refik.in.ua 1 2 3 ... 16 17

Мета кримінально виконавчого законодавства

Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.


  1. Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України

є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.

Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства України сформульовані у ст. 1 КВК України, згідно з якою порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань спрямовані на захист інтересів особи, суспільства, держави, що реалізується через:—

створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених;—

запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами;—

запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Основні завдання кримінально-виконавчого законодавства закріплені в ч. 2 ст. 1 КВК України, і до них належать:—

визначення принципів виконання кримінальних покарань;—

визначення правового статусу засуджених, гарантій захисту їх прав, законних інтересів та обов'язків;—


визначення порядку застосування до засуджених засобів впливу з метою виправлення і ресоціалізації;—

визначення системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності;

визначення нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань;—

визначення участі громадськості в цьому процесі;—

регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань;—

звільнення від відбування покарання;—

допомога особам, звільненим від відбування покарання, контроль і нагляд за ними.

Доцільно зауважити, що наведене вище формулювання мети кримінально-виконавчого законодавства (ч. 1 ст. 1 КВК України) суттєво не відрізняється від завдань покарання, що визначені у ч. 2 ст. 50 КК України, але на жаль, необхідно констатувати, що вони неоднозначно сприймаються науковцями і залишаються предметом дискусії.


  1. Принципи кримінально-виконавчого законодавства

Кримінально-виконавче право як галузь права характеризується тим, що його норми об'єднані у систему єдиними принципами. Слід звернути увагу на існуючі відмінності між принципами кримінально-виконавчого законодавства, сформульованими у ст. 5 КВК України, й принципами кримінально-виконавчого права як галузі права. Так, за ст. 5 КВК “кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань грунтуються на принципах:

  • невідворотності виконання і відбування покарань,

  • законності,

  • справедливості,

  • гуманізму,

  • демократизму,

  • рівності засуджених перед законом,

  • взаємної відповідальності держави і засудженого,

  • диференціації та індивідуалізації виконання покарань,
  • раціонального застосування примусових заходів і стимулювання право-слухняної поведінки,


  • поєднання покарання з виправним впливом,

  • участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань”.

На відміну від цього переліку принципами кримінально-виконавчого права є: справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання.

  1. КВК структура та загальна характеристика

Криміна́льно-викона́вчий ко́декс Украї́ни — це нормативний акт, який регулює порядок відбування кримінального покарання. Набрав чинності з 1 січня 2004 року, з цим втратив чинність Виправно-трудовий кодекс УРСР.

Кримінально-виконавчий кодекс України складається із загальної частини, особливої частини та прикінцевих положень.

Загальна частина містить один розділ — «Загальні положення», де регулюються правовий статус засуджених, органи й установи відбування покарання та нагляд за виконанням.

Особлива частина містить 4 розділи щодо виконання покарань:
  1. не пов'язаних із позбавленням волі (штрафпозбавлення рангупозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністюгромадські та виправні роботислужбові обмеженняарештобмеження воліконфіскація майна татримання в дисциплінарному батальйоні)


  2. у виді позбавлення волі

  3. у виді довічного позбавлення волі

  4. звільнення від відбування покарання

У прикінцевих положеннях зазначається, коли цей кодекс набрав чинності, які кодекси втратили чинність, які закони регулюють кримінально-процесуальне право тощо.

  1. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань структура та загальна характеристика

Правила мають своїм завданням конкретизувати окремі
питання виконання та відбування кримінального покарання у виді
арешту, позбавлення та обмеження волі відповідно до вимог
кримінально-виконавчого законодавства України.

Правила обов'язкові для усіх арештних домів,
кримінально-виконавчих установ та спеціальних виховних установ.

Складаються із 18 розділів:

Містить 96 статей, які складаються з пунктів та частин, статті містять гіпотезу, диспозицію і санкцію…. та додатки.

  1. Міжвідомчі нормативно правові акти, які джерела крим виконавчого права

Джерела кримінально-виконавчого законодавства - це акти органів влади чи інших уповноважених органів держави, які містять норми кримінально-виконавчого права

Прикладом міжвідомчого нормативного акта є спільний наказ Департаменту, МВС України та Міністерства праці та соціальної політики від 04.03.2009 N 38/86/89 "Про затвердження Порядку взаємодії органів і установ виконання покарань, територіальних органів внутрішніх справ, органів праці та соціального захисту населення, центрів зайнятості щодо надання особам, які можуть бути звільнені від відбування покарання та відбули покарання, допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні, соціальній адаптації". Спільним наказом Департаменту та МВС України від 19 грудня 2003 р. N 270/1560 затверджена Інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань.


Норми кримінально-виконавчого права можуть міститися у комплексних законах, тобто таких, що містять норми кількох галузей права, в тому числі і кримінально-виконавчого. Так, наприклад, Закон України "Про прокуратуру" визначає завдання, напрямки діяльності прокуратури, її структуру та інше.


  1. Поняття відбування та виконання покарання

 Сутністю покарання, як особливої форми державного примусу, є кара. Тому під виконанням покарання потрібно розуміти врегульований нормами кримінально-виконавчого права порядок застосування кари — комплексу обмежень прав і свобод засудженого.
   Діюче кримінально-виконавче законодавство (ст. 2 ВТК) для позначання реалізації кари поряд з терміном "виконання" вживає термін "відбування" покарання. Вказані терміни відображають єдиний процес здійснення карального впливу на засуджених, але звернені вони до різних суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих правовідносин. Термін "виконання" покарання звернений до відповідних органів, які у своїй діяльності зобов'язані реалізувати весь комплекс правообмежень, передбачених конкретним видом покарання, забезпечити здійснення наданих засудженим прав і виконання ними покладених на них обов'язків протягом усього строку, встановленого вироком суду. Термін "відбування" покарання звернений до засуджених, які повинні на підставі вироку суду відповідно до приписів, встановлених кримінально-виконавчим законодавством, виконувати покладені на них обов'язки, утримуватися від дій, заборонених нормами права.

Підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування.
12.Поняття виправлення та ре соціалізації засуджених

Виправлення засудженого — процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. 2. Ресоціалізація — свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві. Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого. 3. Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив. 4. Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосовуються з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покарання.

У ч. 1 ст. 6 КВК України визначається поняття виправлення засуджених. Вперше це поняття, достатньо складне з точки зору його юридичного оформлення, закріплено у кримінально-виконавчому законодавстві.Під виправленням розуміється процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом примусового впливу на засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні настанови, змусити додержуватися положень закону про кримінальну відповідальність, а ще краще, нехай навіть під страхом покарання, прищепити повагу до закону. Досягнення такого результату визнається юридичним виправленням, що само по собі важливий результат застосування покарання, суттєвий показник його ефективності.2. Ресоціалізація — це складна соціально-правовакатегорія, яка охоплює різні сторони оновлення соціальних зв'язків як під час відбування покарання, так і після цього. Саме тому у пенітенціарній педагогіці ресоціалізацію поділяють на пенітенціарну та постпенітенціарну. Пенітенціарна ресоціалізація являє собою вироблення у засудженого законослухняної поведінки в установі виконання покарань; до постпенітенціарної ресоціалізації відносять комплекс заходів з трудового та побутового влаштування і вста­новлення зв'язків у звільненого з метою його подальшої соціальної реабілітації після звільнення на свободу, в результаті чого забезпечується відновлення засудженого у соціальному статусі та повернення до самостійного життя.Ресоціалізація у пенітенціарній педагогіці — це процес відновлення (а у деяких випадках — становлення) особи як соціального повноправного члена суспільства, що здійснюється на основі застосування до неї комплексу правових, організаційних, психологічних, виховних та інших заходів впливу на різних етапах кримінальної відповідальності з метою повернення її до самостійного загальноприйнятого суспільно-нормального життя. Проблема ресоціалізації достатньо складна, являє собою об'ємну соціально-правову проблему, у зв'язку з чим вона не вичерпується тими основними питаннями, що були розглянуті вище. Говорити про досягнення ресоціалізації можливо лише у тому випадку, коли у засудженого після звільнення вирішені всі проблеми як соціального, так і побутового плану: житлова проблема, проблема працевлаштування, фінансового забезпечення тощо. Виходячи з цього, говорити про остаточну ресоціалізацію засудженого безпосередньо під час відбування покарання неможливо, у цей період можна лише зробити певні кроки для забезпечення її досягнення після звільнення. Основними засобами виправлення та ресоціалізації засуджених закон називає: встановлений порядок виконання та відбування покарання; суспільно корисна праця; соціально-виховна робота; загальноосвітнє і професійно-технічне навчання; громадський вплив.4. Встановлений порядок виконання та відбування покарання — це не що інше, як режим виконання та відбування покарання, відповідно до визначення, наведеного у ст. 102 КВК України.


<< предыдущая страница   следующая страница >>