) - належним чином оформлене право на експорт (імпорт) протягом встановленого строку певних товарів або валютних коштів з метою інвестицій та кредитування;

Ліцензія разова (індивідуальна) - разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності на період не менший, ніж той, що є необхідним для здійснення експортної (імпортної) операції.

Ліцензійний порядок звичайно поєднується з контингентуючим порядком ввезення (вивезення) товарів. Хоча він охоплює відносно невелику частину товарної номенклатури, значення квот у торгівлі відчутне, оскільки до товарів, що квотуються, входять, як правило, найважливіші сировинні й продовольчі товари, текстильні вироби, чорні та кольорові метали, медикаменти.


Квота (контингентуючий порядок) — це обмеження ввезення іноземних (вивезення національних) товарів певною кількістю, обсягом або сумою на встановлений період часу.

У торгово-політичній практиці найчастіше використовують два види контингентів. Розглянемо їх.

1. Глобальний контингент (глобальна квота). Встановлює розмір імпорту (експорту) у вартісних або натуральних одиницях на певний період часу (рік, півріччя, квартал), не залежно з якої країни цей товар імпортується, чи в яку експортується. Це найпоширеніший метод сучасного контингентуючого порядку. У цьому разі обсяг імпорту, що допускається квотою, по країнах не розбивається — глобальний контингент обмежує лише загальну кількість товару, дозволеного для ввезення, і залишає за імпортером право обирати країну, де здійснюються закупівлі в рахунок контингенту. Це саме стосується і контингентуючого експорту.

Розмір контингенту визначається як різниця між внутрішнім споживанням і внутрішнім виробництвом. Однак на практиці часто все відбувається дещо інакше, бо торгово-політична роль контингенту полягає в захисті національних виробників, підтримці на внутрішньому ринку певного рівня цін, а часто і в тиску на експортуючи країну.

2. Індивідуальний контингент (індивідуальна квота) – встановлюються в межах глобальної квоти для кожної країни окремо. Такі квоти встановлюються на основі двосторонніх угод, які дають переваги окремим країнам.

У торгово-політичній практиці часто використовують так звані сезонні квоти. Вони поширюються, як правило, на сільськогосподарські товари. Суть їх полягає в тому, щоб перекрити дорогу імпортним товарам у сезон (під час дозрівання врожаю) і надати право на ввезення в міжсезоння. Мета цих квот — забезпечити ринками збуту національних виробників.

В Україні використовуються такі види квот:

Квоти (контингенти) глобальні - квоти, що встановлюються по товару (товарах) без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;


Квоти (контингенти) групові - квоти, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;

Квота експортна (імпортна) - граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати з території України (імпортувати на територію України) протягом встановленого строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях;

Квоти (контингенти) індивідуальні - квоти, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) може експортуватись або з якої він (вони) може імпортуватись;

Квоти спеціальні - граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об'єктом спеціального розслідування та/або спеціальних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в натуральних та/або вартісних одиницях виміру;

Від контингентів, що встановлюють кількість товарів, дозволених до імпорту у країну, потрібно відрізняти так звані тарифні контингенти (тарифна квота).

Тарифна квота — це дозвіл на ввезення у країну певної кількості товару за зниженим митом або безмитно. Товари, що ввозяться понад тарифний контингент, обкладаються звичайним митом. Тарифний контингент — це симбіоз кількісних обмежень і митно-тарифної політики. Він відкривається, як правило, для сировинних товарів, в імпорті яких за якомога нижчими цінами зацікавлені національні виробники. При цьому передбачається, що товар виробляється всередині країни, але в кількості, недостатній для покриття внутрішнього попиту.

Отже, кількісні обмеження щодо експорту значною мірою є вимушеними і визначаються об’єктивними причинами. Загострення конкурентної боротьби на світовому ринку викликало появу нового виду кількісних обмежень, а саме добровільних обмежень експорту.

"Добровільні" обмеження експорту – кількісне обмеження експорту, яке базується на зобов’язані одного із торгових партнерів обмежити, або не розширювати обсяги експорту, взамін на вигідні умови. Їх відносять в особливу групу кількісних обмежень. Наприклад: в 60-их роках ХХ століття уряд Японії відмовився від частки ринку автомобілів США, взамін на збільшення її долі на американському ринку електроніки.


Тобто, добровільні обмеження експорту являють собою неофіційну домовленість між експортером та імпортером про обмеження ввозу певних товарів на ринок імпортера. Ще в кінці 50-х рр. США почали нав'язувати азіатським країнам угоду про добровільне обмеження в односторонньому порядку в США текстилю, а пізніше - стального прокату і ряду інших товарів. З 1969 р. система "добровільних" квот почала діяти на світовому ринку чорних металів, охопивши майже 2/3 світового ринку цих товарів. І таких прикладів можна навести багато. В даний час в світі країнами досягнуто більше 100 угод про "добровільне" обмеження експорту і про встановлення мінімальних імпортних цін.

Ці угоди в першу чергу торкаються торгівлі текстильної, швейної, взуттєвої промисловості, чорної металургії, молочними продуктами, побутовою електронікою, легковими автомобілями, металооброблюваними станками та ін.
3. Приховані методи нетарифного регулювання

Заходи так званого прихованого, або непрямого, протекціонізму, що відіграють помітну роль у торгово-політичній боротьбі, зовні не виявляються, а діють потай, замасковано.

Приховані методи торгової політики – це різні торгові бар’єри, які створюють додаткові проблеми імпортерам (експортерам) при виході на нові товарні ринки. Найпоширеніші з них


  • Технічні бар’єри

  • Субсидії

  • Кредитування та страхування експортної (імпортної) діяльності

  • Внутрішні податки і збори

  • Політика державних закупівель

  • Вимоги щодо вмісту місцевих компонентів

Технічні бар'єри. Це перешкоди для імпорту іноземних товарів, що виникають в зв'язку з їх невідповідністю до національних стандартів систем виміру та інспекції якості, вимог техніки безпеки, санітарно-ветеринарних норм, правил упаковки, маркування та інших вимог. Перевірка відповідності ввезеного в країну товару всім цим вимогам обумовлюється об'єктивними вимогами виробництва і споживання продукції


.




Такі обмеження зовнішньоторговельного обороту можуть діяти як на кордоні, так і всередині країни призначення товару. Вони або взагалі перекривають шлях іноземному товару на внутрішній ринок країни, або значно підвищують його ціну через те, що товар потребує істотної переробки або доробки.

На відміну від інших засобів зовнішньоторговельної політики ця група бар’єрів виникла переважно не як її інструмент, а як об’єктивна необхідність, зумовлена потребами масового виробництва, міркуваннями безпеки або охорони здоров’я. Але через інтернаціоналізацію господарського життя ці норми об’єктивно перетворюються на важливий інструмент зовнішньоторговельної політики, наповнюються явним протекціоністським змістом. Останнім часом наочно виявляється тенденція до цілеспрямованої розробки стандартів і норм з тим, щоб якнайбільше захистити інтереси національних виробників

За підрахунками, що характеризують структуру застосовуваних технічних бар’єрів, найпоширенішою їх групою є


  1. стандарти й вимоги безпеки.

  2. вимоги до упаковки і маркування товарів,

  3. Дотримання санітарно-гігієнічних, екологічних та інших норм

  4. Обов’язкове отримання сертифікатів якості імпортної продукції

  5. перешкоди через відмінності у вимогах до товаросупровідних документів.

Останнім часом особливого значення набувають заходи з охорони навколишнього середовища. Їх можна поділити на дві групи:

1) будівництво очисних споруд, створення нових матеріалів і джерел енергії, розробка нових технологій виробництва;

2) законодавче регулювання, обмеження і заборона виробничих процесів, виготовлення промислових виробів і товарів, що спричинюють забруднення навколишнього середовища.
  • Вимоги до товаросупровідних документів, які супроводжують експортний товар, у багатьох країнах створюють протекціоністський бар’єр на шляху експорту товарів.


Вимоги, пов’язані з оформленням різної митної документації, ускладнюють процедуру пропуску товару через кордон, затримують проходження вантажу, а через це підвищується вартість зовнішньоторговельних операцій. Шлях скорочення витрат — використання загальноприйнятих міжнародних стандартів, передусім розроблених Міжнародною організацією стандартів. Крім того, потрібно пристосуватися до правил, що склалися у країні-імпортері.

Останніми роками було здійснено певні кроки щодо уніфікації товаровиробничих документів. Зокрема, такий єдиний пакет розроблений ЄС. Він включає сертифікат про походження товару, свідчення про преференції, декларацію і повідомлення про імпорт, повідомлення про відправлення і відвантажувальну накладну, а також інструкції для заповнення цих документів.

Сертифікація — це один із діючих засобів нетарифного ре­гулювання імпорту, який широко використовується в Україні для припинення та зменшення імпорту неякісних та шкідливих товарів. Основною метою сертифікації в Україні є захист інтересів споживачів товарів стосовно якості та безпеки імпор­тованої продукції для життя, здоров'я і майна громадян; охоро­на навколишнього середовища; забезпечення ввезення тільки тих товарів, які за своїми характеристиками відповідають встанов­леним в Україні нормам та стандартам. Документами, що свідчать про якість увезених товарів в Украї­ну, є сертифікат відповідності або свідоцтво про визнання інозем­ного сертифіката, які видаються Державним комітетом України зі стандартизації, метрології та сертифікації, або уповноваженим (акреди­тованим) ним органом.

Державний експортний контроль - комплекс заходів з контролю за міжнародними передачами товарів, їх використанням юридичною чи фізичною особою, що здійснюється спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань державного експортного контролю та іншими державними органами з метою забезпечення захисту інтересів національної безпеки та відповідно до міжнародних зобов'язань України.


Субсидія - фінансова або інша підтримка державними органами виробництва, переробки, продажу, транспортування, експорту, споживання подібного товару, в результаті якої суб'єкт господарсько-правових відносин країни експорту одержує пільги (прибутки).

Внутрішня субсидія - передбачає бюджетне фінансування національного виробника для підвищення конкурентоспроможності його продукції на внутрішньому ринку порівняно з імпортною.

Експортна субсидія - передбачає пільги фінансового характеру, що надаються державою експортерам для розширення вивозу товарів за межі країни. В результаті таких субсидій експортери дістають можливість продавати товар на зовнішньому ринку за нижчою ціною, чим на внутрішньому.

Експортні субсидії можуть бути прямими і непрямими (прихованими).

Прямі фінансові субсидії надаються у вигляді виплат з державного бюджету при продажі товарів і послуг за кордоном за цінами нижче, ніж у конкурентів, або навіть нижче за середньосвітові ціни.

Прямі експортні субсидії, безпосередньо виплачувані державою експортерові, можуть надаватися в трьох формах:


  • виплата деякої суми у визначеній пропорції до експорту;

  • повернення експортерові різниці між внутрішньою і світовою цінами, якщо перша вище;

  • фінансування державою деяких витрат експортера, наприклад, витрат на дослідження зовнішніх ринків, рекламу, транспорт і т. д.:

Непрямі (приховані) субсидії означають фінансові пільги окремим галузям народного господарства чи економіки вцілому на отримання кредитів, сплату податків тощо (при сплаті акцизів, зменшенні або звільненні від внутрішніх податків, митних зборів і інших зборів і надання різних кредитних пільг).

Непрямі субсидії, що надаються у вигляді різних пільг з метою зниження витрат експортера або одержання їм додаткових доходів в інших сферах, можуть надаватися у наступних формах:


  • податкові пільги (держава може надавати різні пільги по податку на прибуток, по податку з доходів фізичних осіб, по виплатах із заробітної плати; виключати деякі витрати із суми, що підлягає оподатковуванню; дозволяти прискорену амортизацію, повертати мита на імпортну сировину при подальшому експорті продукції, зробленої з цієї сировини);

  • державне кредитування (держава може надавати кредити експортерам на пільгових умовах по відсотках і терміна, кредити закордонним державам для закупівлі товарів на вітчизняному ринку, а також здійснювати державне страхування експортних кредитів по знижених ставках.

Прямі субсидії мають занадто явний характер, що істотно підвищує імовірність прийняття країнами-імпортерами відповідних мір. Тому зазвичай експортерам надаються непрямі субсидії.

Кожна держава аби захистити вітчизняного товаровиробника визначає механізми захисту національного товаровиробника від субсидованого імпорту з інших країн, митних союзів або економічних угруповань, регулює засади і порядок порушення та проведення антисубсидиційних розслідувань, а також застосування компенсаційних заходів. В Україні це здійснюється на основі Закону України «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту»,

Субсидований імпорт - ввезення на митну територію країни імпорту товару (товарів), що користується пільгами від субсидії, яка надається для виробництва, переробки, транспортування або експорту такого товару.

Відповідно до Закону можуть застосовуватися компенсаційні заходи щодо субсидованого імпорту в Україну з метою усунення наслідків субсидії, що безпосередньо або опосередковано надається для виробництва, переробки, транспортування або експорту товару, ввезення якого на митну територію України заподіює шкоду національному товаровиробнику подібного товару.


За результатами антисубсидійного розслідування можуть застосовуватися компенсаційні заходи - попередні або остаточні заходи

Експортні субсидії нерідко набувають форми кредитів, що субсидуються, національним експортерам, видаваних державними банками під ставку відсотка нижче за ринкову, або державних кредитів іноземним імпортерам за обов'язкової умови закупівлі товарів тільки у фірм країни, що надала такий кредит.

Кредитування експортерів — надання фірмам–експортерам через державні банки або спеціальні органи короткострокових і довгострокових кредитів. Такі методи державного заохочення експортного виробництва та експортування за сучасних умов стали органічною частиною механізму реалізації зовнішньоторговельних політик держав. Важливе місце серед них належить прямому державному кредитуванню зовнішньоторговельних операцій, а також різноманітним засобам підтримки приватного кредитування. Серед основних форм участі держави в кредитуванні експорту слід виокремити:


  • надання прямих експортних кредитів;

  • рефінансування експортних кредитів, наданих комерційними банками;

  • використання фондів допомоги для поліпшення умов кредитування експортних угод;

  • виплата бюджетних субсидій з метою підтримання пільгових відсоткових ставок по експортних кредитах;

  • страхування експортних кредитів шляхом надання державних гарантій на них.

Однією з найстаріших і найпоширеніших форм фінансового заохочення вивезення товарів є страхування експорту, яке найчастіше здійснюється через надання державних гарантій на експортні кредити.

Вимога щодо вмісту кінцевих компонентів - метод торгової політики держави, що законодавче встановлює частку кінце­вого продукту, яка має бути виготовлена національними вироб­никами, якщо такий продукт призначається для продажу на внутрішньому ринку

Як метод нетарифного регулювання відзначають також політику державних закупівель. Державні структури країни зобов’язані закуповувати певні групи товарів виключно у вітчизняних товаровиробників. Такий підхід обґрунтовується вимогами державної безпеки