refik.in.ua 1
4.4 Психопрофілактична та психокорекційна робота з молоддю


Основні напрямки ПК і психопрофілактики:


  • корекція мислення, емоційно-вольової сфери, самооцінки міжособистісного спілкування, особистісних порушень;

  • розвиток творчих здібностей;

  • подолання міжособистісних і внутрішньоособистісних конфліктів;

  • підготовка молоді до сімей­ного життя;

  • допомога у життєтворчості;

  • профорієнтаційна і профконсультаційна робота;

  • проблема життєвого вибору

  • профілактика та корекція шкідливих звичок та негативних явищ.

Перебіг навчального пронесу з його типовими стресами та випробуваннями загострює існуючі її особистості проблеми, нерідко призводячи до кризи, показником якої виступає руйнація життєвих планів з гострим почуттям безсилля власної долі.

Найбільш типовими кризами, пов'язаними з циклом навчання у вузі, є такі (назви умовні):

  • криза адаптації до умов навчання у вузі (1 курс);

  • криза "середини" навчання (2-3 курси);

  • криза завершення навчання і переходу в інший соціальний статус (5 курс - початок трудової діяльності);

  • криза відрахування з вузу, яка створює депривацію такого необхідного у 20-річному віці почуття причетності.

Крім уже зазначених, можна виділити також типові, але, щоправда меншою мірою пов'язані і навчанням кризи, а саме:

крах ідеалу кохання (подібна криза так чи інакше спровокована травмуючими подіями у сфері міжстатевих стосунків);

екзистенційна криза.

Крім того, трапляються Й такі типові студентські психологічні проблеми, як неприйняття свого міжособистісного статусу й групі; конфліктні стосунки з викладачем чиї адміністрацією; проблеми самореалізації творчо обдарованих студентів Будь-яка з цих проблем (або їх комплекс) при загостренні може перерости в критичний стан, спровокувати кризу особистості


1. Криза першого курсу (криза адаптації до умов навчання у вузі),

Ця криза проявляється, як правило, у приїжджих (частіше - у вихідців з села) і зумовлюється не тільки незвичною ситуацією вузівського навчання, але й незвичністю нового місця проживання, неадаптованістю до нього.

Найбільш важко переживають цю кризу здебільшого ті-першокурсники, які до вступу у вуз і переїзду в місто мали міцні емоційні зв'язки з батьками, не мали досвіду самостійного життя і вибрали фах (а також заклад освіти) не самостійно, а з допомогою батьків. Маючи звичку до повсякденної опіки батьків, до стабільного і незмінного життя, не перенасиченого інформацією, вони опиняються під впливом кількох сильнодіючих стресових факторів:

- травмуюча розлука з близькими;

- необлаштованість побуту

- відчуття ізольованості та втрати дружніх зв'язків (що є наслідком відриву від звичної життєвої ситуації)

- необізнаність з умовами проживання у новому місці, так само як і з умовами навчання (яке передбачає не тільки явні, а й неявні імпліцитні правила і вимоги), спричиняє відчуття власної неадекватності, дезорієнтації в ситуації.

А це, у свою чергу, призводить до побоювання стати об'єктом кепкувань з боку інших. Цей страх обмежує дії новачка, робить йоги замкнутим, сором'язливим, скутим.

Ефективним у таких випадках може бути психологічний тренінг, в беруть участь (крім самих першокурсників) студенти старших курсів.

2. Криза третього курсу (криза середини навчання).

Як не дивно, у багатьох студентів, які у свій час успішно адаптувалися до навчання у вищому закладі освіти, середина навчання не проходить гладко і хоча ця криза (як і всі інші кризи студентського періоду життя) теж трапляється далеко не в усіх, але вона є таки досить поширеною.

Час, коли вона виникає, є дещо "розмитим" (у декого вона починається відразу після закінчення адаптаційних процесів; а в інших - тільки на четвертому курсі), так само як і типові прояви цієї кризи.


Проте найбільш поширеною "симптоматикою" цієї кризи є розчарування у навчанні загалом, в обраному фаху й у власних перспективах та можливостях У цей період відбувається справжня втрата сенсу - уперед сенсу навчання. Запитання, які ставить собі клієнт під час консультації, звучать так: "Для чого я вчуся? Навіщо мені вчитися далі?"

Втрата сенсу навчання супроводжується уявленням про відсутність перспектив, негативними відчуттями, пов'язаними із щоденним відвідуванням університету; інколи це супроводжується виключно критичним ставленням до викладачів. Підвищується втомлюваність; академічна успішність нерідко знижується (при цьому, що цікаво, подібну кризу часто переживають студенти з високою академічною успішністю).

Гострота цих переживань досить сильно варіює залежно від індивідуальності та загальної життєвої ситуації. Але типовим є те, що колишній життєвий задум студента (скажімо, той, який він мав на першому курсі) руйнується або ставиться під серйозний сумнів - і це при повній відсутності будь-яких зовнішніх загроз для цього задуму.

Як і багато інших криз, ця криза пов'язана з крахом певних ілюзій. При вступі до вузу абітурієнт мріє про цікавість процесу
навчання, захоплююче спілкування її студентському середовищі, зростання своїх можливостей (зокрема у формуванні власних професійних якостей та умінь).

Об'єктивна реальність виявляється іншою. І це не означає, що формування професійних умінь не відбувається чи спілкування в студентському середовищі є нецікавим. Річ у тому, що все це не супроводжується відчуттям зростання власних можливостей, або ж це відчуття виявляється значно меншим, ніж це, здавалося б, могло бути, зважаючи на всі зусилля, які доводиться затрачати. Водночас постають більш чіткими, помітними ті непривабливі риси ймовірного майбутнього, які раніше не помічалися.

Студент третього курсу більш реалістично оцінює можливості власного працевлаштування - і виявляється, що цих можливостей зовсім не багато, до того ж вони не є надто привабливими. Те саме стосується влаштування особистого життя. Водночас виникає і загострюється тривога в зв'язку з необхідністю професійної й особисто-сімейної самореалізації.


Профілактика подібних криз (а саме, запобігання занадто гострим проявам такої кризи) пов'язана з формуванням уміння самостійно ставити цілі і приймати рішення. Велику роль у цьому відіграє також минулий досвід взаємодії з реальністю, коли отримати ті чи інші блага можна було лише в результаті боротьби і праці. Саме такий досвід дає змогу цінувати навіть незначні досягнення, більш спокійно переживати розчарування; він також дає звичку систематичного докладання зусиль навіть за умов незначних результатів.

3. Криза п’ятого курсу (криза випускника).

Звернення з приводу вищеназваної кризи здебільшого мають місце уже після закінчення вищого закладу освіти (як правило, за два-три місяці після випускних іспитів).

Ця криза має певну типову динаміку. Перші її ознаки спостерігаються протягом весняного семестру п'ятого курсу. Вони проявляються у високій напруженості, підвищенні стурбованості, переживанні страху та невпевненості, у загальному відчутті психологічного дискомфорту. Як правило, п'ятикурсник пов'язує цей стан з наближенням захисту дипломної роботи та випускними іспитами. Але це не зовсім так: після закінчення випробувань цей стан не зникає,

Захист дипломної роботи, випускний екзамен та випускний вечір проходять "на одному диханні"; спрацьовує інерція „старої” системи мотивів, які спонукали навчальну діяльність протягом останніх курсів. Як правило, вони обумовлюють очікування, що закінчення вузу буде початком нового, привабливого етапу життя. Навчання сприймається як джерело обмежень, яке необхідно терпіти заради кінцевої мети - отримання диплому. Коли ж воно насправді закінчується, має місце ефект, подібний до описаного В.Франклом явища "екзистенційного вакууму".

Коли вручення дипломів та випускний вечір залишаються позаду. випускник несподівано опиняється наодинці з відчуттям, що він начебто на ходу вистрибнув із швидкого поїзда. Усвідомлення того, що тепер - тільки він сам відповідатиме за себе, приходить не відразу. Але поступово воно призводить до почуття ізольованості, страху, невпев­неності. Пошуки роботи, які часто не зразу мають позитивний результат. сприяють фіксації негативних почуттів. Соціальна невлаштованість, матеріальна несамостійність, враження відірваності від спільного життя посилюється контрастом зі студентським пожвавленим спілкуванням із включеністю в життя академгрупи. У деяких випадках гострота згаданих переживань набуває справжніх кризових форм.


Причина цієї кризи пов'язана з найсуттєвішими джерелами страхів юнацького віку. Загалом, їх можна інтерпретувати як страх власної нереалізованості - насамперед у двох важливих сферах: професійній (соціально-статусній) та сімейно-інтимній.

Потрібно зазначити, що працювати над кризою випускника варто не тільки на п'ятому курсі, а й протягом усього навчання у вищому закладі освіти - це допоможе підготувати випускника до виникнення можливої кризової ситуації, а також створити "ґрунт" для більш успішного
її подолання.

Досить серйозними кризами дорослої людини у студентському, так і в зрілому віці є криза ідентифікації і криза життєтворчості.

Криза ідентичності вперше виникає в юності, але потім може неодноразово повторюватися.

У кризі ідентичності можна визначити два „шари” або аспекти:

1) зовнішній – емоційний або шар стану: людина не може зрозуміти, хто вона така. Людина здатна перелічити свої різні ідентифікації, але стрижень, що їх об’єднує, відсутній.

2) внутрішній – динамічний: криза – це порушення динаміки ідентичності, за якого вироблення нової ідентичності (адекватної умовам, що змінилися) чи повернення до колишнього стають неможливими. Потрібні зміни в структурі ідентичності. Якщо через якісь причини ці зміни не відбуваються, то колишня структура ідентичності руйнується. Це у свою чергу веде до зміни стану. Таким чином, криза відбувається, якщо колишня ідентичність неадекватна ситуації (умовам, що змінилися) чи споконвічно неадекватна.

Причини кризи ідентичності:

а) втрата власної безперервності;

б) втрата соціального визнання;

в) погроза втрати джерела задоволення базових потреб чи власної цілісності. Йдеться також про погрозу втрати соціального визнання чи власної психологічної цілісності (у розумінні цілісності ціннісно-смислової сфери) як про причину кризи ідентичності (таким чином, ставиться під сумнів впевненість у незмінності складових, его-ідентичності в майбутньому).


Індикатори кризи ідентичності:


  • знижена самоповага;

  • “маска”: людина закривається від навколишніх, представляючи їм своє несправжнє єство;

  • специфічні сновидіння;

  • дифузія тимчасової перспективи: руйнування ціннісно-смислової сфери веде до неясної свідомості майбутнього, до втрати його значення. Туманність уявлення про майбутнє – це підвид такого симптому кризи ідентичності, як дифузія тимчасової перспективи. Він особливо помітний у юності: молода людина відчуває себе то дитиною, то досвідченим старим.

  • порушення трудової діяльності (апатія або трудоголія);

  • проблеми в міжособистісних стосунках;

  • негативна і групова ідентичності: презирство і відкидання бажаних для сім’ї і найближчого оточення ролей;

  • підвищена схильність до усамітнення;

Проте, не можна констатувати наявність кризи ідентичності за однією чи двома ознаками. Необхідно проводити синдромний аналіз.

Криза життєтворчості полягає в неможливості проектування й особливо здійснення проекту власного життя. Не будь-яка життєва криза є кризою життєтворчості. Дитинство теж насичене багатьма віковими кризами, однак, долаючи їх, дитина ще не вміє повною мірою свідомо здійснювати акт життєтворчості. Пошук виходу з кризи в дитинстві здійснюється інтуїтивно і більше залежить від оточення, особливо дорослих, які визначають своєю поведінкою конструктивний або неконструктивний вихід із кризи. Підліток лише научається техніці життєтворчості і робить перші спроби її здійснення. Повною мірою акт життєтворчості може здійснювати вже особа юнацького віку, але щойно цей процес починається, виникають різні ускладнення, які призводять до кризи.

Експериментально доведено, що саме в юнацькому віці фіксується найнижча задоволеність смислом життя, найгостріша невпевненість у собі, переживається тяжкий стан загальної невизначеності. Людина опиняється на порозі нового, самостійного життя, відчуває незвичний тягар відповідальності за кожен свій крок, хоче зрозуміти своє призначення, відчути, куди слід рухатися, що робити.


Виокремлюють такі прояви кризи життєтворчості:


  • втрата змісту, мети життя за умови послаблення або зникнення ідентифікації з людиною, сенс життя якої був прийнятий у ситуації наслідування як свій;

  • розчарування в авторитеті-еталоні наслідування і в собі, втрата самоповаги, зниження самооцінки внаслідок розототожнення з ідеалом;

  • тривога за можливість успішно здійснювати свій життєвий проект „без допомоги” авторитету (без його наслідування тощо);

  • відчуття, що все скінчилося, що все гарне в житті минуло і т.п.

  • відчуття, що “мене як особистості нема”, я – „ніхто” і „ніщо”;

  • відчуття неможливості обрати собі подальший шлях (стан „не знаю, чого хочу в житті”);

  • неможливість знайти авторитет, який міг би „допомогти” вирішити проблемну ситуацію;

  • відчуття абсолютної самотності, покинутості, безпорадності і некомпетентності.

Криза життєтворчості особистості визріває поступово, як і багато інших кризових ситуацій. І хоча криза життєтворчості вперше найчастіше припадає на юнацький вік, однак вона може бути характерна і для пізніших вікових періодів. При цьому конструктивно подолана криза не “виробляє імунітету” від можливості потрапити в кризу життєтворчості на подальших вікових етапах. У складних життєвих обставинах людина може використовувати регресію як психічний захист і, таким чином, повертатися на попередні стадії розвитку.

Підсумовуючи наведені вище дані, можна припустити, що кризові явища у випускників вузів пов’язані з мірою сформованості їх здатності до антиципації свого подальшого життєвого вибору як у внутрішньо-особистісному, так і в професійному плані. Проблематичність антиципації життєвих виборів здатна провокувати у випускників вузів особистісні кризи: кризу випускника, кризу ідентичності, кризу життєтворчості.

Очевидно, що робота практичного психолога вищого закладу освіти повинна бути спрямована на профілактику подібних кризових станів.


Профілактика (у даному контексті) – це суб'єктивний стан готовності осо­бистості до подолання кризового стану та знаходження конструктивного виходу зі складної ситуації.

Вибір адекватних профілактичних заходів залежить від:


  • причини виникнення кризового стану

  • індивідуально-психологічних особливостей особистості

  • сили перебігу кризових переживань.

Переживання кризи пов'язане з рівнем усвідомлення причин її виникнення.

Шляхи профілактики кризових явищ:

1. Виведення проблеми на рівень усвідомлення. Відомо, що усвідомлення збільшується з зростанням особистісної зрілості, здатності до рефлексування, а також залежить від індивідуального досвіду розв'язання складних життєвих ситуацій.

2. Опанування ситуації.

Опанування - це така поведінка, яка використовується людиною для керування власним передбаченням та переживанням кризової ситуації. Це спроби адекватно відповідати конкретним вимогам ситуації, трохи випереджати їх, бути готовим до них. Може бути як цілком усвідомлюваним, так і несвідомим з усіма перехідними формами часткової усвідомлюваності.

Способи опанування ситуації:

- дистракція - передбачає відволікання, переключення уваги на щось інше.

- перевизначення ситуації - передбачає нове тлумачення ситуації, бачення її в іншому світі;

- стратегія прийняття - погодження з тим, що проблема дійсно є, хоча поки що нічого не можна зробити для її вирішення;

- стратегія емоційного відреагування - необхідно пережити катарсис, щоб мати змогу раціонально розв'язати проблему;

- пошук підтримки;

- збір конкретної інформації про можливість вирішення проблеми.

Отже, завдяки тактиці опанування. особа може регулювати емоційний стан, відчувати готовність до змін та вирішення проблеми. Опанування ситуацією може здійснюватися клієнтом як самостійно (очевидно, це відбувається інтуїтивно, шляхом спроб та помилок), так і з допомогою фахівця.


3. Відкриття нових життєвих перспектив у світі, створеною шляхом творчого мислення.

4. Тренінги, де програються типові стресові ситуації (напр. для роботи з кризою випускника: завершення навчання, отримання диплому, випускний, пошук роботи і т.д.). Це так звана техніка антиципуючого опанування, яка дає змогу підготуватися до важких випробувань і заздалегідь визначити шляхи запобігання ускладненням.

5. Прийом зміни ставлення до ситуації - так зване позитивне мислення, що спрямоване на бачення ситуації в іншому світлі, на можливість керувати своїми думками, опиратися на позитивні події чи зміни. Ф.Зімбардо пропонує використовувати прийом прийняття ролі, коли людина навчається тимчасово виконувати не свою роль, а роль "щасливчика" - людини сильної, впевненої, успішної.

6. Рольова терапія система методів психотерапії за допомогою рольової поведінки. До таких методі» належить і психодрама. Вона дає можли­вість моделювати життя людини, переживати події минулого, теперіш­нього та майбутнього; моделювати життєву кризу, допомогти віднайти емоційні ресурси, які дадуть змогу подолати її несприятливі наслідки. Психодрама допомагає не тільки відновити зруйнований чи деформований внаслідок життєвої кризи психологічний світ особистості, а й знайти перспективи для розвитку, варіанти виходу з кризової ситуації.

4.5 Особливості психокорекції і психопрофілактики з дорослими людьми

Основні напрямки:

подолання кризи середини життя;

профілактика емоційного вигорання;

профілактика міжособистісних і внутрішньоособистісних конфліктів;

корекція внутрішньосімейних взаємин;

корекція дитячо-батьківських стосунків;

допомога у саморозвитку особистості.
6. Особливості психокорекції і психопрофілактики з людьми похилого віку

Основні напрямки:


  • сприяння у забезпеченні повноцінної старості;

  • профілактика і корекція пенсійного синдрому;

  • профілактика старечих деменцій.

При підході до процесів старіння й старості розглядаються дві сторони цієї проблеми:

- особливості психічної діяльності, обумовлені віковими змінами мозкової діяльності, тобто біологічними процесами старіння;

- психологічні феномени, що представляють собою реакції старіючої людини на ці зміни або на нову (внутрішню або зовнішню) ситуацію, що склалися під впливом біологічних і соціальних факторів. Зміни, що відбуваються в старості в області психічної сфери, спостерігаються на різних рівнях: особистісному, функціональному, органічному.

Особливу значимість при спілкуванні з особами старшого віку набуває знання особливостей розладів пам'яті; увага в літньому віці характеризується нестійкістю, відволікаємістю; в емоційній сфері переважає знижене тло настрою, схильність до депресивних реакцій, слізливості, фіксації на образах; для літньої людини характерне вповільнення темпів психічної діяльності, повільність і незручність моторики, знижена здатність орієнтування в навколишньому світі. Роль соціального працівника, що має постійний контакт із людьми похилого віку, полягає в тому, щоб, будучи елементарно інформованими про такі стани, уміти виявити ознаки захворювань і організувати допомогу фахівця.

Людей, що наближаються до літнього віку, можна розділити на групи:

1. Дуже хочуть вийти на пенсію, щоб зайнятися іншою справою. Вони активно готуються до цього, одержують додаткову спеціальність або просто освоюють нову, необхідну інформацію. Пенсія сприймається як початок нового життя, коли можна зайнятися улюбленою справою з повною віддачею.

2. Дуже бояться виходу на пенсію. Правдами й неправдами намагаються продовжити час роботи, почувають себе нікому не потрібними, якщо не можуть заробити достатнє, з їх точки зору, кількість грошей.


3. Третю групу людей я б назвала байдужими, вони вже давно не працюють із повною віддачею, і вихід на пенсію не приносить їм істотних переживань, пов'язаних з необхідністю перерозподіляти життєву енергію. Вони продовжують своє існування, давно й звично забарвлене всіма відтінками нелюбові до життя.

У психології літнього віку використовується поняття егоїстичної стагнації.

Егоїстична стагнація - це перерваний зв'язок з теперішнім часом, ототожнення власних фантомів з будь-якими можливими проявами життя. Це Я, що реагує тільки на зміни самого себе, де головним проявом життя стає власна фізичний біль, на яку Я реагує появою букета різних захворювань, від яких уже неможливо позбутися, тому що без них губиться дорогоцінна частина Я.

Егоїстична стагнація в літньому віці вражає тих людей, які давно вже живуть поза концепцією життя, відмовилися від власної екзистенції, від власних проявів духу й поринули не в глибини свого Я або піднялися до його висот, а замкнули на площині минулого.

Егоїстична стагнація загострює в людині її особистісні якості, цей час і момент життя для прояву повною мірою сутнісних якостей людини - її любові до людей і життя або відсутності такий (говіркість перетворюється на нескінченну старечу балаканину, обережність стає недовірливістю тощо).

Щоб жити, а не виживати людям літнього віку, потрібні знання й навички для налагодження соціальних комунікацій, для того, щоб реалізувати ті сили життя, які вони в собі відчувають.

Шляхи набуття необхідних навичок і подолання негативних явищ людьми літнього віку:

- творча діяльність: народна театральна студія, хор тощо;

- помірне фізичне навантаження, напр. робота на дачі, спеціальні фізичні вправи, щоденні прогулянки тощо.

- спілкування з природою, напр. турбота про домашню тварину.

- суспільна діяльність, яку треба організувати самим, щоб почувати свою значимість, але на неї будуть іти сили, які не принесуть матеріальної вигоди - тільки моральне задоволення.


- встановлення зв'язків поза сім'єю, або розширення, зміна життєвого контексту, що переживається людьми похилого віку як потенційно існуюча готовність бути корисними своїми знаннями й досвідом іншим людям. Вони готові вчити, але не завжди вміють це робити.

- пожвавлення почуттів відбувається за рахунок їхньої інтелектуалізації, за рахунок відновлення переживань концепціїжиття і Я-концепції.

- надання інформації про нездужання, які неминуче з'являються після 50-60 роками життя, що сприяє розвитку терпимості у сім’ї похилого віку.