refik.in.ua 1




Андрій Гурдуз (МДУ ім. В.О.Сухомлинського)
Інтертекстуальність і гіпертекст: проблеми теорії і практики
Інтертекстуальність останні десятиліття займає все більш вагомі позиції у філології – як явище, поняття, науковий напрям досліджень, художня тенденція (“стратегія”, за О.Астаф΄євим [2]) літератури. Актуальні прикладні студії цієї галузі виявляють неабияку продуктивність, однак “страждають” на “нескоординованість” своїх результатів у зв΄язку з відсутністю єдиної універсальної класифікації інтертекстуальності, необхідність якої очевидна. Не менш потрібне нині й вироблення базової дефініції самої інтертекстуальності, уточнення термінології її сфери. У зв΄язку з цим доцільні критичне синтезування матеріалу з теорії інтертекстуальності (та спорідненого з нею явища гіпертексту) й наступні спроби його концептуалізації. Власне, здійснення такого панорамного огляду галузі і складає мету пропонованої статті.

Найбільш узвичаєне значення інтертекстуальності (лат. inter – «між» і textum – «тканина», «будова») – сукупність міжтекстових зв’язків (В.Халізев [15; 261]). Це й основне поняття текстології постструктуралізму, під яким розуміють “виявлення різних форм і напрямів письма (цитата, центон, ремінісценція, алюзія, пародія, плагіат, трансформація інваріанта, стилізація тощо) в одній текстовій площині” [8; 309].

Термін “інтертекстуальність” (фр. intertextualité, англ. іntertextuality) уведено 1967 р. теоретиком постструктуралізму Юлією Крістевою. Поняття стало одним з головних у літературознавчому аналізі постмодернізму, хоча вживається і для визначення т.зв. “постмодерністської чуттєвості” сучасної людини (особливого типу світо- і самовідчування).

Концепція інтертекстуальності сформульована Крістевою, зокрема, на основі переосмислення праці Михайла Бахтіна “Проблема змісту, матеріалу і форми у словесній художній творчості” (1924), де йшлося про те, що, крім даної митцю дійсності, він також перебуває в постійнім “діалозі” з попередньою та сучасною йому літературою. Ідею “діалогу” Крістева сприйняла формально – як літературний діалог текстів (“міжтекстовий діалог” [5; 105]), – інтертекстуальність. Також у витворенні концепції інтертекстуальності дослідниця спиралася на досягнення формальної школи (приміром, Ю.Тинянова) і теорію анаграм Ф. де Соссюра.


Ідеологи структуралізму і постструктуралізму (Р.Барт, Ж.Лакан, М.Фуко, Ж.Дерріда й ін.) зі своєю панмовною концепцією ототожнили свідомість людини з писемним текстом як нібито єдиним достовірним способом її фіксації. Так, як текст стали розуміти все: літературу, культуру, суспільство та його історію, навіть людину. Порівняймо вислови Крістевої і Барта:

Крістева: “Будь-який текст будується як мозаїка цитацій... є продуктом вбирання й трансформації якого-небудь іншого тексту” [там само; 99]; «літературне слово» – це «місце перетину текстових площин» [там само; 97].

Барт: «Кожен текст є інтертекстом… становить собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Обривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т.ін. – всі вони поглинені текстом і перемішані в нім, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як необхідна передумова для будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів; вона становить загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, що даються без лапок» [див.: 13; 218].

Таким чином, існує інтертекст (його визначення переважно співпадає з дефініцією інтертекстуальності [6; 233-234], хоча окремі науковці – такі, як француз М.Ріффатер, – ці терміни розрізняють [1; 795]), який вміщує в собі не стільки, отже, цитати з певних творів, скільки всі можливі культурні дискурси (соціолектні, побутові, наукові, маскультурні, літературні тощо), під впливом яких перебуває автор твору.

Читатись, як текст, у такий спосіб, може й історія суспільства, тобто історія культури уявляється єдиним інтертекстом, який водночас є претекстом (прототекстом) кожного «новонародженого» тексту. Світ – це єдиний загальний текст із прихованими та явними нагромадженнями алюзій, цитат і ремінісценцій з культурного досвіду минулого.

У практиці Заходу текст вбачається практично автономним (він може “прочитувати” історію), й відповідно поширюються ідеї теоретичної “смерті суб΄єкта” (“смерті автора” – Барт), “смерті” конкретного твору – тобто його розчинення в континуумі інтертекстуальності, тощо. Цікавим у цьому контексті є вислів семіотика й літературознавця Ш.Гривеля: “Немає тексту, окрім інтертексту” [див.: 13; 219]. Дослідниця Л.Перрон-Муазес стверджує: під час читання всі троє: автор, текст і читач – перетворюються в єдине “безкінечне поле для гри письма” [див.: 4; 308]. Отже, відбувається (за Жаком Деррідою) “децентрування” суб΄єкта, знищення меж поняття тексту й самого тексту; комунікація стає вільною грою визначальників. Так витворюється картина “універсуму текстів”, де окремі безособові тексти до безкінечності посилаються один на одного і на всі одразу, оскільки всі разом є лише частиною всезагального тексту, який, у свою чергу, співпадає з “текстуалізованими” дійсністю й історією.


Крізь призму інтертекстуальності світ постає як величезний текст, де все коли-небудь уже було сказано, а нове можливе лише як результат синтезу певних елементів в інших комбінаціях.

І.Ільїн указує, що інтертекстуальність актуалізує (в постмодернізмі) т.зв. “цитатне мислення” [4; 309]. Яскраві приклади такої “цитатної” прози – твори Дж.Фаулза. Х.Кортасара, У.Еко, а також – й особливо – М.Павича. Якщо в постмодернізмі спостерігається передусім гра, то в літературі модернізму інтертекстуальність пов΄язана з неоміфологізмом (Т.Манн “Доктор Фаустус”, Дж.Джойс “Улісс”, Г.Гессе “Гра в бісер” та ін.).

Доводиться констатувати, що явище інтертекстуальності властиве як “низькій”, так і “високій” (класичній) літературі. Численні усвідомлені й автоматичні цитати і ремінісценції спостерігаються в “масовій” літературі, епігонських творах. З іншого боку, часто віртуозно використовують інтертекстуальність значні автори (“Я давно перестала делить стихи на свои и чужие, на «тебя» и «меня». Я не знаю авторства», – писала колись М.Цвєтаєва). Активно “вписується”, приміром, фольклор у твори Т.Шевченка, Р.Бернса, С.Єсеніна й ін.

Цікаво, що в інтертексті цитата як така переважно вже не відіграє ролі інформаційного посилання до іншого тексту (джерела), а «…стає запорукою наростання смислів, посилення полілогу текстів, культур і свідомостей» [6; 233]. Теорія інтертекстуальності в сучаснім літературознавстві сприяє зміні усталених підходів в оцінці таких літературних фактів, як традиція, вплив, інваріант і трансформація тощо.

Прикметно, що під інтертекстуальністю мається на увазі не тільки виявлення у творі певних літературних явищ більш ранніх творів (прототекстів) чи різнотипних наслідувань, але й «текстова інтеракція в межах того самого тексту» (Ю.Крістева [див.: 7; 318]): взаємодія епіграфа й тексту тощо.

Дефініція інтертекстуальності і класифікація її різновидів були й залишаються проблемними. Так, у вітчизняному літературознавчому словнику 1997 р. визначалися наступні чотири види інтертекстуальності:


  1. генетична (зауважує прототексти, що брали участь у появі літературного твору);

  2. інтенціональна (усвідомлена автором);

  3. іманентна (визначена чи навіяна самим літературним твором);

  4. рецепційна (така, що може бути виявлена емпірично різними реципієнтами) [7; 318].

Як видно, певні позиції тут дещо дублюються (наприклад, третя й четверта).

У перевиданій версії цього словника 2006 р. запропоновано вже іншу типологію інтертекстуальності – француза Ж.Женетта (з його книги «Палімпсести: Література у другому ступені», Париж, 1982). Вона включає такі п΄ять основних класів інтертекстуальності:

  1. співіснування в аналізованому тексті одного чи кількох (цитата, ремінісценція тощо);

  2. паратекстуальність (відношення тексту до своєї частини – заголовка, епіграфа, вставної новели);

  3. метатекстуальність (співвідношення тексту з претекстом як коментування чи критика першим другого);

  4. гіпертекстуальність (пародійне співвідношення тексту з профанованими ним іншими текстами);

  5. архітекстуальність (жанровий зв΄язок текстів) [8; 309-310].

Принципову відмінність (від наведеної вище класифікації) типів інтертекстуальності зумовлено в даному разі іншим кутом зору на обговорюване явище. Хоча й тут вбачаємо недоліки визначення типів інтертекстуальності: можливе змішування функцій першої, третьої й четвертої названих позицій, дискусійність самої обраної дослідником термінології (приміром, «гіпертекстуальність») та ін.

Цікаво, що ще у 2000 р. неспроможність цієї класифікації Ж.Женетта довела провідний російський фахівець із даних питань Н.Фатеєва, наголосивши на «вельми загальному характері» означеної типології і на тому, що остання «не покриває різноманітних комбінацій диференціальних ознак міжтекстових взаємодій» [14; 121]. Крім того, до Н.Фатеєвої в наукових колах класифікація Ж.Женетта кваліфікувалася як, «на перший погляд, значуща, але така, яку важко реалізувати на практиці аналізу» [13; 220].


Конкретний зміст поняття інтертекстуальності суттєво видозмінюється залежно від теоретичних і філософських координат, в яких працює вчений. Послідовник Барта Л.Женні вказує, що інтертекстуальність уводить новий спосіб читання, який підриває лінеарність тексту, бо кожне інтертекстуальне відсилання є відміткою альтернативи читання, яке можна або продовжити, або ж повернутись до вказаного першоджерела. Актуалізується поняття гіпертексту (побудованого на манер гіперпосилань в Internet: у тексті є ряд виділених слів, які ведуть до нових текстів), який можна читати й витворювати тільки в комп΄ютері.

Ідея гіпертексту (гіпер – з лат. “понад”) виникла ще в 1945 р. в американця Ванневара Буша, який виклав тоді принцип нелінійного пересування текстом документа в комп΄ютерному просторі. Одним із перших реалізувати цю ідею на практиці зміг також американець, програміст і філософ, Теодор Нельсон, який 1965 р. увів до наукового обігу й сам термін “гіпертекст”.

Існує ряд визначень гіпертексту, найбільш відомі з яких наступні:


  • “непослідовний твір – розгалужений текст, який залишає вибір за читачем, текст, який найкраще читається на інтерактивному екрані. ...він являє собою серію текстових уривків, об΄єднаних посиланнями, які пропонують читачеві різноманітні шляхи руху” (Т.Нельсон) [див.: 10; 163];

  • “технологія об΄єднання декількох документів за допомогою посилань” [10; 163];

  • “текст, побудований у такий спосіб, що перетворюється на систему, ієрархію текстів, водночас становлячи єдність і множинність текстів” [11; 69];

  • “текст, фрагменти якого містять певну систему виявлених зв΄язків з іншими текстами і пропонують читачу різноманітні “шляхи” прочитання” [див.: 14; 10];
  • “подання інформації як пов΄язаної мережі гнізд, де читачі вільні прокладати шлях у нелінійний спосіб. Він припускає можливість численності авторів, розділення функцій автора і читача, розширення роботи з нечіткими межами та множинністю способів читання” [див.: 10; 163].


Наведені дефініції, як видно, більшою чи меншою мірою різняться одна від одної в силу відмінності обраних їх авторами базових критеріїв визначення гіпертексту (за влучним висловом проф. А.Науменка, це поняття перетворилося на “багатозначний поетизм” [9; 41]). У принципі, проблемність дефініцій термінів «гіпертекст» та «інтертекстуальність» сприймається швидше як закономірність у світлі дискусійності центрального для цих понять «тексту» (зокрема, див. одну з останніх присвячених цій проблемі праць: [9]).

О.Одаренко констатує: “Гіперреальність має міфологічний характер, що проявляється через відтворення часово-просторових ознак міфу та номадологічного блукання по можливих світах, в які реципієнт потрапляє за посередництвом гіперпосилань” [10; 164]. Природно, що надзвичайного поширення в гіперлітературі набула тематика лабіринту.

Як явище сучасної культури гіперлітература з΄являється в 1990-х роках. Це новий вид літератури, принципом побудови якої є гіпертекстове розміщення текстового матеріалу (приблизно тоді ж, до речі, виникає й гіпертеатр, або “гроноподібний театр” (Росія), знімається перший гіперфільм (США) [детальніше див.: 9; 44]).

Вказуючи на засадничі риси гіперлітератури (нелінійність, мультимедійність, гіпертекстуальність, – сюди ж додамо багаторазове варіативне прочитання), окремі дослідники говорять про доцільність розрізнення гіперлітератури як такої (“сукупність художніх творів, що своєю формою мають гіпертекст”) та комп΄ютерної літератури (“література, за формою як друкована, так і електронна, в якій реалізується комп΄ютерна тематика”) [10; 161]. Щоправда, за таким визначенням, гіперлітература може становити частину літератури комп΄ютерної.

У становленні гіперлітератури простежуються два основні етапи й відповідно чітко виділяються дві групи творів. Перша – це твори з наслідуванням принципів гіпертексту у своїй будові й водночас такі, що мають звичайну (“книжну”) репрезентацію: “Гра в класики” Х.Кортасара, оповідання Х.Л.Борхеса [детальніше див.: 3; 9], твори М.Павича, зокрема його знамениті романи “Хозарський словник” і “Пейзаж, намальований чаєм” [див. також: 12; 45]; “Машинерія чудес” В.Кальпіді, “Ерон” А.Корольова, “Енциклопедія сентиментальної подорожі на зустріч експортерів у Друдені” О.Окопенка (прозорий натяк на роман “засновника” художнього гіпертексту Л.Стерна “Сентиментальна подорож по Франції та Італії”, 1768), “Листи до ангелів” А.Льовкіна, “Жовта стріла” В.Пелевіна, “Ніч і ранок” Л.Соколовського тощо. До другої групи належать власне гіпертекстові твори, читання яких можливе тільки через комп΄ютерний монітор: романи американців Майкла Джойса “Полудень” і Реймана Федермана “На ваш розсуд”, італійця Італо Кальвіно “Незримі міста” і “Замок схрещених доль” [детальніше див.: 3; 9-10], а також В.Ґібсона “Віртуальне світло” і “Мона Ліза овердрайв” та ін.


Наприклад, у джойсівському “Полудні” біля 540 умовних сторінок та
950 “зв΄язок” (і кожна з останніх актуалізує альтернативний розвиток сюжету): з виділенням на екрані одного зі слів–“зв΄язок” текст роману розсувається, включаючи відповідну цій “зв΄язці” сцену.

Зорієнтовані за своєю природою на Internet-простір, твори другої групи отримали назву “сетература” (від рос. “сеть” і “литература”). Однак сьогодні цей термін можна вважати таким, що не підкріплюється реальним змістом: як культурне явище сетература виявилась неспроможною.

Варто зауважити, що одною з умов існування гіпертекстових творів є колективне авторство, коли саме від творчого читання-вибору реципієнта залежить і версія даного твору (найчастіше – роману). Письменник тут уже не стільки творець своєї прози, скільки “ініціатор проекту”. Нарешті, й сам художній текст утворюється безпосередньо у процесі читання, що цей процес, у свою чергу, по суті, схожий на гру (читач сам обирає варіант розвитку сюжету, може вирішувати долі героїв, визначати характер фіналу твору тощо). Актуалізуються (характерні для постмодерністської прози в цілому) прийоми пермутації ((від лат. permutatio – “зміна”, “заміна”) – взаємозамінність частин тексту), інкорпорації ((від лат. incorporare – “включати до свого складу”) – різноманітні включення в текст), інсталяції ((від фр. installation – “монтування”) – пристосування фрагмента іншого тексту, міфоелемента тощо для наступного включення в певний текст) тощо.

Отже, серед дискусійних питань обговорюваної сфери, вочевидь, одне з перших місць належить проблемі вибору критеріїв виявлення інтертекстуальних зв΄язків у творах, оскільки саме це визначає формування об΄єктивної й універсальної класифікації міжтекстової взаємодії та уможливлює продуктивність практичних досліджень у цьому руслі. Не викликає сумнівів перспективність “систематизованих” таким чином інтертекстуальних розвідок, зокрема в компаративному плані. Можна очікувати також, що подальше планомірне розроблення методології й методики аналізу гіперлітератури сприятиме виведенню її з периферійної на академічну літературознавчу орбіту.

Література


  1. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. М.Зубрицької. – 2-е вид., допов. – Львів: Літопис, 2002. – 832 с.

  2. Астаф΄єв О. Інтертекстуальність як літературна стратегія // Дивослово. – 2000. – № 2. – С.5-7.

  3. Бульвінська О.І. Інформаційне суспільство і література: перспективи співіснування // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2004. – № 6. – С.7-10.

  4. Ильин И.П. Интертекстуальность // Литературная энциклопедия терминов и понятий / гл. ред. и сост. А.Н.Николюкин. – М.: Интелвак, 2001. – С.307-309.

  5. Кристева Ю. Бахтин, слово, диалог и роман // Вестник Моск. ун-та. Сер.9, Филология. – 1995. – № 1. – С.97-125.

  6. Лексикон загального та порівняльного літературознавства / Буковин. центр гуманіт. дослідж.; за ред. А.Волкова та ін. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – 636 с.

  7. Літературознавчий словник-довідник / за ред. Р.Т.Гром΄яка, Ю.І.Коваліва, В.І.Теремка. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – 752 с.

  8. Літературознавчий словник-довідник / за ред. Р.Т.Гром΄яка, Ю.І.Коваліва, В.І.Теремка. – 2-е вид., випр., допов. – К.: ВЦ “Академія”, 2006. – 752с.

  9. Науменко А.М. Філологічний аналіз тексту: (Основи лінгвопоетики): навч. посібник для студ. вищих навч. закладів. – Вінниця: Нова Книга, 2005. – 416 с.

  10. Одаренко О. Простір розгалужених шляхів: знайомство з гіперлітературою // Всесвіт. – 2003. – № 9-10. – С.161-168.

  11. Руднев В.П. Словарь культуры ХХ века. – М.: Аграф, 1997. – 384 с.

  12. Слащёва М.А. Мифопоэтическая модель мира в постмодернистской прозе Милорада Павича // Вестник Моск. ун-та. Сер.9, Филология. – 1997. – № 3. – С.43-53.

  13. Современное зарубежное литературоведение: Страны Западной Европы и США: Концепции. Школы. Термины / Рос. Акад. наук. ИНИОН; сост. И.П.Ильин, Е.Л.Цурганова. – М.: Интрада, 1996. – 520 с.
  14. Фатеева Н.А. Контрапункт интертекстуальности, или Интертекст в мире текстов. – М.: Агар, 2000. – 280 с.

  15. Хализев В.Е. Интертекстуальность // Хализев В.Е. Теория литературы: учебник для студ. высших учеб. заведений. – 5-е изд., испр. и доп. – М.: Изд. центр „Академия”, 2009. – С.259-261.