refik.in.ua   1 2 3

Тарас Чупринка «До генези Української Головної Визвольної Ради


Визвольні Змагання українського народу 1917–21 рр. закінчилися для нього невдатно. Після 1920 р. значна частина учасників українських армій опинилася в таборах для інтернованих у Польщі, в ЧСР. Українські політичні діячі, головно із Східноукраїнських Земель, які брали активну участь у відновленні української самостійної держави і в боротьбі за неї, переважно емігрували. Українські Землі роздерто між СССР, Польщу, Румунію та ЧСР. Український народ знов опинився під пануванням чужинців.
Визвольну боротьбу українського народу 1917–21 рр. репрезентували два Уряди — Уряд Української Народньої Республіки (УНР) та Уряд Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР). В 1918 р. це було зумовлене окремим розвитком визвольної боротьби українського народу в межах царської Росії й окремим — в межах австрійської монархії. Об'єднання усіх українських земель в одній Українській Народній Республіці, що його святочно проголошено історичним Універсалом 22 січня 1919 р. в Києві, лише на короткий час припинило існування двох окремих уря­дів. З уваги на специфічні, головним чином зовнішньополітичні, умови, що в них проходила визвольна боротьба українського народу в 1919–21 рр., обидва уряди далі продовжували існувати й діяти окремо.

Після 1920 р. були примушені емігрувати й обидва уряди. На емі’рації уряд ЗУНР, як представництво Західньої України, проіснував до остаточного вирішення справи Галичини Радою амбасадорів 15. III. 1923 р. Уряд УНР продовжував існувати далі, хоч після ліквідації Спілки Визволення України (СВУ), тобто після 1930 р., його впливи на Українських Землях були дуже малі. Тут, на українських землях, в 1921–39 рр. в обстановці, з одного боку, посиленого наступу окупантів на український народ, зокрема в обстановці скрайньо ворожої українському народові політики московсько-большевицьких окупантів, і, з другого боку, в обстановці постійного росту визвольної революційної боротьби українського народу за національне визволення, створювався новий стан національно-політичних відносин. Уряд УНР, який продовжував стояти на політичних позиціях 1918–21 рр. ні своїм особовим складом, ані своїми поглядами ніякою мірою не відбивав тих глибоких перемін, що доконувалися у національно-політичному житті українського народу на Українських Землях, — і через це вже не міг уважатися представником цього нового стану національно-політичних відносин в Україні.

Після 1920 р. український народ, насильно загнаний в окупантське ярмо, своєї визвольної боротьби не припинив. Він її посилено провадив далі у різних формах і на різних ділянках свого національного життя.
Найхарактеристичнішим явищем українського національного життя 1921–39 рр. було виникнення і постійний ріст визвольної підпільної, революційної боротьби українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. На фронті підпільної боротьби опинився найпатріотичніший, найідейніший, найактивніший український елемент. Щораз ширше вкорінювалися в Україні ідеї українського націоналістичного руху. Скрізь там, де вони доходили, вони неподільно опанували українські народні маси, різні українські національні середовища. Український визвольно-революційний рух став одним із найважливіших факторів українського національного політичного життя.
Вибух другої світової війни в 1939 р. дав українському народові нові надії на можливість здійснення його самостійницьких прагнень.
Зокрема, провідні українські політичні кола вирішили використати для здійснення самостійницьких ідеалів українського народу вибух німецько-большевиц-кої війни в 1941 р. З ініціативи українських націоналістичних кіл 30 червня 1941 р., тобто зараз же в перших днях німецько-большевицької війни, на Українських Землях утворився незалежний український уряд - Українське Державне Правління, яке перед усім світом проголосило відновлення Української Самостійної Держави.
На проголошення самостійности України німці відповіли виарештуванням членів Українського Державного Правління, багатьох діячів українського підпільного руху та чільних українських патріотів.
Терористична, гнобительська політика німецьких окупантів в Україні допровадила, в наслідку, тільки до поглиблення і поширення боротьби українського народу. Український визвольний рух, шукаючи нових шляхів, змагав, як і змагає, все до однієї і тієї самої мети — до побудови Української Самостійної Соборної Держави.

1942 рік в Україні, і особливо друга його половина, позначився посиленим наступом гітлерівських загарбників на український народ. Особливо жорстокого гноблення зазнавало українське населення у т. зв. «Райхскомісаріяті Україна». Німці силоміць вивозили все працездатне населення на каторжні роботи в Німеччину, немилосердно грабили його з останніх харчових запасів, за найдрібніший спротив їхнім драконським зарядженням палили цілі села та вимордовували сотні ні в чому невинних мешканців, в тому числі завжди дуже багато жінок і дітей, масово арештували українських самостійників, усіх українських патріотів.

Крім гітлерівських окупантів, українські народні маси, зокрема селян, тероризували і грабували банди большевицьких партизанів. Ці банди, посуваючись з Білорусі, почали опановувати північні і північно-західні лісові терени України. Вся «протинімецька боротьба» большевицьких партизанів зводилася до грабування в українського населення останніх шматків хліба, останнього одягу, до розшуків та розправ над українськими патріотами.
Активний, бойовий елемент Полісся та північної Волині, зорганізований в рядах ОУН, з метою боронити українські маси перед терором гітлерівців і большевицьких партизанів та, прагнучи активно із зброєю в руках боротися за здійснення самостійницьких прагнень українського народу, осінню 1942 р. почав творити збройні групи. Ці групи були примушені провадити боротьбу відразу на три фронти: проти гітлерівських окупантів, проти насланих Кремлем в Україну большевицьких партизанів та проти польських шовіністів. Ці, мріючи про відновлення польського панування на Українських Землях, організовані й озброювані німцями, й собі почали всілякими способами знущатися над українським народом.
Збройну, партизанську боротьбу проти ворогів українського народу українські народні маси привітали з захопленням. До бойових груп почало напливати щораз більше патріотичного, здебільша молодого боєздатного елементу.

В лютому 1943 р. внаслідок особливого загострення німецького терору, збройна повстанська боротьба українського населення проти гітлерівських окупантів стала на Волині і Поліссі масовим явищем.

Повстанські відділи, що зформувалися після масового переходу на нелегальне становище тисяч української молоді, тисяч українських чоловіків і жінок, не могли вже існувати як бойові групи ОУН тому, що в них, крім членів ОУН, опинилися також люди, співчуваючі деколи іншим політичним групам, або в минулому деколи до цих груп приналежні, опинилося теж багато безпартійних українських патріотів. З цих то причин прийшло до переорганізування усіх збройних відділів у загальнонаціональну, понадпартійну Українську Повстанську Армію (УПА).

В короткий час новозорганізована УПА відбила всі німецько-большевицькі наступи на українське населення Волині та Полісся і обмежила панування німців на цих теренах виключно тільки до більших міст, головних шосейних шляхів та залізничних ліній. Одночасно УПА також звузила терени, опановані больше-вицькими партизанами, до окремих, невеличких лісових островів.
Таким чином під виключною контролею УПА опинилися значні території Волині та Полісся. УПА вже не могла обмежуватися тільки до бойових дій, але мусіла також занятися впорядкуванням опанованих територій і організуванням на них влади. Негайного втручання і організації вимагали адміністрація терену, шкільництво, земельні справи, господарське життя в цілому. Всі ці справи Командування УПА-Північ упорядкувало відповідними наказами.
Літом 1943 р. УПА поширилася на Галичину і велику частину Правобережжя. Широка збройна боротьба проти всіх окупантів України за Українську Самостійну Соборну Державу виразно стала загальним виявом самостійницьких прагнень українських народних мас, українського народу в цілому. Починалася нова доба у визвольних змаганнях українського народу, нова доба в історії України.
Відступ німецьких армій, розвал Німеччини, що зарисовувався щораз виразніше, передові ідеї волі народів і людини, що їх голосила УПА, притягали в лави УПА багатьох втікачів з німецьких таборів для військовополонених та з різних допоміжних військових формацій організованих німцями з поневолених большевицькою Москвою народів. В лавах УПА опинилося багато грузинів, азербайджанців, білорусів, татар та інших. Всіх їх зорганізовано при УПА в окремі національні відділи під їх власним командуванням.
З метою дати боротьбі іншонаціонального елементу в лавах УПА відповідну політичну плятформу, скликано з ініціятиви УПА в листопаді 1943 р. на Волині Конференцію Поневолених Народів. На конференції визначено спільні цілі і методи боротьби всіх поневолених Москвою народів.

Бойові і політичні успіхи УПА зацікавили українською проблемою сусідів України та інші чужонаціональні політичні кола. До Головного Командування УПА почали нав'язуватися представники урядів других держав, бажаючи провадити переговори з офіційним представництвом українського народу з метою ре’улювати цілий ряд політичних справ, актуальних зараз чи в майбутньому. Тому, що такого загальнонаціонального представництва українського народу в той час ще не було, — взимі 1943/44 р. ці переговори провадило Головне Командування УПА. До участи в цих переговорах Головне Командування запросило також представників інших українських політичних самостійницьких угрупувань.

Масове поширення збройної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, що сталося в наслідок глибокого вкорінення серед якнайширших мас українського народу ідеї українського визвольно-революційного руху; виразно всенаціональний характер цієї боротьби; опанування УПАрмією значних територій Українських Земель; наближування до кінця війни між окупантами України — гітлерівською Німеччиною і большевицькою Москвою, та, у зв'язку з цим, можливість заіснування догідної ситуації для української визвольної справи; значний зріст ваги української проблеми в наслідок визвольної боротьби українського народу — всі ці моменти спонукали Головне Командування УПА заініціювати акцію в напрямі утворення загальнонаці­онального, всеукраїнського політичного центру, який взяв би на себе найвище політичне керівництво визвольною боротьбою за Українську Самостійну Соборну Державу та репрезентував би цю боротьбу назовні.
Треба підкреслити, що тут йшлося про утворення нового всеукраїнського, загальнонаціонального центру — такого центру, який віддзеркалював би новий стан національно-політичних відносин в Україні — стан широкорозгорнутої боротьби та який відповідав би всім потребам такої широкорозгорнутої боротьби й був би здібний такою боротьбою дійово керувати та належно її репрезентувати. Таким центром не міг уважатися уряд УНР, що формально продовжував існувати, тому що він, як ми вже про це згадали, від тридцятих років уже ніякою мірою не віддзеркалював тих глибоких політичних перемін, що доконувалися серед українського народу на Українських Землях, і був цілковито відірваний від тієї визвольно-революційної боротьби, яка саме під час тридцятих років в Україні виникла. Таким центром не могло бути також Українське Державне Правління, утворене на Українських Землях у червні 1941 р., з тієї простої причини, що майже всі члени цього Правління сиділи в цей час у німецьких тюрмах і концтаборах.

Для здійснення пляну утворення всеукраїнського, загальнонаціонального політичного центру (цей плян зродився в колах Головного Командування УПА восені 1943 р.) — весною 1944 р. утворено Ініціативний комітет. Цей комітет відразу взявся до інтенсивної праці в цьому напрямі.

Саме в тому часі, тобто в березні 1944 р., на лінії Ковель — Броди — Коломия зупинилася великзимова большевицька офензива. Таким чином Українські Землі, розрізані лінією фронту, перебували під двома окупаціями: переважна частина Українських Земель була вже під новою московсько-большевицькою окупацією, а невеличка частина Західноукраїнських Земель — під гітлерівською. Програна гітлерівської Німеччини була вже цілком очевидна: німці не капітулювали, надіючись хіба на чудо.
Яке було політичне обличчя Українських Земель, що опинилися під новою російсько-большевицькою окупацією, зокрема ж — Східноукраїнських Земель?
Активно в систему окупанта включалася цілком незначна частина східноукраїнського населення: колишні большевицькі партизани, члени большевицької партії, колишні працівники большевицької адміністрації тощо. Тут треба відмітити, що останнім часом в большевицькій партії, в адміністрації опинився найменше вартісний, спекулятивний елемент, єдиним життєвим девізом якого була особиста нажива, особиста кар'єра і більше нічого. Такого елементу не бракує, мабуть, серед ні одного народу в світі, і він завжди заповняє ряди всяких а’ентур; саме цей елемент, щоб здобути собі прихильність нової влади, на кілька місяців, а то і тижнів, перед приходом большевиків в Україну масово йшов у большевицькі партизанські відділи, що больше­вицька пропаганда не поминула широко розрекламувати як «масове поширення партизанського руху в Україні».
Друга чисельно найбільша, основна частина українського населення Східноукраїнських Земель, будучи формально льояльною супроти нової окупантської влади, — в глибині душ і цих окупантів ненавиділа.
Третя, досить значна, частина національно свідомого і активного східньоукраїнського елементу, побоюючись большевицьких репресій і нехотячи служити большевицьким окупантам, виїжджала на Захід, на еміграцію.

Четверта частина східньоукраїнського населення, охоплена і організована українським визвольно-революційним рухом, залишилась на Рідних Землях під большевицькою окупацією, щоб продовжати тут визвольну протибольшевицьку боротьбу. Дехто із східньо-українських революціонерів переходив фронт у Західній Україні, маючи у пляні негайно після переходу фронту вертатися у східні області України. В східньо-українських областях діяли також деякі відділи УПА.

Дещо інша була політична ситуація на Західніх і Північнозахідніх Українських Землях.
Поза невеликою частиною українського громадянства, головно інтелі’енції, яка або орієнтувалася на німців, або не чула в собі сили залишитися на Землях для активної боротьби проти большевицьких окупантів і тому готова була емі’рувати на Захід,-переважна більшість українського населення, наставлена до большевицьких окупантів скрайньо ворожо, була рішена залишитися на Рідних Землях і продовжати активну збройну боротьбу проти московсько-большевицьких загарбників за Українську Самостійну Соборну Державу. Українське населення цієї частини України було цілком під впливами УПА і революційного підпілля.
Якщо аналізувати стан і уклад українських політичних сил на Українських Землях на провесні 1944 р. та абстрагуватися від т. зв. КП(б)У, як виразно неукраїнської агентурної політичної сили, то треба ствердити, що єдиною організованою, серйозною і політично-активною силою була тут тільки Організація Українських Націоналістів (ОУН). ОУН, майже цілком, за винятком хіба тільки деяких середовищ міської інтелігенції, мала за собою народні маси Західніх і Північнозахідніх Українських Земель. Вона проявила найбільшу активність у кождому відношенні. На всіх політичних акціях УПА, що їх вона до цього часу провадила, слідний був дуже сильний вплив ідей ОУН. ОУН посилено готувалася до боротьби з московсько-большевицькими окупантами, залишаючи з цією метою на Українських Землях майже всі свої кадри.

Коли брати до уваги кількість прихильників, то після ОУН, як чергове політичне середовище на Західноукраїнських Землях треба назвати середовище Українського Центрального Комітету (УЦК), хоч його впливи в порівнянні з впливами ОУН були цілком незначні. Тут в період німецької окупації опинилося багато колишніх членів і симпатиків Українського Національно-демократичного Об'єднання (УНДО), Фронту Національної Єдности (ФНЄ), переважна частина комбатантів колишньої Української Галицької Армії, об'єднаних до 1939 р. в т. зв. Молодій Громаді. Всіх цих людей об'єднували менше-більше однакові, виразно про-німецькі, погляди на завдання і методи української визвольної політики в умовах німецької окупації. Спираючись на організаційний апарат УЦК, ці люди провадили в дусі своїх поглядів досить широку політичну пропаганду серед галицько-українських мас. Ця група, а особливо її частина складена з комбатантів, душею яких був Д. Паліїв, дуже зактивізувалася у зв'язку з пляном німців утворити з галицьких українців дивізію «Галичина». Комбатанти колишньої УГА задумали в цьому випадку повторити експеримент з першої світової війни і так як тоді через формацію Українських Січових Стрільців так тепер через дивізію «Галичина» дійти до утворення української військової сили, яка при сприятливій політичній обстановці змогла б повести боротьбу за Українську Самостійну Державу. Вся їхня ставка фактично була поставлена на німців. Впливи цісї групи обмежувалися виключно до Галичини і то тільки до частини інтеле’ентських і священичих кіл.

Деякі цілком невеликі, впливи серед інтелігенції Галичини, менше вже на Волиці, як також деякі зв'язки з окремими громадянами Східньої України мала ще ОУН, керована А. Мельником. Ця політична група змагала до розв'язки українського питання в рямках німецької системи. Підтвердженням цього є позитивне становище цієї групи до дивізії «Галичина», відставлення туди таких своїх провідних членів як, напр., Коник, відмовлення від будь-якої активної протинімецької боротьби, скрайньо негативне ставлення до УПА тощо. Разом з цим ОУН під проводом А. Мельника дуже песимістично оцінювала можливості боротьби в умовах большевицької окупації і тому її організовані кадри втікали перед большевиками на Захід.
Всі інші колишні політичні партії та осередки в Західній Україні фактично не існували. Щонайвище тут можна було ще брати до уваги окремих людей, в минулому часто навіть визначних діячів колишніх політичних партій і груп, які мали деякі, до речі, дуже слабі зв'язки між собою на Українських Землях і поза ними, а також зв'язки серед деяких закордонних кіл. Середовища, що їх репрезентували ці люди, були політично майже цілком неактивні. Ці люди могли допомогти українській визвольній справі щонайвище своїми зв'язками і особистим авторитетом, що його вони ще мали серед деяких українських кіл. До таких середовищ треба було зарахувати групу колишніх політичних діячів УНР, УНДО-ння, гетьманців.
Поза перерахованими тут політичними партіями і середовищами жадних інших політичних сил в українському житті в цей час не було. Українське політичне життя не могло вільно розвиватися ні під німецькою, ні під большевицькою окупаціями і тому всі слабші політичні партії, які раніше існували, були цілком зметені з лиця землі, а їхні лідери в більшості випадків відсунулися від участі в активному політичному житті.

Ініціятивний Комітет вирішив творити представництво українського народу на демократичній основі. Демократична плятформа давала можливість включитися до керівництва визвольною боротьбою всім чесним і національно вартісним українським патріотам незалежно від їхніх партійних поглядів.


Основні пункти політичної плятформи, що мала стати основою формування нового політичного представництва українського народу, були такі: 1) беззастережно визнати ідею Української Самостійної Соборної Держави як найвищу ідею українського народу, 2) визнати революційні методи боротьби за Українську Самостійну Державу також доцільними методами визвольної боротьби, 3) здеклярувати своє вороже становище супроти московських большевиків та німців як окупантів України, 4) визнати демократію як устроєвий принцип представництва. Пункти 2 і 3 Плятформи були зумовлені тією обставиною, що ініціятива творення загальнонаціонального представницького органу вийшла саме від УПА, яка провадила революційну боротьбу як проти большевицьких, так і проти гітлерівських окупантів, і що цей орган мав очолити і керувати саме такою боротьбою українського народу проти всіх окупантів України.
Беручи за основу формування загальнонаціонального керівництва українського народу демократичний принцип, Ініціятивний Комітет змагав цим способом якнайкраще, якнайповніше відбити в цьому тимчасовому українському парламенті всі, існуючі в цей час в Україні, здорові національно-політичні сили. Особливо багато уваги Ініціятивний Комітет приділяв притягненню до проектованого представництва представників східноукраїнського громадянства, що стояло в опозиції до большевицького режиму. Тут особливий натиск покладено на притягнення до цього представництва самостійників молодої генерації, вихованих уже в умовах большевицької окупації.

Праця Ініціятивного Комітету не йшла легко. Найбільші труднощі були, очевидно, зумовлені потребою дуже суворої конспірації, що її треба було перестерігати при підготовці всієї справи. Обговорювати цю справу можна було виключно з людьми дуже певними та дискретними. Поза акцією мусіли опинитися, очевидно, групи, які одверто співпрацювали з німцями. Також поза акцією мусіли опинитися групи, які були вороже наставлені до УПА і які нерідко, як методу міжпартійної боротьби, стасували денунціацію перед ворогом. Крім представників кіл сутополітичних, Ініціятивний Комітет притягнув до Представництва ще декількох визначних громадян, які репрезентували інші, позаполітичні українські громадські кола. В червні 1944 р. праця Ініціятивного Комітету була закінчена.

11 липня 1944 р., далеко від непрошеного ока, в Карпатах, почалися наради нового Українського Революційного Парляменту. Курінь УПА охороняв місце нарад перед можливим наскоком німців чи большевицьких партизанів. Зібралися представники всіх Українських Земель, при чому особливо численно були представлені Східноукраїнські Землі. Зійшлися люди різних політичних поглядів. Були тут такі, які репрезентували активно діючі організовані політичні партії, а були представники й неактивних в даний момент політичних середовищ, які, однак, могли внести свій вклад у визвольну боротьбу українського народу. Були й представники позаполітичних українських кіл.
Збори святочно проголосили себе Тимчасовим Українським Парламентом і назвали себе Українською Головною Визвольною Радою (УГВР). На Голову Великого Збору УГВР обрано відомого громадського діяча Волині, Ростислава Волошина.
Великий Збір вислухав широку політичну доповідь про міжнародне становище, доповідь про військове становище, що її виголосив Головний Командир УПА, та доповідь про дотеперішні зносини Головного Командування УПА з представниками других держав.
Особливо живу дискусію викликала доповідь про міжнародне становище. В дискусії зударилися представники старшого політичного покоління з молодшим революційним табором. Дуже живу участь у дискусії приймали представники Східніх Українських Земель. Пройнятий ідеєю Української Самостійної Соборної Держави, Великий Збір УГВР зумів узгіднити думки старшого і молодшого політичних поколінь. Не менш живу виміну думок викликав звіт про стосунки Головного Командування УПА з представниками других держав, і, зокрема, звіт про стосунки з польськими виз­вольними силами.

В дальшому Великий Збір УГВР приступив до опрацювання Універсалу та Плятформи УГВР. Соціяльно-економічна частина Плятформи дала змогу учасникам громадянам Східньоукраїнських Земель висловити думку східньоукраїнського громадянства на ці справи. Великий Збір дуже уважно прислухався до цих думок і в суспільно-економічній ділянці цілком прийняв пропозиції «східняків».

З черги Великий Збір УГВР опрацював Статут УГВР, що в ньому знайшов реальне відображення демократизм учасників Збору. Устрій УГВР, будучи, з одного боку, сутодемократичним, дає з другого боку, тверду основу для існування і діяльности органів УГВР, так дуже потрібну у важких і змінливих революційних умовах. Взявши до уваги те, що з бігом часу серед українського народу можуть виникнути нові політичні сили, як також те, що можуть змінити своє становище до УПА існуючі політичні групи, Великий Збір УГВР прийняв постанову про можливість кооптувати до УГВР нових членів, які були б виразниками цих сил.
Виходячи з того, що всяке народне представництво доти є справжнім виразником волі народу, доки воно діє серед народу і від нього не відривається, Великий Збір УГВР постановив, що місцем перебування УГВР є Українські Землі, а за кордон виїжджають тільки окремі члени УГВР з окремими дорученнями. Така постанова забезпечує УГВР перед перетворенням її в емігрантське представництво, як це було, напр., з Урядом колишньої УНР, та робить її у політиці цілком незалежною від будь-яких сторонніх сил.
15 липня 1944 року відбулися вибори Голови Президії УГВР, членів Президії УГВР, Голови Генерального Сєкретаріяту УГВР, Генерального Судді УГВР та Генерального Контрольного УГВР.
Збору УГВР, поклав руку на український державний герб та почав повторяти слова присяги… Це присягав Президент України перед усім українським народом…
Цього ж дня Великий Збір УГВР закрився, а делегати роз'їхалися на місця своєї праці. Український Парлямент — Українська Головна Визвольна Рада та Український Уряд — Генеральний Секретаріат УГВР, почали діяти.
Не минуло й кілька місяців, як усі Українські Землі опинилися знов під московсько-большевицькою окупацією. УГВР зосталася на Українських Землях, — зосталася з народом ділити з ним його долю й недолю, провадити його, керувати ним у його святій визвольній боротьбі.

На заклик УГВР не скоритися московсько-большевицьким окупантам так, як раніше гітлерівським, український народ відповів завзятою, героїчною боротьбою проти большевицьких гнобителів і експлуататорів України. Український народ керований УГВР, свою визвольну боротьбу продовжує й сьогодні, тобто вже впродовж чотирьох років і є рішений продовжувати її далі, аж до її переможного закінчення — до побудови Української Самостійної Держави.

Визвольна боротьба, що її провадить в останні роки український народ під керівництвом УГВР, є найкращим підтвердженням того, що ввесь український народ, який бореться проти московсько-большевицьких окупантів та їх українських а’ентів, беззастережно визнає Українську Головну Визвольну Раду та її цілком підтримує.
Особливою яскравою і могутньою маніфестацією єдности українського народу на Українських Землях з УГВР є цілковитий бойкот т. зв. виборів у Верховну раду СССР та бойкот таких же виборів у Верховну раду УССР та місцевих рад, що його на заклик УГВР, не зважаючи на найдикіший терор окупанта, перепровадив український народ в днях 10 лютого 1946 р., 9 лютого і 21 грудня 1947 р. Бойкотуючи на заклик УГВР большевицькі вибори, український народ не тільки здемаскував диктаторський, тоталітарно-терористичний, глибоко антидемократичний характер большевицького режиму, але й провів своє публічне масове голосування за УГВР та її Генеральний Секретаріят — за свій Парлямент і Уряд.
Таємно, непомітно для широкого загалу йде праця УГВР на Українських Землях під московсько-большевицькою окупацією. Про неї чує український народ, лише в ряди-годи, читаючи її звернення, заклики, постанови тощо. Про. неї чують бійці УПА й учасники збройного підпілля, коли в наказах Головного Командування УПА чують слова: «Рішенням УГВР від дня… нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги І-шої кляси…». Про неї знає кожний, хто повторяв слова Присяги УПА, складені на Великому Зборі УГВР. Про неї довідається, врешті, кожний, хто чує, що на полі слави крім рядових бійців УПА загинули також члени УГВР: уроженець Волині Ростислав Волошин — Голова Великого Збору УГВР та уроженець Східніх Укра­їнських Земель Йосип Позичанюк. Решта політичної праці УГВР з конспіративних причин покищо мусить бути закрита для широкої громадськости.

Праця Закордонного Представництва УГВР проходить в іншій обстановці. Воно мас можливість виступати відкрито і про нього знають широкі політичні і громадські кола у всьому світі.

Заступаючи українську визвольну справу на міжнародньому полі, Закордонне Представництво УГВР об'єктивно інформує закордон про становище в Україні. За його посередництвом ввесь світ є поінформований про те, що український народ не склав зброї, не скорився, а активно бореться за своє національне і соціяльне визволення, що не хрущови, не гречухи та коротченки є виразниками справжніх прагнень українського народу, а УГВР та її Генеральний Секретаріят.
УГВР — всенародне представництво українського народу існує і діє. УГВР кермує визвольною боротьбою українського народу, очолює її та репрезентує. УГВР веде український народ через усі труднощі боротьби до остаточної перемоги — до Української Самостійної Соборної Держави.



<< предыдущая страница   следующая страница >>