refik.in.ua 1

ІВАН ДОБРУЦЬКИЙ



ЖІНОЧІ ПОРТРЕТИ


2014


ЕНН
НЕВЗАЄМНА

ВЕРОНІКА

АЛІЦІЯ

РИЖА
ЮЛІЯ

ЛЮБА

Енн
Ми гуляли з Енн в акурат в ту ніч, коли в Крим увели війська. Всі приймачі, колонки, гучномовці міста в один голос говорили про захоплення півострову, атаку бронетранспортерів, можливу війну в Україні – жахливі речі говорили. Ми гуляємо містом, довкола немає нікого, було навіть дуже дивно, що в суботній вечір на вулиці – ні душі, та прикрі новини точно вдарили по свідомості кожного чернівчанина. Нас з Енн вони теж збентежили: хоча ми зазвичай вельми позитивні, деколи – п’яні та завжди веселі, в той дивний вечір ми були дуже печальні, ну дуже, скажу я Вам. Енн говорила таке:


  • Знаєш, Славік, якщо почнеться війна, і мене вб’ють, я не сильно засмучусь.

  • Не кажи таке дурне. – почав свій протест я. – Молода, гарна, все, що треба, маєш, ще й добре.

  • Тільки самотня… - власне, веселу дівчинку Енн я ніколи не бачив настільки засмученою і задуманою. – Вб’ють мене – і що далі? А нічого. Сонце і далі світитиме, поруироку змінюватимуть одна одну, час минатиме. Світ не стане ані кращим, ані гіршим після того, як мене не стане. Все буде, як і є.

  • Можливо. – відповів я. – Ось тільки кожного дня я прокидатимусь без твоїх обіймів. І далі спатиму. Кожного разу, гуляючи цими парками та скверами, я згадуватиму, якою теплою буває зима, коли поруч дорога людина, я інколи не плакатиму на лавці, на якій ми ще вчора сиділи. І мій світ перестане існувати, його квіти зів’януть, залишаючи по собі тільки пустелю, в якій я шукатиму шлях, та так і не знайду, бо ти була моїм дороговказом, моїм маяком, моїм сенсом життя…
  • Я тут подумала, доки ти говорив… - почала Енн досить невпевнено, ніби виправдовуючись за те, що про щось іще думала, доки я розповідав про наболіле. – Як би там не сталося, і скільки часу мені б не залишилось до кінця, я зовсім не шкодую, що провела з тобою це дивне життя.


Тоді я вперше поцілував Енн, то був довгий, як робочий день, і солодкий, як медовий трунок, поцілунок. Як на мене, саме та і цілують дівчата юнаків, що йдуть до армії, саме так цілуються чоловік і дружина після вінчання, саме так цілуються вперше закохані двоє, саме так цілуються востаннє. І якби нас у цей момент почали штурмувати та перестрілювати із автоматів, ми би все-одно не роз’єднали губ, не відпустили б наших рук. Так би й померли, цілуючись…


Невзаємна
Невзаємна ніколи не буде зі мною,
Хоча ми колись лежали поруч,
Граючись пальцями на її ліжку.

Невзаємна ніколи не стане моєю,
Хоча, коли вона продавала квіти ввечері,
Я бачив, що її світло затьмарює нічні ліхтарі.

Невзаємна дарувала мені

Частинки своєї душі. Вона навіть

Цілувалася зі мною, танцюючи,
І наші душі тоді також танцювали,
Заплітаючись вустами.

А я кружляв містами, країнами,
Топився в алкоголі,
Літав зі слонами,
Навіть навчив одного мексиканця казати: «Будьмо»,
Ось тільки ніяк не міг зрозуміти,
Чому ми не можемо бути разом

Із невзаємною довше, ніж десь-колись.

Хоча відповідь була зовсім близько,
Під ногами – зігнись і візьми.

Просто на те вона і Невзаємна,
Щоб залишатися невзаємною,

Тією рожевою мрією,
Яку я навіть пестив кілька разів

На її ліжку.

Невзаємна не може стати Взаємною,
Так хтось вирішив за нас.

Кохання – річ несправедлива.

Вероніка

Плацкарт. Вероніка лежить знизу, ти – зверху. Спогади схожі на сни – їх так само вже нема. Ти невпевнено, але з нестримним бажанням, опускаєш праву руку вниз. Вона ще не спить, вона ще дивиться кудись вгору, думаючи про щось надприродне, як і ваше кохання. Бачить твою опущену руку. Бере її в свою. Дві долоні в танці – немає нічого прекраснішого. У тому вагоні були янголята. І якщо кохання існує, в ту ніч воно було поруч. Кохання – це ти і Вероніка, зараз – безсумнівно.


Ти знаєш, що долоні вміють танцювати. Відчуй кожною порою, кожною частинкою руки її руку, повільно рухайся від кінчика безіменного пальця, до ліктя і назад, цілуй її на відстані в думках і торкайся її руки та чогось божественного.

Її рука палає. Її очі випромінюють благодать. Ти ніколи не будеш таким щасливим, як у цю мить. Вона вдячна тобі за все. А найбільше за те, що ти є.

Твої пальці пірнають в її, вашими руками керує вища сила – це безперечно. Вона бачить свою долю на верхній полиці, вона пам’ятає запах твій, голос твій навіки віків. А ти танцюй. І бережи її. До кінчиків пальців…

Долоні прощаються, махають одна одній «папа», шепочуть «доброї ночі» мовою рухів.

Плацкарт. Вероніка лежить знизу, ти – зверху. Спогади схожі на сни – їх так само вже нема. Ти без особливого бажання, але смиренно повертаєш праву руку на поличку. Вона вже спить, вже не дивиться кудись вгору. Тепер щось надприродне під назвою «ваше кохання» вона зустрічає у сні.

А тобі, дурню, вже час прокидатися, бо запізнишся на роботу…


Аліція
Аліція була не найгарнішою з тих дівчат, з якими мені доводилося мати справу. І взагалі, на перший погляд, нічого особливого в ній і не було: вона спочатку здається звичайною, занадто звичайною, щоб бути особливою. Та чим більше вона відкривається тобі, чим краще ти пізнаєш усю сутність, глибинність, не пересічність Аліції, тим ти все більше усвідомлюєш, що вона незрівнянна, вона інша, поза будь-якими порівняннями. Її можна відчути не лише дотиком, але і на підсвідомому рівні, в кожному її русі, погляді, жесті є щось магічне, щось таке, чого не пояснити навіть таким письменникам, як я.

Я вивчав її, мов книгу, яку постійно перечитуєш, знаходячи все нові і нові грані, емоції, шляхи пізнання. Вона ніколи не носила джинсів – лише максимально жіночні юбки та сукні. Її неможливо спрогнозувати – на будь-яке, навіть звичайне запитання, Аліція завжди відповідає не так, як ти цього чекаєш. Її поведінка часто здається дивною, аж доки не починаєш розуміти, що, можливо, саме так і треба себе вести, саме так, як відчуваєш, як підказує тобі твоє серце, твій внутрішній Всесвіт, а не так, як нам диктують мексиканські серіали та кимось вигадані норми моралі.


Аліція вміє жити. Кожен її день, немов останній, вона навчилася отримувати задоволення від кожної миті життя, щиро радіти кожній, нехай і зовсім дріб’язковій, перемозі. Вона жива набагато більше, ніж більшість із нас: кожна крапочка її обличчя змінює своє положення, коли вона посміхається, кожен її рух інакший, кожну фразу вона говорить по-іншому, не використовуючи жодних шаблонів. Кожен аксесуар, кожна незначна деталь її одягу, поведінки – все завжди на своє місці. Вона існує в порядку у всіх сенсах цього слова.

І ця її дивовижна гармонія зводила з розуму багатьох чоловіків, вони стріляли в неї очима та «есемесками» постійно, намагаючись розгадати, як підкорити її серце. Та їм не вистачало розуму зрозуміти, що цю загадку відгадати неможливо за день/тиждень, на це потрібен час, інколи і цілі роки, вона ніколи не відкривалася повністю, вона залишала місце для трьох крапок, вона була з ними обережною, розуміючи, що їй потрібен лише один-єдиний, той, з яким вона буде готовою провести все своє життя. Дуже швидко кавалери різного віку переставали за неї боротися, не вбачаючи в тому якоїсь перспективи, та переключалися на інших дівчат. Проте їм ніяк не вдавалося забути її, вона приходила до них у сни, являлася спогадами, згадками, вони впізнавали її запах у весняному саду, а контури її обличчя – у всіх перехожих дівчатах. І знову бралися за своє.

А найбільш настирні, розуміючи, що самотужки та стіна ніколи їм не підкориться, починали шукати мене. Вони переслідували мене у під’їздах і підвалах, спочатку мені здавалося, що вони просто хотіли мене вбити за те, що я знаю Аліцію такою, якою не знають вони. Але ж ні – вони лише розуміли, що я вивчав її, що я знаю географію її душі краще за будь-кого з них, бо доки вони бухали і спали з іншими дівчатами, я займався одним-єдиним хобі – вивчав Аліцію.

Вони намагалися зав’язати зі мною дружбу, напоїти мене коньяком, зламати мені пальці – що лише вони не робили, але я відстоював честь і гармонію Аліції, як бравий партизан. У підсумку вони так нічого і не зрозуміли.


А я лише дивився у вікно, час від часу бачив там її незвичайну ходу, слідкував за тим, як рухається її волосся, коли починався вітер, слухав її дихання і серцебиття, перечитував її повідомлення, кожного разу знаходячи там щось нове, слідкував за її поглядом. І кожного разу пишався тим, що знаю її краще, за всіх тих горе-мачо, і що хоч її таємниця так і залишається нерозгаданою, я з кожним днем все ближче і ближче до відгадки…

Рижа
Ми бухали з Рижою біля річку, був теплий спекотній день, було бухло, сервелат, вудки – все було. Щоправда, нічого не клювало, немов поздихали всі карасі водойми. Задля того, щоб зберегти хоч трохи печінки та совісті, я періодично зливати налите в стакан бухло у річку, заодно додаючи рибам у воду чогось хорошого. Рижа курила сигарети, я курив лише трохи і в хорошому сенсі цього слова (тобто, не сигарети), а риби, мабуть, не курили, бо глибоко у воді запалена самокрутка гасне. Риже, закусивши губу і чергових сто грам, каже:


  • На твоєму місці я би віршів не писала.

  • Чому? – питаю я здивовано, відливаючи позаду половину стопки, у воду, щоб дожити до ранку

  • Вероніка, Джулія, Аліція… (Рижа знала про всіх, бо ми з нею часто так сиділи і я частенько, налившись бухлом, виливати для гармонізації їй свою душу). – Хороші дівчата, у тебе хороший смак, я теж хороша – і це підтверджує те, що твій смак таки хороший. Ти теж хороший хлопець, добрий такий, як і твоє прізвище. – Рижа відрізає чималий шматок сервелату. – Якби ще віршів не писав…

  • Що ж у цьому поганого? – запитав я, заспокоюючи натягнуті враз нерви самокруткою (у хорошому сенсі цього слова).

  • Погано те, – продовжує Рижа, дожовуючи сервелат – що вони тебе бояться. Ти пишеш не вигадані історії, ти пишеш про себе, свої думки, своїх людей, свої вчинки. Не виключено, що ти і про те, як ми з тобою ловим рибу, напишеш у котрійсь своїй книжці.

  • А що в цьому поганого? – запитую я.

  • Те, що в тебе немає права. – Рижа піднялась із землі і націлилася на мене вказівним пальцем. – Не маєш – чуєш мене? Не маєш права писати про нас. Ми тобі цього не давали. Ти з нами гуляв, бухав, з деякими, може, і спав, ми дозволяли тобі дзвонити нам, писати нам, роздягати нас, проникаючи туди, куди ще нікого не впускали. І де твоя дяка, Ярославе? Де?


Я не відповів, залишаючи запитання риторичним. В руках диміла самокрутка, ми довго мовчали, Рижа ще підлива собі час від часу, я вже не пив, не ловив риби, не говорив, я лише думав. Адже я так і не зможу не писати, адже моє письмо – мій наркотик, адже я знову зірвуся, адже я – раб власного пера. Вітер гойдав палатку, Рижа заснула біля моїх колін, самокрутка курилась повільно, голова перевантажувалась думками. Був теплий спекотній день. Все було. Щоправда, якось не клює…


Юлія

З Юлією ми познайомились, як і зазвичай знайомляться в двадцять першому сторіччі, зовсім не в кафе, не на вулиці і навіть не в інституті, хоча там теж є чимало сексуальних брюнеток. Ми зустрілись в режимі «онлайн». Я тільки-но зареєструвався в одній із соціальних мереж, в першу чергу для того, щоб переписуватись з другом, що вирушив до столиці у пошуках легких грошей і натуральних блондинок. В той же вечір, коли я завантажив свій перший аватар, який за іронією долі виявився моєю найгіршою фотографією, бо знімалась на дешевий телефон, та і я тоді був з обгорілим носом і в мокрій від поту та крапель озера футболці, саме в той, як виявилось, доленосний вечір мені написала Вона. Привіталась, почала розпитувати про моє життя і паралельно розповідала про своє. Виявилось, що вона живе в іншому кінці міста, любить театр і келих вина перед сном, живе з сестрою і кішкою, бо батьки, переживши переділ майна, оселились у інших «тьоть» і «дядів», не палить, навчається в модельній студії, в дитинстві співала в церковному хорі, має пухнасте кучеряве волосся, слухає Кріса Брауна, дивиться Роберта Паттісона, готує смачну піцу за італійським рецептом… День за днем, а іноді – цілодобово, ми переписувались до погіршення зору і мозолів на пальцях, дізнаючись все нове й нове про життя одне одного, відправляли одне одному десятки пісень, сотні картинок, пили нескінченну кількість чашок чаю і кави під час спілкування. І завжди, після регулярної і вже такої важливої переписки, Юля писала мені одні і ті ж слова, які вкарбувались у моє серце та мою пам'ять назавжди: «Ти для мене дуже дорога і близька людина»…


Був один аспект, про який Юлія не дуже любила спілкуватись, але іноді печальні роздуми в повідомленнях та заплакані очі на аватарах говорили лише одне – вона до безтями та не взаємно закохана у старшого від неї на п’ять років молодого бізнесмена, зелені очі та чорний «Ягуар» якого не можуть не розбивати сердець починаючим моделям. І поступово меланхолія в її «есемесках» ставала дедалі відчутнішою, а нові аватари вже й не приховували заплакані очі, втомлені смутком і недоспаними ночами.

Спілкувались у віртуальному світі ми з Юлею чи не щодня впродовж шести місяців, проте в реальному житті бачились лише один раз. Треба сказати, що вже після третьої переписки ми обмірковували те, як було б добре зустрітись, не раз і не два назначали зустріч одне одному, але чомусь в останній момент Юля дзвонила і скасовувала потенційно романтичне побачення. І зустрілись ми з нею аж в лютому – рівно через шість місяців після онлайн-знайомства. Ми тоді відвідали кілька кафешок міста, випили незлічену кількість бокалів вина, покатались на колесі огляду, навіть цілувались на лавочці парку, я витратив в той день півтори стипендії (а, між іншим, я отримував президентську). І ввечері Вона запросила мене до себе додому, щоб послухати Кріса Брауна, подивитися Роберта Паттісона, випити ще кілька келихів вина та скуштувати піцу, яку Вона спекла за новим італійським рецептом. І ту ніч ми провели вдвох.

Але після того дня все стало набагато гіршим. Все частіше Юлія не відписувала повідомлень, не відповідала на дзвінки, а в ті рідкісні моменти, коли я таки отримував відповідь, Вона писала щось на зразок: «все добре», «нічого» та інші стандартні та загальні фрази-кліше.

А одного дня вона перестала заходити в соціальну мережу. Подруга Юлі (яка теж одного разу додала мене у «друзі») сказала, що Вона поїхала до Італії у пошуках кращої долі. Жодних листів, повідомлень, а тим паче своєї нової італійської адреси, Юлія не залишала (або подруга не все мені розповіла). Тепер я іноді ввечері наливаю собі келих італійського вина, вмикаю Кріса Брауна або Роберта Паттісона, замовляю собі піцу, яку виготовлено за італійським рецептом і насолоджуюсь самотністю…


P.S. Якщо все ж колись я роздобуду італійську адресу Юлії, то неодмінно напишу їй листа, який обов’язково закінчуватиметься такими словами: «Ти для мене дуже дорога і близька людина».

Люба

А Любов чекає мене. Виглядає мій облік у весняному вікні, вмивається вранішньою росою, слухає мелодії вітру, милується красою рідною землі, годує старого кота. Та не забуває чекати на мене.

А я тим часом міряю кроками світ, бо воїн не повинен обмежувати свій простір чотирма стінами – він повинен боротися, шукати нові шляхи, знаходити поживу для родини і бути стіною захисту для своїх найдорожчих. Багато води протекло з того часу, як я востаннє цілував Любов, пив вино з її долонь та наспівував її пісень, стрибаючи до неба. Я навіть змирився було з тим, що у моєму житті її немає, що можна обійтися і без неї, обмежившись Вірою, яка завжди здавалась мені сильною і цілеспрямованою жінкою, чи Надією, яка залишалась зі мною до останнього. Я цілував уста чужих жінок у дешевих готелях, танцював з ким попало у клубах, кому лише не присвячував свої вірші. Тільки моя Люба і далі чекала мене, прощаючи щоразу зради та п’яні «есемески».

Власне, вона навіть була знайомою з тими «іншими». Ходила на чай з Веронікою, провідувала Юлію, коли та хворіла, гуляла з Аліцією парками та скверами. І всі вони навіть подобались їй. Ось тільки вона все-одно продовжувала чекати мене.

І одного дня, я навіть не знаю коли, та впевнений, що це точно буде, ми зустрінемось з Любов’ю. Будемо грітися біля каміну, розповідаючи одне одному цікаві і не завжди правдиві історії, гулятимемо вечірнім містом, питимемо «Макіато» у кав’ярні, і далі писатимемо вірші, куритимемо одну сигарету на двох, мандруватимемо Європою, кінчатимемо в унісон, виглядатимемо весну у вікні, вмиватимемось ранковою росою, слухаючи мелодії вітру, милуватимемось красою рідної, ніким не завойованої землі, заведемо ще одного кота. А може і дітей. У нас з Любою точно будуть діти. Такі маленькі «добруцькі»...