refik.in.ua 1

Яцута Ельвіра, 25-ВС


«Ой три шляхи широкії до купи зійшлися, на чужину з України брати розійшлися»

Сірим павутинням вкрилося небо, немов ховає свій розпач, свої очі сині від людей. А вони й не помічають того. Поки не запалає вечірньою зорею, не здіймуть вони й погляду до нього. А в тому похмурому небі кружляють три птахи. Вони озираються довкола…тихо клекочуть…розлітаються.

Це три долі, три душі синів Вітчизни. Вони, народжені українцями, не могли на чужині забути рідного краю. Та до нього так і не повернулись.

Летить одна душа до Канева. Спішить до Дніпра. Вона хоче чути його гуркіт, хоче згадати, як мужніми руками розбивали козаки його неспокійні хвилі. Мріє дочекатися жнив на тих «широкополих ланах», щоб люди ввечері стомлено сідали до вечері, але знали, що хліб запашний – то їхня пшениця, їхня праця на їхньому полі. Але спить Дніпро ‒ ніхто не турбує його сині води. Покружляла пташка над Каневом і полинула до Петербурга. Вона була колись уже там. Та не сподобались їй білії ночі, полинула далі. До Оренбурга, до Мангишлаку, до Новопетрівської фортеці, де «лічила в неволі дні і ночі». Там змахнула пташка крилом – хотіла дістати фарби, хотіла один-єдиненький етюд намалювати… Зникли фарби. Побачила олівчик, якусь захалявну книжечку. Але зникла й книжечка. Однаково…Тепер їй уже однаково. Похилилась пташка й затужила за рідним краєм. Та «чи варт він огня святого?» Чи варті тїї люди, що їх щойно бачила.

Тим часом друга пташка журавлем взлетіла — і слід її розтанув у «сірій мряці». Лиш тільки сердечно-тремтливе «кру-кру-кру» розлилося луною. Вона теж пам’ятала тую недолю. Вона знала, як плачуть діти, як стогне рідна земля під важкими німецькими чоботами. Але їй потрібно свою молоду музу шукати. Тому й летить знову до Кракова. Там її приймуть, прихистять. Можливо, там усе забудеться. Ба ні, не забудеться. Мерехтітиме в очах той шлях додому. До скону мерехтітиме…

Але ось ще одна пташина! І та відлітає. Вона до СРСР не хоче повертатися, її смілива душа щастя не матиме в Україні. Та хіба ж її вина? Не має й права повернутися. Садом Гетсиманським їй та рідная земля обернеться. Свого Чумаченка чекає Україна, але не дозволять матері із сином стрітитися.


Із жодним із сумнокрилих не стрітиться Вітчизна. І вони уже до матері не пригорнуться й сестер не обнімуть, своїх сестер-українок, своїх коханих, своїх рідних, чорнобрових.

Лише інколи душі святії, душі синів України, злітаються до неньки, курличуть у сірому небі й спостерігають за нею крізь віки, щоб побачити, що було й що стало. Чи відродилася матінка у новім поколінні?

Та чому ж хитають голівоньками? Питають нас: «Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм?» Не знають люди відповіді. Спішать до своєї хатини край села. Немає їм діла до того неба й до тих птахів. Нехай воно ховає свій розпач, укривається хмарами, нехай плаче. І нехай ті три брати одинокії, у горі рідненькії, тихо курличуть, поки шляхи їх широкії терном не заростуть.